Удаючи Бога
В наш прокат вийшов новий фільм Квентіна ТАРАНТІНО “Одного разу в… Голівуді”Увага, спойлери!
Серійний убивця Чарльз МЕНСОН, злочинам якого цього серпня виповнилося рівно півстоліття, до американського “літа кохання”, до 1969, був рядовим кримінальником-рецидивістом, що мав навички маніпулювання людьми. Вийшовши після чергової відсидки, заснував секту “Сім’я” з безоглядно відданої йому молоді, колишніх хіпі. Після того, як “Сім’я” протягом 4 днів звіряче вбила 9 людей, у тому числі вагітну дружину культового на той час режисера Романа ПОЛАНСКІ, кіноакторку Шарон ТЕЙТ – Менсон став знаменитістю. Це необхідно для розуміння історії, яку розповідає Тарантіно у своїй дев’ятій картині “Одного разу в… Голівуді” (Once Upon a Time in… Hollywood).
Головні герої - актор вестернів Рік Далтон (Леонардо ДІ КАПРІО) і його дублер Кліфф Бут (Бред ПІТТ). Час і місце – Лос-Анджелес, лютий-серпень 1969-го. Кар'єра Далтона згасає. Йому переважно дістаються партії лиходіїв в серіалах і спагеті-вестернах. Менше роботи для Ріка - менше гонорарів для Кліффа. При цьому останній водить машину Ріка, робить ремонти у нього вдома, навіть виступає психотерапевтом свого легкого на сльози напарника; по суті, він живуть як подружжя, хоча й не зізнаються собі в цьому.
Локація вносить фатальний поворот: оселя Далтона знаходиться по сусідству з особняком на Сьєло-драйв, 10050. Саме там 8 серпня 1969 за наказом Менсона троє членів «Сім'ї» вбили Тейт, а також її гостей - модного стиліста чоловічих зачісок Джея СЕБРІНГА, багату спадкоємицю Ебігейл ФОЛГЕР і друга Поланскі, емігранта з Польщі Войцеха ФРІКОВСКІ. Всі вони з’являються на екрані в свій час.
Обізнаність глядачів щодо тих подій Тарантіно робить важливим сюжетним чинником. Саме тому, зокрема, Шарон Тейт (Марго РОББІ) – цілковито пасивний персонаж, об’єкт, а не суб’єкт дії. Режисер навмисно тримає її в режимі спостереження, а в другій частині фільму ще й вводить закадрового коментатора, який з сухістю поліцейського протоколу викладає хід подій – і тим самим підвищує напругу до обпікаючого рівня.
До речі, у фільмі є ще одна відома персона: зірка кунг-фу-кіна Брюс ЛІ (Майк МО). Сцена його бійки з Бутом викликала багато критики. Лі показаний комічно: кричить тонким голосом, робить войовничі рухи руками – одне слово, виглядає як певна карикатура на персонажа бойовиків про східні єдиноборства. Але це не реальний Лі – це Лі вже в образі з його ж власних фільмів, за якими, власне, його й знають.
Ба більше. Практично всі основні характери час від часу так чи інак входять у ролі просто на наших очах. Кліфф, коли треба, стає сам тим, ким і має бути – каскадером, бездоганним бійцем, який протистоїть злу; Рік зі спини у довговолосій перуці й шкіряній куртці надзвичайно схожий на Менсона – і недарма, бо щойно грав лиходія, а у розв’язці, аби вгомонити погану людину, хапає реквізит до одного зі своїх фільмів – вогнемет – і влаштовує пряму автоцитату, тільки вже в реальності (хоча що таке реальність у такому фільмі?); Аль ПАЧІНО грає продюсера, який теж акторствує як може. Всі в образах, навіть коли не на майданчику.
Всі, окрім Тейт.
Вона зусиллями Роббі й Тарантіно змальована як такий собі голівудський метелик. Ходить по вечірках, катається в машині з Романом, приймає друзів. Жодного разу не бачимо її перевтілення в будь-кого; натомість Шарон іде в кінотеатр на комедію «Команда руйнівників» (1968) з власною участю. Фактично, на екран дивиться Марго Роббі в образі Тейт - така ж глядачка, як і ми, але дивиться при цьому оригінальний фільм за участю своєї героїні. Таке віддзеркалення, окрім того, що створює додатковий, можна сказати, метафізичний вимір, ще й стає гарною деталлю, яка замикає емоційне поле “Одного разу в…”.
Адже це ще й справжня поема (так, тут ніякий пафос не надмірний) на славу акторського ремесла. Вершина цієї “актороцентричності” – те, що робить Ді Капріо. Він з вражаючою точністю передає акторські труди й дні: миттєві перевтілення й казуси на майданчику, появи в добрій півдюжині ролей, серед яких видатний лиходій – “злий Гамлет”, болісні діалоги з самим собою, вимотуюча невпевненість, прихована під маскою красеня-мачо, постійний страх виявитися забутим і непотрібним, пияцтво як наслідок. Дуже давно, ще з часів ранньої юності, в Леонардо не було настільки глибокої, тонкої роботи.
Але й ця зосередженість на акторах – лише один з елементів сінефільської одержимості Тарантіно, яка в “Голівуді” сягає апогею.
Справді, всі його попередні картини, хоча й були наповнені безліччю цитат з різних епох кінематографа, ніколи не оперували реаліями кіноіндустрії як сюжетним матеріалом - тільки лише як свого роду тлом для характерів.
Тепер уже сам залитий неоном, заліплений афішами, озвучений великою рок-музикою, задимлений маріхуаною Лос-Анджелес 1969 року становить достоту кінематографічні декорації для цієї дивної фабули. В «Одного разу в... Голлівуді» кіно заповнює буття героїв без залишку. Сам акт кіноперегляду регулярно подається як чуттєва насолода, на кшталт сексу чи алкоголю. Всі постійно щось дивляться – на великих чи малих екранах, старе й нове, чорно-біле й кольорове. Тарантіно, пригадуючи свою відеотечну молодість, чимдуж вправляється у стилізаторстві, відтворюючи “автентичні” фрагменти неіснуючих фільмів і серіалів 1950-60-х. Та ж «Сім'я» живе на ранчо Спана - покинутому знімальному майданчику, а Кліфф - узагалі в трейлері поруч з автомобільним кінотеатром. Головна драма Ріка і Кліффа – випасти з індустрії. Трійка посланих Менсоном убивць вирішує покарати тих, хто зробив їх жорстокими, знімаючись у кровожерливих стрічках - а персонаж Ді Капріо з його стріляючим репертуаром становить у цьому сенсі ідеальну мішень. Новий фільм Тарантіно генерує смисли безпосередньо зі своєї екранної природи; з тієї ж основи виростають мотиви й учинки дійових осіб. Але в такому разі – і тут варто знову згадати той, ймовірно, найхимерніший момент з Тейт-Роббі в кінотеатрі - кінематограф стає свого роду вищою силою, що може змінювати хід речей, в тому числі і в минулому: оживляти померлих, карати поганців.
Саме тому розв’язка «Одного разу в... Голлівуді» - ефектна до непристойності вправа в жанрі альтернативної історіографії, й іншим бути не може. Так само, як не могли бути іншими завершення «Джанго звільненого» (2012) й «Безславних виродків» (2009) - де хороші хлопці вигравали відповідно війну з рабством і Другу світову, і плювати, що скажуть поціновувачі достовірності.
І отут встановлено найхитрішу пастку з усіх можливих.
Дивлячись в останньому кадрі згори - єдиний раз в такому «ракурсі Бога» за весь фільм - на той світ, де невинні живі, а зло покаране, Тарантіно кладе зверху титр: Once Upon a Time in...
Hollywood.
Всі насолоджуються хепі-ендом, захопливим феєрверком насильства, що йому передує, яскравим сюжетним хуліганством.
Тарантіно тому так легко обманює цих усіх, включно з досвідченими критиками, що всі ради бути обманутими.
Але це не “Одного разу в… Лос-Анджелесі”. Це – “Одного разу в… Голівуді”.
Що таке Голлівуд, у кінцевому обрахунку?
Конвеєр казок.
Коли Рік–Ді Капріо у фіналі, після надпереконливого поновлення справедливості, вступає у ворота – так і хочеться сказати в райські ворота – будинку 10050 на Сьєло-драйв і йде в місячному сяйві на зустріч з Тейт, починає грати така утихомирлива музика, яка може лунати тільки в казках. Бо де ще бувають настільки щасливі кінці.
І саме такий ідеально-безхмарний кадр з титром як вироком змушує зрозуміти, наскільки це насправді щемкий і трагічний фінал.
Ми хотіли казку?
Ми її отримали.
Кінець.