Ваше містечко

Сучасний театр, здається, вже набігався, настрибався, накричався вдосталь. Втомився. І пригадав, нарешті, що стародавні мудреці говорили: якщо хочеш, щоб тебе почули, — не кричи. І що не лише забавною картинкою можна здивувати глядача. І що не лише заради розваги публіка ходить до театру. І що головний інтерес у театрі не лише ситуації, що інтригують, а частіше поведінка людини в обставинах долі, життя людського духу. А за цим потрібно зазирнути йому в душу, почути тонкий писк нервів, метрономний перестук серця, плескіт схвильованої крові. Саме це й спробували зробити в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра в новій виставі «Наше містечко».

Власне, чому «наше»? Воно і ваше також. Це нью-гемпширське містечко Гроверз-Коннерс на кордоні зі штатом Массачусетс, у якому мешкає 2640 жителів і щойно народилися двійнята в одній польській родині, дуже схоже на будь-яке маленьке місто Львівщини на стику з Донеччиною, де так само співають ранками півні, проносяться повз швидкі потяги, де так само мами встають раніше за всіх, готують сніданок, діти ходять до школи, ростуть, кохають, одружуються, народжують нових дітей, вмирають і лише там, за останньою межею, взнають велику цінність земних буднів.

Литовський режисер Лінас Маріюс Зайкаускас, який ще недавно очолював російський театр у Вільнюсі, а пізніше працював у Польщі, ввібрав у свою творчу потенцію найбільш тонкі та сучасні вібрації театральних культур Прибалтики, Росії, Австрії, Східної Європи. Він уміє роздивитися в буднях — вічність, у повсякденності — драматизм, у звичайності — поетичність. У тихій неспішності життя героїв Торнтона Вайльдера, які так переконливо існують в особистостях акторів київського лівобережного театру, з пронизливою достовірністю пізнається наше з вами… ні, не життя-буття, наші й ваші містечка та мегаполіси, навіть наші села, селища і хутори, тобто ми з вами.

Л. Зайкаускас об’єднав київських артистів у дивовижний ансамбль, де кожна людська нотка звучить в унісон із іншими, але сама собою виразна і чутна. Так, Андрій Самінін (Джордж Гіббс) і Тетяна Комарова (Емілі Вебб) надзвичайно зворушливі й чарівні в ролях закоханих школярів. При цьому вони аж ніяк не стараються зовні зобразити дітей. Акселератного росту Тетяна і молодий чоловік Андрій, який нещодавно зіграв Павку Корчагіна в китайському фільмі, знайшли внутрішній стан дитячого віку. Їхня зануреність у характер героїв така природна, що коли Ведучий повертає їх на сцену і просить пригадати і зіграти ту сцену, коли народилося між ними розуміння їхнього призначення один одному, актори роблять це так переконливо, що здається, начебто лише зараз, на наших очах усе це — головне! — і сталося.

Сам Ведучий у виконанні Льва Сомова розмовляє з публікою так просто і довірливо, начебто ми всі в залі його добрі знайомі і навіть приятелі. Такі ж точно, як і герої його оповідань. Просто нас треба познайомити одне з одним. Що Ведучий і робить із задоволенням. Мабуть, лише акторові ще трохи бракує в інтонаціях легкого гумору, доброї іронії, які явно просвічують в тексті. Але це обов’язково з’явиться, коли спадатиме прем’єрне напруження. Звернімо увагу, що Л. Сомов давно не грав таких серйозних і тонких ролей. І тут він дуже нагадав свого Костю Треплєва, зіграного ще в Російській драмі у виставі Е. Митницького «П’ять пудів кохання» («Чайка» А. Чехова). Начебто нині ми дивимося недограну тоді виставу за треплєвською п’єсою, тільки без «левів і куріпок», але з чудовою душею і новими формами. Просто Треплєв подорослішав і зустрівся з режисером Лінасом Зайкаускасом.

Та й усі інші актори театру створили маленькі витончені зарисовки своїх персонажів. Трохи втомлена, ніжно любляча пара Гіббсів (Микола Боклан та Ірина Мельник). Не дивно, що в атмосфері їхнього подружнього щастя виріс хлопчина з такою готовністю любити, з таким чистим серцем.

Дмитра Лук’янова і Ксенію Ніколаєву (їхні сусіди Вебби) ми раніше такими не бачили. Ніколаєва перейшла до нової вікової категорії і м’яко зіграла неформального лідера родини, мудру маму дорослої дочки, яка зберегла живий гумор — ознаку вічної молодості душі. А грізного з вигляду батька, містера Вебба, Лук’янов малює внутрішньо м’яким-м’яким, майже пухнастим.

Петро Миронов грає постійне сп’яніння Саймона Стімсона, регента церковного хору, майже непомітно. Та й тексту у нього вкрай мало. Однак у ньому відчувається прихований трагізм особистості, яка впала. І не є важливими причини цієї душевної катастрофи — людини шкода. А ось на адресу вченої пані професора місіс Сомс (Неоніла Белецька) хочеться мило посміхнутися — її нищівна інформованість і унікальна пам’ять разом із запаморочливим капелюшком і цигарочкою-пахітоскою зіб’є з ніг будь-кого.

Акторам, мабуть, дуже допомагають добре продумані стильні костюми — дебют студентки Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Дар’ї Ніколаєвої. Пастельні за гамою (окрім останнього дуже яскравого халата місіс Гіббс), вони начебто зійшли зі старих світлин. А сценограф Олег Луньов створив дуже просте, але виразне середовище з «потяга» старих меблів і дерев’яних нефарбованих сходів, які легко трансформуються, столів і стільців, чиї спинки в сцені на цвинтарі тактовно нагадають могильні хрести. При цьому побуту як такого в цій виставі про повсякденність практично немає. Багато що в ній побудоване на уявних предметах — умовні філіжанки і тарілки, голка з ниткою, на яку нібито нанизуються нібито боби, непокірливий кінь молочаря, його бідони і глеки господинь, спів церковного хору і сама особистість констебля. Лише досвідченим акторам іноді не завадить пригадати етюди першого курсу на уяву, бо точності виконання часом бракує. Але загалом такий режисерський прийом виправданий — вся вистава це начебто спогад, розповідь, а пам’ятається лишень значуще: зв’язка книг у паску, яку хлопчик допоміг нести дівчинці, мотузяний телефон із консервних бляшанок, валіза з подарунками.

Тиха, неспішна і начебто нединамічна вистава всерйоз хвилює, зачіпає серце і розбурхує душу — а ми ж як живемо? Чи цінуємо вологу дощу, гуркіт потяга, ранкову каву, татів приїзд і місяць — величезний, таємничий, хвилюючий. Адже життя виткане з дрібниць: милих, буденних, звичних і — унікальних, неповторних, дорогих. Любіть ці подробиці, любіть життя, любіть одне одного, як любить усе це вистава «Наше містечко». А більше за все ця вистава, цей режисер, ці актори люблять людину — звичайнісіньку, непросту в своїй простоті, нас із вами.