UKRAINE wARTime

Перша виставка проєкту UKRAINE wARTime відбулася у Туреччині – і закінчилася скандалом. Місцевий галерист спробував без жодних попереджень «помирити» українців з росіянами. Наступні дві виставки було зорганізовано вже у Польщі – за підтримки Українського культурного фонду, Центру національної культури Польщі та Будинку соціальних інновацій. Про тернистий шлях українського мистецтва воєнного часу до західної аудиторії – наша невеличка розмова з Оленою Єгорушкіною, кураторкою виставки та стипендіаткою Міністерства культури та національної спадщини Польщі.

Олена Куліш, Відродження, полотно, акрил, 2022

Пані Олено, розкажіть, як виникла ідея виставки?

З початку окупації Криму та Донбасу, я почала збирати матеріал про мистецтво на окупованих територіях. У 2015 році я виграла Першу премію Мистецтвознавчого конкурсу від Steadly Art Foundation та Італійського інституту культури в Києві, – саме за дослідження «Мистецтво в окупації».

З часом такого матеріалу ставало дедалі більше. Російські окупанти знищували як мистецтво, так і заклади мистецтва, страждали й гинули також автори.

На початку 2022 року я стала експерткою з візуального мистецтва Українського культурного фонду. Як членкиня ради «Культура без бар'єрів», я здійснювала експертизу проєктів у сфері інклюзії. Значна частина проєктів була присвячена реабілітації ветеранів і воїнів АТО засобами мистецтва та арттерапії. З початком повномасштабної війни стало очевидно, що озброєння більше «на часі», ніж культура. Тож весь бюджет оціненої мною програми пішов на ЗСУ. Я пам'ятаю, як проводила експертизу в квітні минулого року, а над дахом мого будинку в Києві літали ракети. Я усвідомила, що масштаби колективної травми від війни з нами дуже надовго. Що таких проєктів має бути в сотню раз більше. А їхня реалізація – у пріоритеті держави. На щастя, Український культурний фонд почав збирати кошти на реалізацію цієї програми з різних джерел, тож цього року проєкти інклюзивної реабілітації почали нарешті здійснюватися.

На початку літа в мене виник задум кураторського проєкту з мистецтва воєнного часу.

Євгенія Липовецька, Україна-Мати з тризубом, гобелен, 2022

Чому Ви вирішили розпочати проєкт із Туреччини?

На той момент мій знайомий Orhan Özçalık – турецький скульптор і власник артрезиденції біля Стамбула – Helikon Art Center, вже півроку як запрошував мене на резиденцію. Зрештою, я вирішила здійснити проєкт саме в Туреччині, за участі 14 українських художників. Хоча мене й попереджали, що політика Туреччини досить дволика, тож можуть виникнути труднощі на будь-якому етапі. З власником резиденції ми домовилися про виключно українську резиденцію та фінальну виставку. Це було винятковим для Туреччини випадком, оскільки «російський» туристичний сезон був у розпалі, й українцям не давали окремих виставкових майданчиків ні до, ні після мого проєкту. Не дають і зараз.

Я зібрала групу з українських художників, з якими ми вирушили в 36-годинну подорож автобусом. За власний кошт, на загальних умовах турецької резиденції, хоч і в складний для нас воєнний час.

Була домовленість із турецьким організатором про виключно українську виставку та її подальшу експозицію в столиці Анкарі.

З великими труднощами, долаючи упередженість щодо нас як нації, та щодо нашої майстерності як професіоналів мистецтва, ми все ж відкрили повноцінну виставку на День української державності, 28 липня. Вернісаж виставки відвідав губернатор області. Тож ми мали нагоду розказати про всі жахи російської війни тим, хто безпосередньо приймає рішення про допомогу Україні – турецьким політикам.

Окрім виставки, нам також вдалося здійснити дві акції на підтримку України. За згоди міської адміністрації, художники проєкту розмалювали місцеву школу в українській національній манері. Також ми збирали донати, пригощаючи турків стравою номер 1 України та «першою стравою» номер 2 у світі – борщем.

Антон Логов, Війна в Україні, серія плакатів А4, 2022 - 2023

Чи були від початку якісь ознаки того, що щось пішло не так?

Важливо зазначити, що турецький організатор тричі міняв місце нашої виставки. Спочатку було домовлено за міську професійну галерею. Потім Orhan Özçalık замінив її на небезпечну для відвідувачів заміську локацію. Оскільки я була проти такого вибору, нам запропонували місцевий центр культури. Мережу таких центрів було відкрито по всій Туреччині на грант Євросоюзу, для розвитку культури. Та оскільки такі центри турки переважно здають в оренду місцевим на весілля, нам відмовили знову, бо знайшовся новий клієнт на оренду для весілля. Тож виставку ми змушені були відкрити в галереї самої резиденції, котра розташовувалася досить високо в горах.

Згідно з домовленістю з турецькою резиденцією, наша наступна виставка мала бути вже в столиці – Анкарі, в професійній галереї. На наступний день після відкриття виставки ми поїхали додому в Україну, залишивши роботи для наступної виставки. Через кілька днів до резиденції приїхала наступна група резидентів із різних країн світу, найбільше їх було… з росії. Відповідно до домовленості, інформація про нашу українську виставку мала бути поширена в турецьких мас медіа. Розгорнувши список посилань медіа, я була шокована. Наш проєкт було представлено як «українсько-російську солідарність». А наші роботи були показані в публікаціях турецьких ЗМІ під списком невідомих нам художників, більшість із яких були зазначені як громадяни росії. Звісно, ми висловили протест турецькій резиденції, та вимогу дотримання авторських прав проєкту й самих творів. На що Orhan Özçalık обізвав нас "фашистами", а наші роботи "сміттям". І, звісно, скасував нашу наступну виставку в Анкарі. Також турки видалили всю інформацію про нашу українську резиденцію на своїх ресурсах. А власник резиденції Orhan Özçalık спробував знищити роботи, тож я змушена була звертатися до місцевого Товариства українців по допомогу. Роботи вдалося врятувати. Як пояснив мені власник Helikon Art Center, "війна це політика", а його "мистецтво, ясна річ, поза політикою".

Як сприйняли виставку у Варшаві? Відчутно було різницю у сприйнятті?

Звісно, різниця величезна. Між Туреччиною і Польщею велика культурно-правова прірва. Поляки усвідомлюють свою історію, разом із її помилками, та плекають свою культуру. На прийнятному рівні у Польщі також розвинені права людини, та, що вкрай важливо для авторів, недоторканність авторського права.

Туреччина, на жаль, досі має великі проблеми з правами людини, а також досі плекає імперські амбіції. Котрі, на жаль, постійно відтягують країну назад у розвитку. Багато турків вважають НАТО винним у російській війні, що не може не дивувати, оскільки сама країна є членом Альянсу. Взагалі, такі ментальні взаємовиключні суперечності, як мені здалося, є прикметною рисою турецького менталітету. Звісно, мені траплялися цілком адекватні турки, з високим рівнем розвитку та емпатії до українців. Але загальна ситуація така, що Туреччина першим своїм пріоритетом вважає заробіток від російських туристів. А питання глобальних наслідків війни для всього світу турки не в змозі передбачити. Оскільки ще з часів Радянського Союзу вважають "совок", і, відповідно, росію, як його правонаступницю, своїм другом.

Дуже яскравим був випадок, котрий трапився на турецькій резиденції. Власник резиденції вивісив український прапор на території, щоб позначити виключно українську належність нашої групи. Але тет-а-тет сказав мені, що боїться, аби за цей прапор його не закрили. Тож щойно ми поїхали, він заховав прапор, аби «не дратувати владу», та, очевидно, нових резидентів-росіян. Смішно було спостерігати, як Orhan Özçalık написав цілий лист на своєму Фейсбуці зі звинуваченням мене в непрофесійності та хайпі на темі війни. Та як він міняв локацію одного з трьох росіян то на росію, то на Австрію, щоб заперечити, що більшість художників він приймає саме російських. Звісно, ця історія отримала продовження. Оскільки цю резиденцію до нас відвідували інші українські художники в попередні роки, котрі подарували цьому турку свої роботи. Він вирішив замість обіцяної нам виставки в Анкарі, відкрити виставку своєї колекції, де знову змішав українських авторів із російським. Лист протесту авторів-українців, звісно, не мав ніякого впливу, на людину, котра вважає авторське право зайвим. Хоча Özçalık і сам є художником. Та, як я вже зазначала, такі суперечності притаманні Туреччині.

Яких авторів презентує проєкт?

Автори перших робіт проєкту, представлені в Туреччині: Євгенія Липовецька, Анастасія Кривенко, Анна Кузнєцова, Світлана Міхно, Tanbelia, Eva Holts, Вікторія Чупріяновська, Антон Логов, Delnara, Настя Лойко, Олександра Маркитан.

Другу і третю виставки зорганізовано в історичному Домі Братів Ябвковських у Варшаві.

Третя виставка відкрилася 14 серпня з новими авторами. Наразі повна кількість учасників 14 осіб. До вже згаданих, долучилися Ольга Дрозд, Анна Миронова та Олена Куліш.

Водночас там же проходить партнерська виставка-аукціон  благодійного фонду Uniters. Понад сотню професійних творів було люб'язно надано власниками для продажу, кошти від якого підуть на допомогу Україні. Сам аукціон окремих лотів розпочнеться в останній день нашої виставки, 27 серпня о 15.00.

Відтак Дім Братів Ябвковських, завдяки проєктам UKRAINE wARTime та виставці-аукціону  благодійного фонду Uniters, став найбільшим майданчиком українського мистецтва в серпневій Варшаві.

Третя виставка проєкту триватиме до 27 серпня. Що далі?

У вересні я презентуватиму проєкт у мистецькому центрі «Лазня» в Гданську. Восени також є плани на Латвію. Глобально ж, проєкт трансформується у «Музей мистецтва воєнного часу» – UKRAINE wARTime museum (UWM). Спочатку віртуальний, а потім і реальний музей, продовжить збирати твори українського мистецтва воєнного часу. В цей період буде включено також роботи з початку 2014 року.

За моїм планом, після року роботи над стаціонарним музеєм, та роком роботи постійної експозиції, музей здійснить світовий тур. Котрий буде повторюватися кожні п'ять років, відповідно до плану.

Дякую за розмову – і нехай щастить!

Розмовляла Марина Олійник

Фотограф: Христина Янкевич