Валізи, валізи... і «Три сестри»

Нагадаємо, вперше світло театральної рампи ця п’єса Антона Чехова побачила 1901 року. Відтоді ця важлива в переліку витончених чеховських людських комедій стала бажаною, ба навіть чи не обов’язковою в репертуарі багатьох театрів світу.

Сила написаного класиком, певно, в тому, що йому вдалося створити геніальну психологічну «матрицю» стосунків людей, в яку будь-яка епоха «заливає» свій матеріал. І завдяки цьому щоразу п’єса, втілена у виставі, стає співзвучною часові і зрозумілою сучасникам.

У Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра вистава «Три сестри» в постановці Едуарда Митницького пройшла усоте! Довголіття вистави завжди свідчить про якість постановки, а в разі з «Трьома сестрами» є можливість наявно відчути, як час впливає на мистецтво театру, а театр віддзеркалює час.

У сотій виставі грали актори: Тетяна Круліковська (Ольга), Анастасія Карпенко (Маша), Анастасія Кіреєва (Ірина), Анатолій Ященко (Вершинін), Андрій Самінін (Прозоров), Тетяна Комарова (Наталія), Андрій Мостренко (Солений), Юрій Литвин (Кулигін), Володимир Цивінський (Тузенбах), Олександр Ганноченко (Чебутикін) та інші.

Усі вистави Е. Митницького, які він створює зазвичай не поспіхом, а вдумливо і з ґрунтовними репетиціями, не миттєва констатація картини дійсності, вони завжди стають посланнями майстра, глибокими, вивіреними, мудрими. У чеховській «матриці» на віки зафіксовано феномен відносин людини і часу, людини та обставин. Митницький, художньо втілюючи задум Чехова, констатує власне відчуття часу. Роки життя вистави на київській сцені проявили задумане режисером. Він «накладає» на авторське зображення свої корективи, і, ніби в негативі фотоплівки, проявляється досі не бачене чи не бажане бути побаченим, виникають ті нові виклики буття, що зробили світ іншим, змінили його і спотворили...

2010 року, на прем’єрі вистави всіх вразило сценографічне рішення (художник Олег Луньов), багатозначна сценографія виявилася справді яскравим образом постановки і, до певної міри, ще однією важливою дійовою особою — стіна з валіз, що слугувала задником сценічного простору і виконувала чимало дієвих функцій. Ця стіна з однакових старовинних валіз сприймалась як вдала і просто-таки довершена метафора устремлінь зневірених і збентежених сестер Прозорових вирватися із провінції, потрапити у столицю, — образом порятунку від усього рутинного довкола і, зрештою, спасіння від власного внутрішнього спустошення. І тоді таке художнє духовне послання постановників якнайліпше відповідало викликам буття. Та минуло лише кілька років, у масштабах всесвіту — як одна мить, а картина суспільної дійсності вже зовсім інша. І сьогодні, в нинішній Україні ностальгійно-нездійсненні, піднесені вигуки сестер: «В Москву! В Москву!..» — час змінює на суворі й загрозливі звуки, що вчуваються в гуркоті вибухів й жахові війни зі співвітчизниками Антона Павловича! Чується інший рефрен фрази: «На Москву!»...

У свідомості сьогоднішніх українських глядачів стіна із валіз — це образ тисяч вимушених переселенців зі сходу нашої країни, які були «звіяні вітром» трагічних подій зі своїх родинних місць і понесені хто куди — до Києва, Варшави, Берліна, у ту ж таки Москву! Є щось провісне в мотивах сюжету драми, військові, які йдуть, жінки, котрі залишаються, світ продовжує руйнуватися, обставини не вдається здолати. Життя, що вирує за стінами театру, вносить свої корективи у сприйняття подій минулого століття, і тоді їхні трансформації виявляють інші, несподівані смисли. Валізи, валізи... Тисячі українців, які свідомо беруть валізи і їдуть з країни в далекі світи на заробітки, — тисячі людей, які приречені збирати свої валізи без бажання, але з примусу; професіонали, які носяться з валізами власної непотрібності... Який величезний і страшний перелік тих валіз, які треба збирати замість того, щоб жити гармонійно, спокійно та щасливо! Що за пророчий образ, вигаданий у виставі, хоч пам’ятник став символові епохи: «Людина з валізою»!

Світосприйняття у людей небайдужих зараз надзвичайно загострене. Не вдається якось просто сприйняти Чехова 1901 року, можна побачити його сюжет лише крізь призму останніх років...

Нині в «Трьох сестрах» в інтерпретації Едуарда Митницького та акторів Театру драми і комедії, відчувається, як загрозливо бринить час, як змінюються герої Чехова на його тлі, як змінюється ставлення до них, — тож зрозумійте, що й самі стаєте іншими під впливом того шаленого часу.

До речі, ця постановка здобула дві премії «Київської пекторалі» — як «Найкраща режисерська робота (Едуард Митницький) і «Краща музична концепція» (Олександр Курій).