Український бестселер завтовшки в п'ять зупинок

Сучасна українська література набула яскравих гомеопатичних характеристик: нових творів — мізер, наклади — мікроскопічні, обсяги книжок не тоненькі — тонюсенькі. Але чи це погано? Радше, закономірно.

Видавництво «Факт» започаткувало серію під адекватною нашій динамічній ситуації назвою — «Динамічна проза». Майже невагомі збірки для швидкого «ковтання» в русі. У трамваї та метро — там, де ще лишилося трохи часу, вільного від заробляння хліба насущного в поті чола свого.

Первісток серії — книжка оповідань Богдана Жолдака «Бог буває». Сама назва — на позір пласка, але за поверхневою непоказністю раптом відкриваються постекзистенційні провалля: там, де Бог є лише епізодично припустиме поняття — можливо все.

Те, що пише Богдан Жолдак, я б означив як «комунальний реалізм». Жанр, притаманний лише «ненормальним» суспільствам. Звичайно, фотографічно відбивав побутові мікроконфлікти ще Еміль Золя. Але оскільки француз був продуктом неекспериментального суспільства, йому просто не випадало сміятися там, де належало б скорботно зітхати (у Жолдака є журнальна кіноповість із життя шахтарів, улюблених суб'єктів оплакування Золя, де вам гарантовано здоровий терапевтичний регіт).

Ближчим жанровим попередником Жолдака був Михайло Зощенко. Так, рівень сміхової детонації у Зощенка вищий. Але, можливо, тому, що комуністично-люмпенська мова його персонажів відмерла і стала самодостатньо кумедною? Може, згодом те саме станеться і з «мовними ксероксами» Жолдака — і їхня майбутня екзотика також перетвориться на «таблетку № 6» (не плутати з «таблеткою № 5»)?

Будьте готові до того, що відклавши прочитану книжку, ви не спекаєтеся Жолдака. Протверезівши від веселощів, можете потрапити до метафізичної пастки бодай такої його фрази — «цілунки його раптом розмагнітилися» або безнадійно замислитися над назвою книжки.

Наприкінці книжки — резюме критика (з Гарварду, до речі): «Електричка, трамвай чи автобус перетворюються на рухомі карцери, де індивід (персонаж або оповідач) стикаються з колективним організмом. Фаталістичний асиміляційний тиск колективного «тіла» й неможливість комунікації (через зміщення мовного та поведінкового кодів) зумовлює насильство і «бунт».

Красиво сказано — ніби про Мішеля Фуко чи Сьорена К'єркегора, а не про «гумориста» Жолдака. Утім, ще Бахтін «розкопував» веселого пустуна Рабле до гірких горизонтів трагедії. Може тому, що сміх, за словом одного сучасного дотепника, «це коли ірраціональне шкірить зуби раціональному»? Богдан Жолдак — сміх, по якому лишається синдром важкого похмілля з прозрінням і каяттям.

Але то буде потім, по закінченні книжки. На початку ж читання ми, як і Жолдакові персонажі, «ще були тверезі й по цей бік правди». А тут — побутовий абсурд лоскоче сміхові рецептори аж до самовключення в анекдотичну гру, до блазенської ейфорії: «А нумо Батьківщину рятувать, яка ще осталася».