Уроки Олени Вериківської

П’ять місяців тому перестало битися серце прекрасного педагога, музиканта Олени Вериківської, якій 15 березня виповнилося б 73 роки. Олена Михайлівна була наділена дивовижним даром розпізнавати таланти, запалювати зірки на музичному Олімпі. Вона виростила цілу плеяду учнів, які нині репрезентують українську фортепіанну школу не лише в Україні, але і в країнах близького і далекого зарубіжжя: Німеччині, Америці, Швейцарії, Колумбії, Венесуелі, Польщі, Росії, Франції та Голландії. П’ять десятків років О. М. Вериківська викладала у Вищому музичному училищі ім. Р. Глієра, а останні 17 років свого життя вона очолювала фортепіанну кафедру цього відомого закладу. Нещодавно у класі, де проводила заняття Олена Михайлівна, було встановлено стенд, на якому представлені унікальні архівні документи та фотографії, що розповідають про її педагогічну, наукову діяльність та її учнів.

НЕНАПИСАНА П’ЄСА

Олена Михайлівна є автором багатьох музикознавчих досліджень, статей, зокрема «Музыкальное воспитание и некоторые вопросы детской психологии. Педагогические заметки», а до 100-річчя свого батька (видатного українського композитора, фольклориста, диригента, педагога Михайла Вериківського) були надруковані «Митець, свідомий свого покликання» (фраза М.Т. Рильського), «Особливості фортепіанних творів Вериківського». У збірці «Приірпіння» надруковано новелу — спогади про дорослого друга її дитинства українського поета Костя Герасименка, який загинув у Великій Вітчизняній війні, та інші матеріали. «Пам’ять» надруковано у збірці «Київське музикознавство», видання присвячене 135-річчю училища імені Р.М. Глієра.

Розбираючи архів Олени Михайлівни, її чоловік, відомий режисер, художній керівник Київського державного академічного Театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра Едуард Митницький знайшов цікаве есе «Загальновизнана прима» про прекрасного педагога училища імені Р.М. Глієра, доцента Лідію Борисівну Шур. Нині робота готується до друку. Підготовлено до видання статтю Олени Михайлівни про популярного актора Михайла Водяного (їхні сім’ї пов’язувала багаторічна дружба).

Коло інтересів Вериківської було величезне — за цим стоїть багаторічна і самовіддана праця великого музиканта і особистості, педагога яскравої і неповторної індивідуальності. Достатньо пригадати ініційовані нею дослідження і виконання силами кафедри училища в різних концертних залах Києва творів М.В. Лисенка та його сучасників, Б.М. Лятошинського, М.І. Вериківського, В. Косенка, які складають національну фортепіанну спадщину і увійшли до «Антології української фортепіанної музики». В архівах О. М. Вериківської зберігаються записи про становлення в стінах училища професійних музикантів, і не лише студентів її класу. За записами можна побачити рух і динаміку кожної особистості студента. «Педагогічні замітки Вериківської — це узагальнення мудрого вчителя. Рядки дихають любов’ю до дітей, музики, своєї професії», — пише генеральний директор Міжнародного конкурсу молодих піаністів ім. В. Горовиця, заслужений діяч мистецтва України Юрій Зільберман. Про Олену Михайлівну всі її колеги говорять як про людину надзвичайної етичної чистоти — «ми вчимося у Вас постійності Ваших етичних та естетичних установок». Ще за життя Олена Вериківська почула дивовижне визнання Ольги Орлової, досвідченого і талановитого педагога: «Оленочко, ти ближче за всіх нас до істини». Життєвий досвід, авторитет серед колег, і просто людська привабливість додавали їй масу справ. Це й постійна консультаційна робота у міському та обласному методичних об’єднаннях педагогів дитячих музичних шкіл, і участь у виявленні юних талантів, залучення їх до серйозних занять музикою. Це й розробка нових програм, навчальних планів, методичних доповідей, виступи на конференціях і проведення майстер-класів у Польщі, Німеччині, Венесуелі.

У Києві, завдяки ініціативі О.М. Вериківської, з’явився Регіональний конкурс юних піаністів, який дав путівку у професію багатьом талановитим дітям. Поступово розширялася географія його учасників далеко за межі Київського регіону. З 18 по 20 березня конкурс пройде вдесяте. Відтепер він носить ім’я своєї засновниці — Олени Вериківської. Цього року на цей музичний огляд надіслали заявки понад 100 чоловік із різних областей України. Конкурс дозволяє виявити творчий резерв школярів, які в майбутньому мають намір пов’язати свою долю з музикою.

Але головне у житті педагога — учні. Нещодавно колишня учениця, нині відомий піаніст, композитор, лауреат багатьох міжнародних конкурсів та фестивалів Маша Портникова підготувала фортепіанну виставу «31 соната» (Ненаписана п’єса), зроблену у формі уроку з Оленою Вериківською, яку презентувала в Будинку актора. А інша екс-учениця — Євгенія Дудорова-Шотт на концерті пам’яті Олени Михайлівни в залі НМАУ ім. П. Чайковського грала «Чакону» Баха-Бузоні, «Симфонічні етюди» Шумана, «Серйозні варіації» Мендельсона, сюїту для фортепіано «Лускунчик» Чайковського-Плетньова. Нещодавно педагоги училища І. Гаврилюк та Т. Онищенко зіграли концерт на пам’ять про Олену Вериківську.

КОМІЛЬФО...

Едуарду Митницькому важко говорити про свою дружину в минулому. Він стояв на вулиці і не міг увійти до приміщення, коли встановлювали пам’ятний стенд, присвячений життю і творчості Вериківської, в училищі ім. Р. Глієра, — адже там фактично був другий дім Олени Михайлівни. Розбираючи архів дружини, готуючи її статті до публікацій, переглядаючи численні фотографії, перечитуючи сотні листів, листівок, телеграм від учнів та їхніх батьків, читаючи реферати учнів, написані при вступі чи випуску з Музичної академії, Едуард Маркович знову й знову не перестає захоплюватися колосальними масштабами її діяльності: педагогічної, організаторської, виховної, музикознавчої. «І головне — розумієш силу її впливу, дії, словом, її світлу енергетику».

— Вона талановита жінка, передусім тому, що дала можливість любити її все життя, — говорить Едуард Маркович Митницький. — Ми разом прожили 52 роки... Мала тонкий смак, надзвичайну інтуїцію, такт і делікатність, витонченість і великодушність, глибину сприйняття життя, контилентність у спілкуванні і, взагалі, контактність на будь-якому рівні дивним чином поєднувалися в ній з рішучістю та мужністю. Красива, розумна, приваблива, вміла заприязнитися з будь- яким співрозмовником. Її стилю в житті і навіть в одязі найточніше відповідало напівзабуте слово «комільфо»: Леля вміла маленьким штрихом (шарфом або квіткою) так прикрасити своє старе вбрання, немов це була сукня чи костюм з нової колекції відомого кутюр’є. Вона терпіти не могла ходити по магазинах, на примірки до ательє, і тому я з задоволенням займався її гардеробом. Леля володіла жіночим шармом і завжди виглядала чудово. Гадаю, що якби не музика, яку дружина обожнювала, то вона могла б стати художником або модельєром…

Вона була людиною інтелігентною і дуже принциповою. Пригадую, як одного разу Леля довго і уважно слухала свою колегу, яка хотіла забрати здібного учня від іншого педагога. Дослухавши пояснення, вона сказала: «Зніми овечу шкіру і постій біля дзеркала». На фортепіанній кафедрі в училищі за 17 років керівництва Вериківської не було склок, підкилимних інтриг. За словами музикознавця, педагога Ольги Непосєдової: «Мудрість Олени Михайлівни на цій посаді полягала в умінні організувати і направити колег, в наполегливості і водночас делікатності, і головне — у прагненні проявити творчий потенціал кожного».

52 РОКИ РАЗОМ

Життя — це дві жінки: мама і та, з якою прожив 52 роки!

Сім’я Вериківських — дім без сентиментів! Девіз-програма виховання дітей звучав так:

«Будь-що може трапитися в житті. Хороше і погане. Але якщо у тебе в руках професія — ти завжди матимеш опору» — пригадує в листі найпершу заповідь педагога талановита учениця Вериківської Валя Назаренко (на жаль, яка концертує і навчає дітей в Америці, а не на Батьківщині). І це справді заповідь, а не просто красиві слова. У сім’ї Вериківських ніколи й нічого не робилося на показ, для чужих очей. Ця щирість виражалася в суті, в конкретних вчинках. За столом збиралися учні Михайла Івановича, однокласники, потім однокурсники Лелі, родичі. І всім затишно, добре і спокійно.

Але мало хто підозрював, що в домі багато років час від часу наповнювали мішок із сухарями — чекали, чи не приїде вночі «воронок» за Михайлом Івановичем. Вже надто багато було написано музики на тексти напівдозволених класиків, на теми з історії України. Наприклад, написана у 1923 році перша українська ораторія «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку» вперше прозвучала у філармонічному залі лише через 80 років після створення зусиллями диригента Олександра Жигуна. За це «милування старовиною» і потрапив Михайло Іванович до постанови ЦК КПУ, направленої проти «рецидивів буржуазного націоналізму в музиці».

Від батька Леля перейняла риси, властиві інтелігенту: позиційність, відповідальність, обов’язковість.

— З Оленою мене познайомив наш спільний друг Юра Голембіовський, у майбутньому відомий піаніст і педагог, з яким у них був на ту пору шкільний роман (вони навчалися в десятирічці ім. М. Лисенка), — пригадує Е. Митницький. — Якось раз Юра покликав мене на концерт. У кінці залу на підвіконні сиділа дівчинка. У Лелі, коли вона зосереджувалася, була манера ховати руки в рукава. Як часто буває в житті, при знайомстві ми пройшли «повз» один одного… Потім були зустрічі, спільні походи до філармонії, і я відчув могутню привабливість: чарівні очі, думки не за віком — заслуховуюся. Чекаю спільних прогулянок, музичних вечорів на літній естраді Першотравневого парку. Компанія — четверо друзiв і Леля. Помічаю, всі ми по- різному до неї небайдужі, а про Юру годі й казати. А час ніби провокує: ми з Лелею дедалі частіше зустрічаємося очима… Я запанікував і розумію: треба, як тепер кажуть, «линяти», що й зробив. Місяців три-чотири з різних приводів уникав зустрічей. Одного разу йду з Оперного театру — проливний дощ. Я ховаюся в підворіття готелю на колишній вулиці Леніна, а там…Леля! …Одружилися у 1952 році. Мені виповнився 21 рік, а Лелі — 20 (до речі, наш син Митя одружився ще раніше, у 19 років). Михайло Іванович був людиною в побуті стриманою (а в музиці завжди —«арраssionato» — пристрасним), дізнавшись про наші плани, він поставив лише одне запитання: «Він тебе кохає?». «Тато плакав — ніколи не забуду цю хвилину», — не раз пригадувала Леля. На той час Вериківські жили на вулиці Пушкінській, 23 (зараз на цьому будинку встановлено меморіальну дошку з профілем Михайла Івановича). Тоді ми були студентами: я навчався в педінституті, а Олена — в консерваторії. Паралельно ми з Лелею працювали і разом зі стипендією (сума якої дещо відрізнялася від нинішньої) наш внесок до спільного «казана» ніби створював ілюзію незалежності. Я нескінченно вдячний дому, до якого увійшов замолоду. Адже я одружився і потрапив до абсолютно іншого середовища, іншого світу — до сім’ї абсолютно особливих естетичних орієнтирів. Мені необхідно було посиленими, прискореними методами освоювати культуру цього дому. (І ось із цієї хвилини розпочався мій марафон по життю). Мені треба було терміново напрацьовувати культурний багаж, якого мені явно бракувало. І не осоромитися хоча б перед молодою дружиною. Цей дім вихований на абсолютній вимогливості до самих себе — я маю на увазі передусім самого Михайла Івановича. У сім’ї Вериківських жила і виховувалася внучка Марина — донька загиблого на війні українського поета Костя Герасименка і старшої доньки Михайла Івановича — Ірини Вериківської (на щастя, незважаючи на похилий вік, вона, старший науковий співробітник, продовжує надзвичайно серйозно займатися Шевченківською темою в Iнституті мистецтв ім. Т. Шевченка при НАН України). Надалі Марина та її чоловік Степан Олексенко стали провідними акторами театру ім. І. Франка.

Нещодавно на занятті мене приголомшило запитання студентки: як здогадатися, розпізнати, пересвідчитися у справжньому почутті чоловіка до жінки? Примірявши запитання до мого життя, виразно «побачив» відповідь: якщо чоловік ставиться до жінки як до дитини, не сумнівайтеся — це не пусті слова…З роками я зняв майже всі домашні турботи з Лелі і робив усе сам із задоволенням. Адже педагогічна робота, якщо це покликання, а не просто заробіток, — тяжка праця, яка вимагає повної самовіддачі, всього людського потенціалу. А у випадку з Лелею йшлося ще й про творчу педагогіку. Для Олени Михайлівни основоположною ознакою істинності чи то музичного, чи то літературного твору, особистості самого Митця, завжди була змістовність. Осмислення і художнє перетворення. Так само вона розуміла і процес навчання. Тому у неї завжди наповнено звучав рояль, красивий звук був красивий «баченням», значенням і особистісним наповненням. Цього їй вдавалося навчити молодих музикантів.

— Леля була педагогом від Бога, — продовжує нашу бесіду Едуард Маркович. — Заняття проходили не лише в класі училища, але й у нас вдома. Практично моє життя проходило під звуки роялю, так би мовити, філармонія вдома …

У будь-яких життєвих ситуаціях Леліну поведінку відзначали скромність і виваженість. Вона ніколи не втручалася у справи театральні. Напевно тому до неї дуже добре ставилися в театрі. Леля ніколи не поспішала відразу висловити свою думку про мої прем’єри. Але з її погляду, окремої фрази я міг судити, наскільки хороший чи поганий результат. Коли фраза починалася зі слова «папа», а вже якщо «папочка», я розумів, що вистава сподобалася. Так само скромно і змістовно вона висловлювала й почуття. На один із днів народження я отримав телеграму: «Всегда, везде з тобой. Здравствуй — Леля».

ОСТАННІЙ АКОРД

Хвороба Олени Михайлівни прогресувала дуже швидко. Вона ніколи не вміла працювати впівсили, і першим не витримало серце… Навіть знаходячись у реанімації, просила передати їй блокнот із записами навантаження педагогів. Адже йшов перший місяць занять нового семестру…

— 22 вересня 2004 р. в Києво-Могилянській академії (вдруге після концерту в Національній філармонії) і довгого забуття виконувалася ораторія М. Вериківського «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку», — розповідає Едуард Маркович. — Ми разом із сестрою Лелі Іриною пішли на той концерт. Я намагався відігнати погані думки. Вдень мені вдалося вмовити лікарів, і вони дозволили зайти до реанімації, подивитися на дружину. Вона була при пам’яті, навіть намагалася мене підбадьорити, розпитувала про справи вдома, в театрі, в училищі. Це виявилася наша остання зустріч, а вночі її не стало. Ви знаєте, можливо тому, що дружина померла не вдома, у мене є якесь дивне відчуття, що Леля просто затрималася на уроці зі своїми учнями...