У пошуках втраченого раю

Твір  закарпатського прозаїка «Родаки» вже встиг потрапити в рейтинги. Два інші романи здивують по-своєму, бо в кожному з них Кешеля особливий. У всіх разом колоритно присутні люди його краю і загадкові сили, на яких тримається життя. Побачені вони тривожним серцем хлопчини — філософа Митрика, який допитливо, весело й трагічно переживає долі близьких людей. І непросту має долю свою. Так писати може романіст із особливим світовідчуттям, а Дмитро Кешеля саме так і пише.

— Складається враження, що у вашій прозі дає енергію досвід дитинства. Воно було колоритним?

— Дитинство — мій навіки втрачений рай. У чотири роки я залишився без матері, і мене взяли дід із бабою. Ми жили під знаменитою горою Ловачкою. Мені вже красні роки, а й дотепер певен, що саме в такому Божественному раю перебували Адам і Єва. Найбільше вражали розповіді дідових ровесників. Майже всі вони воювали на різних фронтах. Вечорами розповідали про пригоди, дивовижних людей, природу і звірів Амазонії, Єгипту, Аргентини, Бразилії... Я тихо сидів під столом, а моя уява творила з тих оповідок неймовірні світи. Казки, бувальщини, притчі, повір’я — усе це формувало мій світогляд. І, мабуть, тому знаходять паралелі між творами моїми і Маркеса, Борхеса, Гоголя, Гашека, Коцюбинського...

— У ваших романах вражають злитість буденного і містичного, героїв «із життя» й «незбагненних сфер». Які сили ведуть перо?

— Форм життя незліченна кількість. Я беру з нього типажі, моделі, а характери, вчинки, сюжети творю сам, проживаючи життя кожного персонажа. Навіть уголос прочитую діалоги, домагаючись їх природності. У зв’язку з цим бували й комічні ситуації. Я постійно балансую між видимим і невидимим світами. У романі «Родаки» описав святого Івана, який прожив у печері гори Ловачки тисячу років, і річку Кривуліну, де течуть зрячі води. І багато читачів просить мене показати ті печеру і річку.

— Ви яскраво і дуже молодим увірвалися в літературу...

— Доля подарувала багато людей, які підтримали мене: Павло Загребельний, Олесь Гончар,  Микола Жулинський, Дмитро Герасимчук, Володимир Канівець, Олександр Сизоненко... Мою працю супроводжує щаслива незбагненність. Уявіть собі, перша книжка «Дерево зеленого дощу» на тлі тодішньої літбровади нічого не мала про провідну роль партії, перемоги радянської влади й ударників праці. Складали її оповідання про людей, які через своє незвичне бачення світу не можуть зжитися з буденщиною і несправедливістю. Реакція на неї була злісна: її рубали в газетах, сікли на всіх трибунах...

І тут Спілку письменників України очолив харизматичний П. Загребельний. Один із перших його кроків — республіканський семінар молодих літераторів. Під час його роботи заходить письменник Борис Комар і каже: «Кешелю просить до себе Загребельний». З тремтячими колінами ступаю в його кабінет, і перше, що бачу, — перед ним моє «Дерево зеленого дощу». Він запитав: «Працюєте?» — «Так!»  — «А пишете і далі?» — «Та щось помалу пишу...» — «Ну, йдіть із Богом, і хай вам щастить». А вже вдома побачив телеграму з поздоровленням про прийом до спілки.

 — І чого вчили перші досвіди в літературі?

— Після того як дісталося на горіхи за «Дерево зеленого дощу», усвідомив, що для митця, далекого від служби комунізму, є дві дороги — до Сибіру або у психлікарню. І пробував писати так, щоб обминути їх. Але перо перестало слухатись: я втратив і натхнення, і художнє бачення, хист до слова, тому зарікся взагалі писати. Минуло з півроку, і мене знову почало непокоїти перо. Зрозумів: якщо не писатиму, зіп’юся, а то й збожеволію. І вирішив писати для себе. Так народився роман «Прирічанські характери».

— Але обійти проблеми все-таки не вдалося...

— Найсильнішого удару було завдано по книжці «А Земля таки крутиться!», де і був цей роман. Ледве її виставили в книгарнях, як газета «Радянська Україна» публікує розгромну статтю «Совісність перед життям». А я взяв і написав саркастичного листа тодішньому головредові В.Сіробабі. На лініях Київ — Ужгород запалав вогонь: з роботи вимагали мою характеристику. Рейвах знявся в обласній письменницькій організації. Сторожів режиму розлютила назва книги. Мовляв, ми боремося за чистоту літератури, а він: все одно буде по-моєму. Ну, і вирішили викрутити мені роги. Тим часом почалася перебудова, і за мене заступилися авторитетні письменники, громадські діячі.

— Ви дружили з Іваном Миколайчуком.

— Після кінофільму «Вавилон ХХ» Іван шукав матеріал для майбутньої картини і натрапив на рецензію про мій роман. А тоді ідеологічна обструкція була першим симптомом неординарності твору. «Прирічанські характери» зацікавили його, і він з Лесем Сердюком прилетіли до Ужгорода. Мені запропонували зняти за мотивами роману фільм, де він мав бути режисером. З Кіностудією ім. О. Довженка уклали угоду, я навіть отримав аванс. Але Іван несподівано захворів. Ми підтримували зв’язок до останніх його днів...

— Європа добре знає спектаклі за вашими творами.

— Після презентації п’єси «Чардаш гори Мелані», поставленої Пряшівським театром, мене питали: «А скільки ви жили у Словаччині, щоб так правдиво написати про наше життя»? Коли відповів, що та трагікомедія на закарпатську тематику, не повірили і розповідали, що такі події відбувалися і в них, а персонажі — ледь не їхні родичі. Подібне відбувається тепер із п’єсою «Недотепа із Вертепа», поставленою Закарпатським ляльковим театром «Бавка», яка зібрала багато нагород на міжнародних театральних форумах. У кожній країні її сприймають як свою. А вистава йде українською мовою із вкрапленнями закарпатської говірки. Угорський академік Іштван Удварі якось сказав: «Як цікаво читати ваші твори мені, угорцю, так само їх читатиме і німець, португалець, англієць... і аж до Африки. Господь сотворив цей світ дуже багатоликим: є раси, нації, національності. А єднає різні народи у людство — людяність. Вона постійно присутня у ваших творах, і тому вони близькі всім».

— Які п’ять романів Дмитра Кешелі обов’язково перечитували б ви?

— «Помилуй і прости», «Дай сили заплакати», «Родаки», «Блудний син повертається» і «Прирічанські характери». Вони, думаю, надиктовані мені згори.

ПРО АВТОРА

Дмитро Михайлович Кешеля — український письменник, драматург і сценарист.  Цьогоріч представив три свої нові книжки. Роман-колаж «Родаки» захоплює своїм колоритом, мовою й гумором. На Всеукраїнському конкурсі кращої книги цей твір закарпатського письменника переміг у номінації «Оригінальний жанр».

Роман-покаяння «Помилуй і прости» по вінця сповнений болю, каяття... Дмитро Кешеля — справжній знавець людських душ, майстер психологічного, закоріненого у традиції свого краю письма, ювелір слова, яке постає з духовних джерел.

Роман-сповідь «Помилуй і прости» відкриває читачам чудовий край і людей Закарпаття.

Письменник успішно працює і як драматург. Його п’єси «Голос Великої ріки», «Дерев’яні люди», «Закарпатське різдво», «Недотепа із Вертепа» ставили на українській сцені та за кордоном.

Твори перекладали на англійську, угорську, румунську, чеську та словацьку мови.

Дмитро Кешеля — сценарист та режисер більше 10 документальних фільмів про культуру, історію, традиції та відомих історичних особистостей Закарпаття.