Валерій ТОДОРОВСЬКИЙ: «У всі часи важко сприймалась гірка правда»

Приймаючи разом із режисером-постановником Олександром Велединським Гран-прі IV Одеського МКФ на сцені Оперного театру за фільм «Географ глобус пропив», його продюсер Валерій Тодоровський сказав, що щасливий отримувати приз саме в цьому місті. Адже Одеса була не лише його колискою у прямому розумінні цього слова, але й творчою колискою його батька, який нещодавно пішов від нас, — чудового, мудрого і талановитого Петра Юхимовича Тодоровського.

Валерій Тодоровський — успішний сценарист за освітою, блискучий режисер за покликанням, удачливий і прозорливий продюсер за велінням часу, гордо носячи ім’я батька, від самого початку власної творчої долі є самодостатньою творчою одиницею.

Можна не шукати хвалебних епітетів, які визначать природу таланту Тодоровського-молодшого, для величезного кола його глядачів достатньо назвати його фільми. Він буквально увірвався в кіно з «Коханням». Постежив за «Лімітою». Пройшов «Країну глухих». Повідав дивну історію «Коханця». І буквально «виносив» упродовж багатьох років «Стиляг».

Ми давно знайомі з Валерієм, неодноразово спілкувалися з приводу його робіт і без інформаційних приводів, але під час цього його приїзду на Одеський фестиваль я хотіла присвятити нашу бесіду особистим спогадам про Петра Юхимовича. Доволі стримано Валерій сказав, що не готовий до таких розмов — йому треба все осмислити, а це потребує часу.

 — Валерію, дуже рада бачити, дуже рада новій роботі і вітаю з нею. Я знаю, що дуже довго лежав сценарій, і знаю, ти хотів сам знімати «Географа».

— Так.

— Чому цього не сталося?

— Був проект, мені дуже подобалась повість, хотів це зняти. Зібрав уже навіть людей, групу, навіть з’їздив до Пермі. Але в якийсь момент раптом упіймав себе на тому, що я це вже ніби прожив. Було таке відчуття, неначе колись уже зняв цей фільм. Була небезпека, що почну цим займатися вже, ну, як сказати... за інерцією якоюсь, що називається  — «вліз в історію — треба її продовжувати». І зрозумів, що це неправильно було б. А фільм уже в запуску, треба було знайти в цій ситуації режисера, причому хорошого режисера, тому що таку історію не можна віддавати в руки першому стрічному, як ви розумієте. І щаслива прийшла ідея про Сашу Велединського, який цим загорівся, прийшов і зробив хорошу картину. Щасливий, що все відбулося саме так. Мені не треба було цього знімати, тому що це було, хоч як дивно, можливо, не зовсім моє.

— Велединський не дуже часто знімає, але за своїм, скажімо, кіноінструментарієм він абсолютно відрізняється від вас.

— Так, звісно.

— Чому вже як продюсер ви зупинилися саме на ньому, що зачепило?

— Скажу, що безнадійна ситуація — коли намагаєшся знайти себе №2, це означає: ти або нікого не знайдеш, або знайдеш поганий, дуже поганий варіант. Завданням не було знайти того, хто буде мені найбільш близьким, а того, хто вміє знімати кіно про людей. Оскільки «Географ...» — це історія про людей і побудована багато в чому на характерах, стосунках, на акторських роботах.

— Це взагалі акторське кіно.

— Так, це акторське кіно. А насправді небагато є людей, які вміють це робити. І тому для мене первинними були не Сашині погляди на життя, які можуть відрізнятися від моїх, а те, що він прагне у своїх роботах говорити про людей. Він, безумовно, саме такий режисер...

— Для мене першоджерело, книжка Іванова, було набагато менш цікавим, ніж діалоги, тексти у фільмі. Чи були в цьому плані якісь конфлікти з автором?

— Жодних конфліктів не було. Річ у тім, що Олексій Іванов, на мій погляд, — дуже серйозний письменник і дуже непроста людина в тому сенсі, що він не радіє взагалі всьому. Проте він зовсім нещодавно приїздив до Москви, подивився картину пару тижнів тому. Всі з деяким побоюванням ставились до цього візиту, тому що розуміли: це та людина, яка не приховуватиме своєї невдоволеності. Тобто він вийде, і якщо йому не сподобається, про це всім скаже, і ніби свято дещо буде зіпсовано. Але несподівано... можна сказати: нам пощастило, тому що йому кіно сподобалось, йому сподобалися зокрема й ті зміни, які були зроблені. Тому що повість було написано 1996 року, і минуло відтоді вже майже 20 років. А зробили ми сучасний фільм про наше сьогоднішнє життя. І обійтися без будь-яких змін було б неможливо в цій ситуації. Але якось обійшлися без конфліктів, без образ.

— Валеро, ви самі працюєте дуже рідко, я маю на увазі — знімаєте дуже точково, але влучаєте бездоганно. Це викликано тим, що не відчуваєте, не бачите якогось матеріалу, ні про що говорити?

— Ні, річ у тім, що у мене немає з цього приводу, скажімо, якоїсь теорії своєї, я знімаю тоді, коли все складається. Це, знаєте, такий момент, коли має бути ідея, за ідеєю має бути написано сценарій, який любиш і хочеш знімати, і у тебе немає жодних сумнівів. На цей сценарій повинні знайтися гроші, тому що ми всі розуміємо: кіно без грошей не буває. І ось коли це все сходиться, тоді я й знімаю. Наприклад, фільм «Стиляги». Сценарій було написано 1998-го-1999-го...

— Так, я знаю, дуже довго чекали...

— 12 років він лежав. Але не тому, що не хотів або охолов. Називався «Бугі на кістках». Але було безліч питань невирішених, у які не вкладалися. Скажімо, музика. Там було написано, що це мюзикл, а як вирішувати цю тему під назвою «музика»? І я думав, розмірковував, спілкувався з людьми, вигадував... Потім — знову ж таки гроші і все інше... Тому знімаю тоді, коли бачу, що все начебто зійшлося і можна це робити. На жаль, мабуть, воно складається не так часто.

— Останнє інтерв’ю з Петром Юхимовичем Тодоровським, вашим чудовим батьком, так сталося, було в Ханти-Мансійську на фестивалі «Дух вогню». Він був сповнений сил, грав на гітарі, виступав, був членом журі. Під час спілкування сказав, що у нього дуже багато сценаріїв, дуже багато написаного і багато ідей. На жаль, він пішов, не встигнувши втілити багато чого. Ви збираєтеся звертатися до його творчого архіву?

— Ми з татом були завжди дуже різними, тобто він ніколи, напевно, не став би знімати якісь речі, які я знімав би, а я, напевно, не знімав би того, що він.

— Це природно.

— Так, усе, що написано, я читав, і думаю, настане якийсь момент, коли я подумаю, що можна з цим зробити. Але, по-перше, момент цей не настав, і у мене такого завдання — швидко-швидко написане або створене ним якось використати — немає. Ну, якось треба озирнутись і зрозуміти. Мама моя, яка є продюсером, наразі займається його одним сценарієм, про який останніми роками йшлося, і шукає режисера на це. І дай Боже, все вийде і вдасться зробити картину. Ось, а я не знаю поки що, не думав про це, тому що мало минуло часу з моменту, як він помер, аби щось почати розбирати, читати і рішення приймати. Не готовий ще...

— Але, втім, було ж обрано професію, її ж чомусь було обрано. Мав вплив усе-таки тато?

— Ні. Насправді у нас не було особливих із ним суперечностей, ми просто були різними. Я виріс у цьому місті, Одесі, де ми зараз перебуваємо, і жили ми напроти кіностудії. Мій тато був кінорежисером (ще й кінооператором, коли я був маленьким, потім — режисером), усі люди, які приходили в дім, — були кінематографістами. Звичайно, в той час, коли дорослішав, був пройнятий весь цим духом, цією «кров’ю», цими розмовами і ні про що інше й не подумував. І, звісно, він людина, яка мала на мене найбільший вплив у житті. І я, скажімо, знаю, що у мене і звідки, що від нього ввібрав, і це є у моїх фільмах. Прекрасно знаю, точно. У мене немає жодних сумнівів, що батькове кіно не до кінця розглянуте і прочитане.

— Ще одне запитання, я перепрошую, для мене це дуже важливо. Знаю, Петро Юхимович дуже переживав щодо фільму «Ріоріта», який, м’яко кажучи, не всі прийняли, не всі зрозуміли. А на мій погляд, це продовження тієї розмови про війну, яку він вів усе своє життя. Як ви вважаєте, що сьогодні не дозволяє людям зрозуміти саме таку розмову про війну — жорстку, відверту і чесну?

— Ви знаєте, по-перше, треба говорити чесно, що це не лише «Ріоріта». Коли він зняв фільм «Анкор, ще анкор!» — ще один фільм про війну, тому що хоч і немає там війни, але це все про війну, я пам’ятаю, він отримав величезну кількість обурених листів від ветеранів, які писали про те, що все було не так, це неправда, це очорнительство тощо. Є така особливість людської природи — всі хочуть бути красивими, всі хочуть бачити на екрані подвиги, позитивні приклади, хочуть пишатися. Щойно говорять: стоп, стоп, є моменти, якими пишатися не треба, а може, навіть соромитися їх варто... Тоді часто люди просто волають — «ні», заплющують очі, вуха і вимагають: покажіть нам те, чим ми пишатимемося. Плюс до того — на це працює і машина держави, яка всіляко вселяє молодому поколінню, що це героїчна історія, ми повинні наслідувати наших батьків і дідів тощо. І, звісно, коли вийшов фільм «Ріоріта», він викликав у багатьох подив, тому що ми хочемо пишатися, а ви нам розповідаєте про ганебні сторінки цієї історії. З іншого боку, це нормально, так, у всі часи важко сприймалась гірка правда, гірку пілюлю людям прийняти важко, вони жадають солодкого. Але від справжніх художників ідуть зазвичай гіркі пілюлі, і вони за це розплачуються тим, що публіка, глядачі і хтось іще може їх відкинути.

— Колись мені сказав Олександр Прошкін дуже хороше визначення: нині держзамовлення — знімати «білозубу війну»?

— Зрозуміло, що це — держзамовлення, він гарно це назвав. Я говорю, ця тема патріотизму, гордості тощо, яка культивується зверху, культивується не лише зверху, але й знизу теж.

— А що у Тодоровського Валерія найближчим часом можна буде побачити?

— Восени можете побачити новий фільм, який я вже закінчив, це серіал. І це дуже незвичайний серіал.

— Телеканал «Росія»?

— Ні, «Перший канал», Костянтин Ернст, і це серіал, який я давно дуже хотів зробити, він не зовсім схожий на все інше, що називається серіалами. Я його робив як авторську роботу, дуже особисту роботу. А далі — дивіться. Називається фільм «Відлига», фільм про мого тата і його друзів.