У своїй Вітчизні пророка немає
У Києві побував Володимир Петров. Один із найрозумніших, найграмотніших і стратегічно проникливих українських режисерів, він свого часу зробив феноменально популярним Севастопольський російський драматичний театр, а потім очолив Київський театр імені Лесі Українки, де, на жаль, пав жертвою закулісних інтриг. При Петрові на сцені Київської російської драми з'явився його напрочуд мудрий спектакль "Кандід" Леонарда Бернстайна за Вольтером, активно залучалися до співпраці режисери різного творчого почерку, прийшли в театр молоді талановиті актори. Розжалуваний з головрежів, він деякий час поневірявся в Києві, а потім прийняв запрошення очолити Омський драматичний театр, який вважається сьогодні однією з найкращих провінційних труп Росії, що підтверджено врученням цього року нашому землякові найвищої російської театральної премії - "Золота маска" за спектакль "Жінка у пісках" Кобо Абе. Судячи з репертуару омського театру, Володимиру Петрову вдається навіть за нинішніх тяжких для культури умов тримати марку інтелігентного театру. І зарубіжні гастролі (Данія, Німеччина, США, Коста-Ріка), і аншлаги вдома забезпечують йому не зіграні-відіграні комедії-одноденки, а Чехов, Шекспір, Мюссе, Піранделло, Гольдоні, Введенський. Нинішнього сезону очікує на Володимира Петрова дебют у Москві - його запросили у "Современник" на постановку есхатологічного фарсу Мішеля де Гельдерода "Витівки великого Мертвіарха", і в Токіо, де в Художньому театрі він ставитиме "На дні" Максима Горького. Вдома, в Омську, він недавно випустив "Живий труп" Льва Толстого і збирається репетирувати "Усі кішки сірі" Карлоса Фуентеса. Власне, в Києві режисер проїздом з Мексики, де зустрічався з художником і композитором, котрі оформлятимуть його омський спектакль. Спектакль про те, як моральна цивілізація виявляється безпорадною перед купкою зухвалих неосвічених зарізяк.
Механізм третирування й витіснення з простору витончених, чутливих, інтелігентних людей Володимир Петров зазнав на власній шкірі. На щастя, він не втратив через це здатності дивуватися з життя, несамовито фантазувати і з іронією ставитися до своїх успіхів.
Мета приїзду Петрова в Київ була не діловою: пропозицій від столичних театрів він, як і Андрій Критенко чи Роман Мархоліа, котрі залишили Україну останніми роками, не має. Візит суто ностальгійний: провідати маму, зустрітися з друзями.
