«Українська жінка, наділена владою і силою»

Нині шанувальники опери переживають не найкращі часи. Якщо в США виходить журнал «Новини опери», де можна дізнатися і про всі видатні світові оперні постановки, і про DVD та компакт- диски, що закарбували мистецтво найуславненіших зірок, а російські меломани мають журнал «Афіша», де розповідається і про оперні фестивалі, і про співаків — своїх та заїжджих, то у нас про це можна лише мріяти. Відеокасети із світовими операми днем із вогнем не знайдеш. Це ж стосується радіо і телезаписів оперних шедеврів. В Національній опері України випускають одну-дві прем’єри за сезон. А в афішу подивишся — засумуєш: із року в рік, із десятиріччя в десятиріччя — те ж саме. От і доводиться задовольнятися розповідями наших, затребуваних на Заході артистів про те, як там у них, в Європі чи Америці, шанують оперний жанр, що вже понад 400 років дивує світ, розглядати фотографiї сцен із постановок, здійснених зусиллями інтернаціональних за складом творчих колективів. А, якщо пощастить, можна й переглянути привезене із- за кордону аматорське відео із записом усього спектаклю і пожалкувати, що усе це зроблено, як-то кажуть, не спеціально для нас, а спеціально для них. Нещодавно в такому міжнародному проекті взяла участь солістка Національної опери України Сусанна Чахоян.

— Більше трьох років я беру участь у Шаляпінському фестивалі (Казань), що має давню традицію: на нього запрошують з усього світу співаків, режисерів, диригентів, — розказала С. Чахоян. — Цього року фестиваль пройшов 24-й раз і розпочинався на честь 250-річчя з дня народження Моцарта оперою «Чарівна флейта».

— Ваш педагог, Євгенія Семенівна Мірошниченко, свого часу в цій опері була неперевершеною Царицею Ночі. Київські меломани пам’ятають цю постановку на сцені Національної опери України. Ви, мабуть, також мріяли заспівати цю надзвичайно складну партію, де лише в одній «арії гніву» треба взяти чотири ноти «фа» третьої октави!

— Саме з таким наміром я і вирушила в Казань на прослуховування. Оскільки я дуже хвилювалася, вирішила заспівати не арію Цариці Ночі, а арію Паміни, просто, аби «розігрітися» і заспокоїтися. Коли закінчила спів, почула із залу оплески і крики «браво». Усі, хто був у залі, зiскочили з місць і почали щось обговорювати. А продюсер і диригент сказали: «От і є Паміна. Ви будете співати у першому складі». Вони побачили в мені той образ, який шукали... Постановка зроблена, як яскраве шоу-фантазія. Понад п’ятдесят разів змінювали декорації. Коли я дивилась цю виставу із глядацького залу, спіймала себе на тому, що важко зосередитися на слуханні музики, бо весь час хотілося роздивлятися декорації і костюми, спостерігати за дійством. Організатори фестивалю запросили режисера з Південно-Африканської Республіки Ендрю Ботта, він же — й художник, а диригента зі Швеції — Міку Айшенхольца. Склад солістів також був інтернаціональний. Маноліто Маріо Франц із Австрії, який працює у Мюнхені, був моїм коханим, принцем Таміно. Жрець Зорастро — співак із Болгарії Петар Найденов, Цариця Ночі — родом із Казані — Альбіна Шагімуратова, яка співає у Москві. Треба відзначити, що на репетиції і підчас вистави була дуже доброзичлива атмосфера серед колег. Усі ми допомагали один одному.

— Сусанно, як вам працювалося над образом Паміни, дочки Цариці Ночі?

— Було цікаво працювати. Ця опера є загадковою. Бо таємницею залишилося те, хто ж є батьком Паміни? Для чого з’явилася чарівна флейта? Що уособлює золота куля, яку викрала свого часу Цариця Ночі і яка стала приводом війни між силами добра і зла.

— Як сприйняла критика вас в цьому образі?

— Дуже своєрідно. На хвилі популярності у світі наших політичних діячів виникли певні асоціації... Паміна — це жінка-лідер, яка наділена особливими повноваженнями. Вона допомогла Таміно пройти через усі іспити і потрапити до кола обраних. Отож, про мою героїню писали, що це українська жінка, яка наділена владою і силою.

— Скажіть, а вам притаманні такі риси українських жінок, як волелюбство, прагнення бути лідером?

— Так. Хоча в моїх жилах тече також і вірменська кров, але українські культура та менталітет, вважаю, більшою мірою вплинули на мене.

— Чи ви товаришуєте з вірменським товариством?

— Вони часто запрошують мене до участі у своїх акціях. Мрію, що якось з допомогою вірменської діаспори мені пощастить потрапити до Вірменії, де я ніколи не була, через що дуже шкодую... Якось, коли я виступала на сцені амстердамського «Концертгебау», до мене підійшли вірмени і подарували статуетку Мадонни з немовлям із чорного кришталю. Вони побачили моє прізвище на афіші й спеціально приїхали з-під Амстердама послухати «вірменку з України» в опері «Шукачі перлів» Жоржа Бізе у постановці Казанського театру.

— Це ще одна чудова опера, яка не йде в Києві. А як же ваша мрія заспівати Царицю Ночі?

— Я підготувала цю партію у Казані і може ще якось виконаю її на сцені Національної опери України і присвячу цю роботу своєму уславленому педагогу Євгенії Мірошниченко.

— До речі, які були у вас стосунки з Євгенією Семенівною? Кажуть, що вона досить сувора у класі, іноді може і вдарити ученицю...

— Було й таке. І я плакала на уроках. Але все це не варто того, аби про нього говорити. Так само, як принц Таміно в опері «Чарівна флейта» проходить певні випробування, кожна творча людина має пройти певні етапи в житті: дізнатися, що таке сльози, образа, і, не зважаючи ні на що, віднайти в собі сили, щоб пройти через усе це і зрозуміти, що ж є найважливішим. А найважливіше — це отримати гарну освіту, стати майстром. Про Євгенію Семенівну можу сказати, що вона любить нас, своїх учениць, як мати і це — головне.

— У Національній опері величезний штат солістів, і це приводить до того, що співаки місяцями стоять у черзі, аби заспівати на рідній сцені. А тому вважають за щастя, коли їх викликають у спектакль для заміни артиста, який захворів. Скажіть, як справи з відкриттям Малої опери, про яку так багато говорила Євгенія Мірошниченко?

— Дозвіл на відкриття театру вже є. Але проблема пов’язана з тим, що відведена для нього будівля Клубу трамвайників, що на Лук’янівці внаслідок відсутності коштів ще не відреставрована. Мала опера відкриється у наступному році. Я маю надію, що коли театр почне працювати, то і я буду співати на його сцені.

— Ви — лауреат численних міжнародних конкурсів. Вас запрошують до участі у міжнародних проектах, для яких ви спеціально готуєте партії, які у рідних пенатах не співаєте. Чому на сцені Національної опери ви з’являєтеся дуже рідко?

— Те, що не можу поповнювати свій творчий багаж тут, на рідній сцені — велика проблема. В основі репертуару нашого театру — опери Верді й Пуччіні, що вимагають міцних драматичних голосів. У нас є чимало співачок із такими голосами, і вони мають можливість прекрасно реалізувати себе в театрі. А рухливим, лірико-колоратурним сопрано, яке у мене, — співати, практично, нема чого.

— Наприклад, у славнозвісної співачки Вікторії Лук’янець, яка нині живе у Відні, у репертуарі сім сопранових партій із опер Доніцетті. Чому б не поставити у нас такі чудові спектаклі цього видатного італійського композитора, як та ж «Дочка полку», «Любовний напій»? Або ту ж «Чарівну флейту» Моцарта?

— Співак не може «простоювати» або втрачати форму, доки дочекається нових вистав. У дирекції є свої плани. Інколи вони співпадають iз моїми, а інколи — ні. Тому я шукаю будь-яку можливість співати. Нещодавно дала сольний концерт у Національній філармонії разом із Оркестром народних інструментів під керуванням Віктора Гуцала, де виконала українську вокальну музику.

— Розкажіть про вашу участь у славнозвісному «Віденському балі» у Національній опері. Число співаків, удостоєних взяти участь у цій акції, було дуже обмежене. А потім ви виступали на балі-маскараді в Жовтневому палаці.

— Дуже добре, що в Україні відроджується ця красива традиція. У Національній опері я співала музику з популярних оперет: куплети Аделі із «Летючої миші» Йоганна Штрауса і пісню Джудіти із однойменної оперети Франца Легара. А на балі-маскараді я виконувала разом з оркестром народних інструментів Віктора Гуцала «Дніпровський вальс», з радіооркестром під керуванням Володимира Шейка «Казки Віденського лісу» і арію Олімпії із оперети Жана Офенбаха «Казки Гофмана». За сценарієм ведучі пропонували увазі публіки дивину — порцелянову ляльку, яка вийшла із скриньки, що стояла на сцені, і я заспівала куплети ляльки Олімпії, немов я маріонетка...

Мені сподобалась святкова атмосфера вечорів: коли виступи артистів продовжувались танцями гостей балу, можна було поспілкуватися з дуже різними цікавими людьми. Наскільки я знаю, організатори збираються проводити бали регулярно. Найближчий відбудеться навесні. На «Віденський бал» мене особисто запросив посол Австрії в Україні Міхаель Міїсс. До речі, після того, як я дістала три премії на конкурсі Бельведер у Відні в 2005 році, про мене дізналися у Австрійському посольстві, і його співробітники стали моїми постійними слухачами. Ви знаєте, коли я співала на балi куплети Аделі, побачила пана посла серед тих, хто стояв у перших лавах, і вирішила звернутися у співі безпосередньо до нього. Він люб’язно вийшов на подіум і підіграв мені. Для участі у балі мені подарували дві сукні від французького кутюр’є Карена Бабаяна, які приготували спеціально для мене. До речі, у Національній опері лише одного разу для мене спеціально пошили сукню на прем’єру опери «Ромео і Джульєтта» Шарля Гуно. А взагалі, нам, артистам, доводиться виступати у, так би мовити, спільному одязі, який треба підганяти по своїй фігурі.

— Це випадковість, що українській співачці вірменського походження сукні для балу пошив француз вірменського походження?

— Не зовсім. Ми познайомилися на концерті у Національній опері, присвяченому 90-річчю геноциду вірменiв. Тоді вірменська діаспора попросила Карена Бабаяна зробити мені сукню. Відтоді ми подружилися. Незважаючи на свою молодість, Карен має свій індивідуальний стиль. Його колекція, що була показана на «Віденському балі» і присвячена темі троянд, — мене дуже вразила. Я тоді завершила показ, як фінальна модель.

До речі, у Жовтневому палаці бал-маскарад проходив демократичніше. Квитки коштували набагато дешевше. А тому навіть студенти мали можливість їх купити. (Про Віденський бал і бал- маскарад «День» писав у своїх репортажах у №195 за 2005 р. і в №27 за цей рік). Мені здається, що бали — це ще одна нагода ввести до українського побуту європейські традиції. Вони сприяють покращанню відносин між чоловіками і жінками, піднесеність і романтичні стосунки на балах потім переходять у буденне життя.

— Сусанно, як сталося, що ви — красуня і досі ще незаміжня?

— По-перше, я ще молода... А по-друге, мабуть, чоловіки сприймають артисток такими, якими вони постають на сцені: величними і недоступними графинями, царівнами, а тому бояться навіть наблизитися. Є і такий момент. Але справжні чоловіки, які не лякаються перешкод, ще існують, і вони є в моєму оточенні. Я вірю, що свою долю ще знайду.