«У творчості був дуже різним: і філософським, і саркастичним, і ліричним, і драматичним...»

У день народження композитора 17 січня у Національній філармонії України відбувся концерт «На березі вічності. Іван Карабиць» за участю Національного ансамблю солістів «Київська камерата». Нагадаємо, 20 січня 2002 року Іван Федорович відійшов у вічність, коли йому було 57, і це стало тяжкою втратою не тільки для його рідних, близьких, друзів, колег та учнів, а й для всього українського мистецтва... Ось уже 18 років у січневі дні музична спільнота не лише нашої країни, а й світу вшановує пам’ять майстра. Про окремі моменти його життя і творчості «Дню» розповіла дружина митця, доктор мистецтвознавства, професор Національної музичної академії України Маріанна КОПИЦЯ-КАРАБИЦЬ:

— Насамперед, я хотіла би сказати про Івана Карабиця не як дружина, яка йшла з ним по життю. Він для мене з кожним роком все більше і більше вимальовується як митець, знакова постать. І я все частіше ставлю собі запитання: як він зміг стільки зробити за таке недовге, але насичене творче життя?

— Кожна людина має свою життєву траєкторію. Хтось задумується над тим, що він залишить після себе, а хтось -ні. Мені завжди здавалося, що він жив не тільки для себе — Іван жив і працював для культури. Він ніколи про це не казав, але я відчувала, що він несе свою місію. Іван був людиною надзвичайно гармонійною з точки зору як політичних, так і мистецьких подій, адже в часи нашого спільного життя політика й культура стояли дуже близько одне до одного. Дуже важко тоді було залишатися самим собою: можна було бути чесним, порядним, служити мистецтву, людям, а можна було заради кар’єри поступатися принципами. Іван завжди обирав перше.

— Як відомо, Іван Карабиць був учнем Бориса Лятошинського...

— Так! Для нього Борис Миколайович — це було сяйво на все життя. Він його обожнював. Причому Іван зовсім випадково до нього потрапив. Юнак приїхав 1964 року до Києва вступати на фортепіанний факультет, і після іспиту в Малому залі консерваторії його запитали, чим він цікавиться ще, окрім фортепіано.

— Не пам’ятаєте хто це був?

— Декан, професор Катерина Майбурова, яка була тоді головою вступної комісії. Іван, трохи ніяковіючи, зізнався, що компонує музику, але не вважає це чимось видатним. Вона запропонувала, щоби його послухали фахівці. А це було літо, липень місяць, усі на дачах, прийом на композиторський факультет уже був закінчений. І до Києва викликали Бориса Лятошинського й Левка Ревуцького. Вони послухали Сонатину Карабиця (ми зараз її видали), вона була, як на той час, дуже модерною, неординарною. Борисові Миколайовичу Іван сподобався, і він сказав, що візьме хлопця до себе в клас. Левко Миколайович був стриманішим. Він, я гадаю, не побачив у цій музиці відвертих фольклористичних намірів. Пізніше Карабиць казав, що навіть уві сні не міг собі уявити, що вчитиметься у такого метра...

А потім настали важкі часи Карибської кризи, і студентів перших курсів усіх українських вишів забрали на два роки в армію. Іван перериває заняття з Лятошинським і починає з ним листуватися. Ці листи в нас зберігаються, а деякі вже опубліковані. Карабиць потрапив до військової частини, розташованої в Острі. Їх підіймали о 4—5 годині ранку, хлопці бігли по п’ять кілометрів, постійно недосипали, цілий день були на плацу, навчалися стріляти... Якось Іван написав Борису Миколайовичу в листі, що руки його огрубіли, він не знає чи зможе грати на фортепіано... про творчість навіть годі й думати і, мабуть, немає йому сенсу повертатися до консерваторії. Лятошинський відповів, що не допустить цього, порадився з Ревуцьким, і вони почали вдвох робити все можливе, щоби допомогти талановитій людині. Завдячуючи їм, через рік Івана перевели до Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу.

Перебуваючи ще рік на службі у Києві, Карабиць займався з Борисом Миколайовичем у того вдома, бо ще не міг тоді приєднатися до лав студентів. Узагалі Іван був у сім’ї Лятошинських як рідний, і, звичайно, коли Бориса Миколайовича 1968 року не стало, це була для нього просто вселенська трагедія.

— Марино Давидівно, а як ви познайомилися?

— Це трохи кумедна історія. Ректор Андрій Штогаренко запровадив у консерваторії практику, коли дорослі композитори проходили навчання факультативно, їм дозволялося не відвідувати заняття. Так до нашого курсу був прикріплений Степан Сабадаш (автор відомих пісень). Але його ніхто ніколи не бачив.... От викладач робить перекличку: Костін, Сасько, Ківа, Ільїн (це все були наші хлопці), потім Сабадаш, — а його немає. І ось прийшов якось на лекцію дуже скромний чоловік, і ми всі вирішили: «О! Нарешті з’явився Сабадаш!». А він відповідає: «Ні! Я не Сабадаш, я Карабиць». Так ми й побачилися вперше. Іван потрапив до нас на другий курс у 1967 році, а на третьому ми побралися.

— Може, на чомусь вам хочеться наголосити особливо, згадуючи про Івана Федоровича?

— Знаєте, він був справжнім патріотом — митцем і громадянином. Україна для нього була великою, багатонаціональною державою. Іван ніколи не хотів її залишити, хоча можливості були. Він якось написав, що у Києві щось закопане, і вважав цю землю святою. Ця земля, як і донецька, давала йому наснагу. Він жив болями своєї Батьківщини. Я не раз йому казала: «Ти пишеш таку чудову музику! Тож будь просто композитором». Але він так не міг. Іван любив українську сучасну музику, вболівав за неї, організовував пленуми Спілки композиторів України, допомагав проводити дитячі одеські фестивалі, робив фестивалі на Донбасі... а «Київ Музик Фест» — то вже була кульмінація цієї його діяльності.

— Тобто перед тим була немов якась підготовча робота...

— Так! Потім, уже коли «Фест» став на чіткі рейки, до мене підійшла завідувачка кафедри фортепіано консерваторії Аза Рощина: «Ми хочемо заснувати потужний конкурс піаністів, щоби про нас знали. Скажіть про це Іванові Федоровичу!» Іван погодився: «Добре! Я спробую.» Тут долучився музикознавець Юрій Зільберман. Вони порозумілися. Так постав тепер усесвітньо відомий Міжнародний конкурс Володимира Горовиця, за ним започаткували «Літні музичні вечори» у Маріїнському парку... Я не знаю, як він встигав писати музику!

— Нещодавно пройшов концерт пам’яті Івана Федоровича. Я знаю, що його ідея від початку була одна, а ви зробили трошки по-своєму. Що спонукало вас змінити програму?

— Якщо би мене спитали, яким я бачу концерт пам’яті Івана Карабиця, то я б сказала: симфонічним. Ми звикли до його масштабних полотен. Однак, користуючись нагодою, хочу ще раз подякувати філармонії — усім керівникам, редакторам і режисерам, бо проведення цього вечора було виключно їхньою ініціативою. Дуже вдячна також Валерію Матюхіну і «Київській Камераті». Вони спільно виробляли цей план влітку, і я нічого про те не знала. Коли ж восени отримала програму, концерт мені видався дещо одножанровим — там була музика, написана винятково для «Камерати». Оскільки це ювілейний вечір, то я подумала, що варто було би висвітлити інші сторони творчості Івана Карабиця, представити його ширше — додати якийсь хор, пісню, фортепіанний твір, інструментальну п’єсу. Концерт вийшов вдалим. Для мене він — дуже знаковий.

— Про концерт заговорили, і це вже показник! Він не залишив нікого байдужим.

— Я рада, коли музика Івана звучить, причому не з моєї ініціативи, а з ініціативи виконавців. Хтось відкрив для себе невідомого Карабиця, хтось почув зовсім нову інтерпретацію якогось твору... Я щаслива, що було багато людей. Навіть на балкон купили квитки й прийшли послухати його твори. А сьогодні це — непросто. Значить, слухачів усе ж цікавить музика українських композиторів, зокрема Івана Карабиця.

— Що із музики Карабиця вам подобається найбільше?

— Якийсь час мені дуже подобалися його трагічні «Голосіння», «П’ять музичних моментів» — це Третій концерт для фортепіано, присвячений Валентину Сильвестрову. Іван Карабиць у творчості був дуже різним: і філософським, і саркастичним, і ліричним, і драматичним... Але після цього останнього ювілейного концерту я дійшла висновку, що повністю його музики й не знаю. Тож, думаю, ще буду його доробок сама вивчати, осягати...

P.S.

Творча династія продовжується: діти композитора так само стали музикантами.

Син маестро — Кирило Карабиць — нині відомий у світі український диригент, лауреат міжнародних конкурсів, головний диригент Борнмутського симфонічного оркестру (Велика Британія), художній керівник і диригент молодіжного I, CULTURE Orchestra. Співпрацював із провідними колективами Європи, Азії та Північної Америки, у тому числі симфонічними оркестрами Клівленда, Філадельфії, Сан-Франциско і Чикаго, Мюнхенської та Роттердамської філармоній, Симфонічним оркестром BBC та іншими. За версією британського Королівського філармонійного товариства, — «Диригент року» (2013). Активно популяризує українську музику.

Донька Іванна — музикознавець, музичний журналіст, викладач Київської муніципальної академії музики імені Рейнгольда Глієра, координатор міжнародних проєктів на Міжнародному конкурсі молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, автор і ведуча програми «Класика на «Аристократах»» на радіо «Аристократи».

ДОВІДКА «Дня»

•  Іван Федорович Карабиць (17.01.1945, с. Ялта Донецької обл. — 20.01.2002, Київ) — український композитор, педагог, музично-громадський діяч. Грек за походженням.

•  У 1959—1963 рр. навчався в Артемівському музичному училищі по класу фортепіано. Упродовж 1961—1963 рр. працював концертмейстером хору цього училища, тоді ж почав писати музику. У 1963—1971 рр. навчався на композиторському факультеті Київської державної консерваторії ім. П. Чайковського в класі Б. Лятошинського, з 1968 р. — у класі М. Скорика, під керівництвом якого закінчив аспірантуру (1972—1975 рр.). У 1964—1967 рр. служив у армії. У 1967—1975 рр. працював диригентом Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу. У 1975—1983 рр. — на творчій роботі.

•  Автор численних монументальних симфонічних, вокально-симфонічних, а також камерних і хорових творів різних жанрів і стилів, солоспівів та естрадних пісень, музики для кіно.

•  Із 1983 р. викладав у Київській консерваторії (нині Національна музична академія України) ім. П.І. Чайковського. Серед учнів — В. Польова, А. Рощенко, А. Бондаренко, О. Ільницька, В. Ракочі, А. Гончаров, Н. Яремчук та ін. Професор (1998).

•  Від 1972 р. — член Спілки композиторів України (СКУ). Не раз обирався до складу правління СКУ і СК СРСР, був головою правління Музфонду України (1979—1983), заступником голови правління СКУ з питань міжнародних зв’язків і керівником комісії масових жанрів.

•  Упродовж 1994—2000 рр. — художній керівник Національного ансамблю солістів «Київська камерата», фундатор циклу концертів «Час камерати».

•  1990-го став автором ідеї, постійним директором і художнім керівником Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест». Тринадцятий «Київ Музик Фест-2002» було присвячено пам’яті Івана Карабиця.

•  Від 1995 р. — співзасновник Міжнародного благодійного фонду конкурсу пам’яті В. Горовиця. У 1995—2001 рр. — постійний голова журі Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті В. Горовиця.

•  Із 1998 р. — художній керівник Міжнародного музичного фестивалю «Київські літні музичні вечори».

•  Іван Карабиць проводив велику міжнародну діяльність. Брав участь у роботі Всеамериканської асоціації адміністраторів музичних навчальних закладів (1995, м. Міннеаполіс, США), виступав з лекціями про українську музику в Українському інституті Америки (Нью-Йорк), в Університеті штату Невада (США), був запрошений Чиказьким симфонічним оркестром як composer in residence. Цей перелік можна продовжувати...