«Важливо донести до сходу України і до Криму наші мирні посили»

Нині події змінюються блискавично: ганебна прес-конференція Януковича, безсоромна окупація Криму військами Росії, сплеск народного обурення і масовий підйом патріотичного духу. Колектив Музею Булгакова одразу висловив свою громадянську позицію та ініціював (за сприяння і підтримки Українського центру розвитку музейної справи) прес-конференцію на тему «Організації, що представляють російську культуру в Україні, — проти агресивної політики Кремля», учасниками якої стали Національний музей російського мистецтва, літературно-меморіальний музей Булгакова, Музей Пушкіна, Музей Шолом-Алейхема і Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки.

«ЗРАДНИК ТАЛЬБЕРГ СЬОГОДНІ Є АБСОЛЮТНО СУЧАСНОЮ ФІГУРОЮ»

— Людмило, за три місяці, які потрясли країну і світ, тебе, напевно, не раз запитували, наскільки пов’язані події, що відбуваються, з романом Булгакова «Біла гвардія»?

— В принципі, я не згодна з головним посиланням звернень. Роман Булгакова написаний про громадянську війну в Україні, а сьогоднішні події — це не Громадянська війна, а народне повстання проти кримінальної влади. Але оскільки питання продовжуються, мені здається цікавим проаналізувати деякі паралелі, які я помітила.

По-перше, практично 100 % збігаються часові події роману і сьогоднішні! Дії в «Білій гвардії» починаються 12 грудня 1918 року і закінчуються в ніч на 3 лютого. Зима 1918—1919 рр. була такою ж холодною і сніговою, як нинішня, а ми, кияни, знаємо, який дивовижно красивий Київ, що потопає в білому волохатому снігу. Відчуття білосніжного київського простору завжди створює настроєву ситуацію миру і спокою. Але ми виходили за межі Володимирської гірки, про яку Булгаков сказав: «Найкраще місце у світі», — і як контрастувало з ідеєю спокою все, що відбувалося на вулицях. У цій сніговій зимі так само важлива була тема, яку Булгаков задає вже в самому епіграфі з «Капітанової дочки»: епіграф завірюхи, бурану. У традиціях російської літератури — передавати картини народного повстання через природну стихію. Пригадаємо «Дванадцять» Блока, а після «Білої гвардії», звичайно, «Доктор Живаго» Пастернака. Крім того, дія роману розгортається на тих самих вулицях, які були задіяні сьогодні: Прорізна, Малопідвальна, Андріївський узвіз, Контрактова площа.

У «Білій гвардії» бере участь велика кількість політичних сил — Директорія, Білий рух, більшовицька Москва, так звані «союзники», і потрібно мати серйозну підготовку, аби в цьому розібратися. Булгаков пише «Білу гвардію» одразу після громадянської війни, в якій брав участь як лікар, тому його авторська позиція була досить визначеною що до всіх політичних сил. Роман автобіографічний, але, проводячи паралелі, не можна забувати, що ми аналізуємо художній твір, і говорити про українофобії  Булгакова потрібно дуже обережно! Ми можемо «реконструювати» його погляди, спираючись на дуже невелику кількість відомих джерел, через вислови літературних героїв. Письменник, який народився і сформувався в Російській імперії, був носієм ідей монархізму і не міг серйозно сприймати ідею незалежності України, яка була частиною імперії. Але ні в листах, ні в щоденнику Булгакова немає жодного вислову про його негативне ставлення до України! При цьому він суворий до лідерів Білого руху, іронічне його ставлення до союзників і абсолютно однозначно — ставлення до більшовицької Москви. Булгаков, як писала його перша дружина Тетяна Лаппа, «дуже не любив більшовиків». Його симпатії — на боці київської російської інтелігенції, чиї ідеали були йому близькі. При цьому родина Булгакових була досить демократична: кожен мав право голосу і право мати свої переконання. Наприклад, рідна сестра Булгакова Надія була прихильницею «українського питання», як тоді говорили, вона знала і любила українську мову, читала твори українських класиків.

 — Які булгаківські теми особливо актуальні сьогодні?

— Це тема провини і розплати. Під час Громадянської війни Булгаков був лікарем і не брав прямої участі у бойових діях, але він бачив велику кількість смертей, був свідком вбивства мирних жителів на вулиці Києва, і це справило на нього дуже сильне враження. Через «Білу гвардію» і розповіді — «Я убив», «В ніч з 2-го на 3-тє», «Червона корона» — проходить тема провини, яку він сам випробовував. У романі Булгаков вкладає у вуста Олени, яка відмолює життя брата Олексія, слова: «Всі ми в крові винні!» Це говорить жінка, яка у прямому розумінні нікого не вбивала. І це дуже важлива тема сьогоднішніх днів: ми не повинні змагатися, хто з нас зробив більше для Майдану. Сьогодні, мені здається, кожному потрібно замислитися, що він не зробив, аби запобігти крові й убивствам. Але не для того, щоб впасти в смуток, а для того, аби продовжити боротьбу, яка тільки почалася.

Дуже важлива для Булгакова тема зради і боязкості. Булгаков пише про боязкість штабних офіцерів, які залишали своїх підлеглих на передових і заглушали свою іпохондрію коньяком. Безумовно, це традиція Льва Толстого: капітан Тушин, людина, абсолютно невоєнна на  вигляд, у чомусь навіть смішна, під час бою бере на себе величезну відповідальність, коли його батарея була кинута. Тема «маленької людини» на війні присутня у Булгакова: пригадаємо Жиліна і всіх людей, які загинули, — вони опиняються в раю.

На Майдані наші хлопчики залишалися на передовій не маючи в руках нічого, окрім дерев’яних щитів і палиць. У них не було бронежилетів! Загинуло 99 людей через те, що політики не змогли взяти на себе відповідальність і зупинити кровопролиття, як їх не просив про це Майдан. На відміну від Булгакова, який не був громадянином України і не приносив Україні присягу на вірність, президент і всі депутати дають присягу на вірність країні. І зрозуміло, що зрадник Тальберг сьогодні є абсолютно сучасною фігурою.

Продовжуючи тему війни і миру, скажу, що, опинившись у складній ситуації, яку відчув кожен, наші люди рятувалися завдяки мирним цінностям — у творчості, музиці, літературі. У романі попри те, що за вікнами гримить канонада, герої слухають музику, читають книги. А на печі в їдальні відбитий увесь спектр подій, які відбуваються в країні. І поряд із цитатою з «Бородіна» Лермонтова, поряд зі зверненнями до Петлюри і зізнаннями у коханні є напис, який звучить абсолютно сучасно: «Якщо тобі скажуть, що союзники квапляться до нас на виручку, — не вір. Союзники — сволота...».

Цікаво було спостерігати, як на Майдані, окрім Шевченка, Франка, Симоненка, Стуса, досить часто зверталися саме до Булгакова, навіть не посилаючись, розуміючи, що всі знають, звідки цитати. Звичайно, лідером було «Собаче серце» у зв’язку з досвідом професора Преображенського. Експеримент не вдався — і замість Шарікова всі побачили тітушок. Були періоди, коли слідчі органи не могли знайти жодного винного в тому, що відбувається в Києві. І тоді один із політичних оглядачів, виступаючи на «5 каналі», передбачив, що раз неможливо знайти винних, напевно, все це зробила свита Воланда. А коли наш колишній президент В. Янукович не подавав голосу і не виходив на зв’язок, затребуваним став текст з «Івана Васильовича» — «Цар-бо не справжній»!

Звичайно, про паралелі «Білої гвардії» і сьогоднішніх подій говорять переважно люди старшого і середнього покоління, виховані на Булгакові. Не думаю, що всі хлопчики і дівчатка, які вийшли на Майдан, відчувають ці паралелі — вони відчувають те, що відбувається, більш масштабно і звертаються до інших алюзій. У Булгакова більшовицька Москва в «Білій гвардії» подана як царство Антихриста. Для молодого покоління царство неуцтва, жорстокості, тупості, зла — це царство Мордора, і часто я бачила в елементах їхнього спорядження і обмундирування звернення до «Володаря кілець» або до «Хронік Нарнії».

«У ТОМУ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ, Є НАША ВЛАСНА ПРОВИНА»

— Знаю, що Музей Булгакова, як і багато інших музеїв Києва, з перших днів підтримував Майдан. Старші співробітники, які через вік не могли бути там присутні, допомагали фінансово, середнє покоління діяло залежно від того, чого потребував Майдан, відгукуючись на кожен клич: надавали фізичну допомогу, готували в музеї і доставляли гарячу їжу, купували все необхідне, зокрема ліки і каски...

— Не хотілося б багато про це говорити. Але для мене це була абсолютно очікувана радість — спочатку колектив склався таким чином, що у нас не було розбіжностей упродовж усього 25-річного життя музею. Дивно, але навіть голосували ми завжди практично однаково. І в сьогоднішніх подіях ми відчували і діяли разом.

— Разом узяли на себе відповідальність?

— Тема відповідальності сьогодні особливо важлива. Між миролюбністю і войовничістю є дуже велике поле, яке впродовж багатьох років нами не розглядалося. Ми добре знаємо, як голосували кияни, коли йшлося про вибір мера або депутатів, і коли громадські організації зверталися із закликом вийти в захист нашого міста, явка завжди була вражаюче низькою. Коли знищували Андріївський узвіз, на Михайлівській площі зібралася всього тисяча людей! Дуже важливо зрозуміти: у тому, що відбувається, є наша власна провина, ми виявилися дуже пасивними. Пригадаймо, яка кількість обурень була, коли знесли пам’ятник Леніну. А де були всі ці обурені, коли знищували наше місто, коли вирубували дерева? На жаль або на щастя, в нашій країні сьогодні неможливо бути аполітичним, інакше нам дійсно доведеться розплачуватися, що зараз і сталося.

Моя подруга — киянка, яка живе в Америці, розповідала, як на Брукліні проходила тисячна демонстрація на підтримку Майдану, машини сигналили, пароплави гуділи. До них підходили люди і, дізнавшись, що вони з України, виражали свою солідарність. Мені здається, це великий урок: наскільки важливо бути людиною з відкритим серцем. Якщо раніше ми нечасто виходили на акції на підтримку тих подій, які відбуваються в нашій країні (а це, на жаль, було так), то — що говорити — ми практично не реагували на те, що відбувається в світі. Хіба часто українці збиралися під посольствами країн, в яких відбувалося явне порушення прав людини? А сьогодні бачимо, що весь світ став підтримувати країну, про яку до цього він майже нічого не знав. Не бути байдужим — важливий урок.

«НЕМОЖЛИВО ЧИНИТИ ОПІР ПРАВДІ»

— Одна з найскладніших проблем сьогодні — як спілкуватися з тими, хто опинився «по інший бік барикад»?

— У мене, на щастя, таких людей в близькому оточенні немає, але я розумію, як це важко. Мені здається, люди, які там знаходяться, повинні перестати боятися неіснуючих погроз і примар. В Україні не існує ненависті до російськомовних громадян України, це я говорю як директор Музею Булгакова. І ніколи, ні з боку держави, ні з боку жителів країни, ми цього не відчували.

Люди, які захищають колишню владу, не можуть захищати цінності, бо цими цінностями з ними ніхто ніколи не ділився. Вони жили в убогості й рабстві, в яких жила вся країна. Як можна захищати людину, яка вважає громадян країни своїми рабами? Як можна таку людину поважати? Зараз важливо, аби політики і громадські організації змогли донести до сходу України і до Криму наші мирні посилання. Коли набирають чинності закони, це добре, але за законами часто стоять формальні слова, тому потрібно вести діалог, підключати людські інтонації і пояснювати, що насправді сталося і проти чого ми виступили. Допомогти людям старшого покоління зрозуміти, що цінності, пов’язані з радянською і партійною ідеологією, гаслами «Москва — третій Рим» і колишнім життям в СРСР, сьогодні просто не актуальні.

— Розкажи, що, по-твоєму, актуально для молодих людей, які виходять на Майдан?

— Вони народилися в незалежній Україні, і не те, що не приймають імперських цінностей, вони навіть не розуміють, про що йдеться: вони не жили в Радянському Союзі і не хочуть дивитися назад. Але вони знають, що таке Європа і як там живуть їхні ровесники. То хіба не виправдана така позиція? Я знаю на прикладі власної доньки, студентки Університету ім. Т. Шевченко і її друзів, як умить були ними підхоплені ідеї Майдану. Адже саме молодь дуже чуйно відчуває фальш і нещирість. Молоді люди не підтримали б Майдан, якби на чолі стояли політичні партії і «бандерівці з фашистами». Вони повірили в щирість закликів, які прозвучали з перших днів, і блискавично відгукнулися. Ця потужна енергія чистоти і романтики була тим фундаментом, на якому виріс Майдан. І ми не могли не приєднатися, настільки це було переконливо. Неможливо чинити опір правді. Про це говорили священики всіх конфесій, і я з ними абсолютно солідарна: «З нами був Бог, тому що Бог там, де справедливість». Він не міг бути по інший бік барикад.

Повертаючись до «Білої гвардії», нагадаю, як важлива в романі тема Дива — дивовижного порятунку, дивовижного зцілення. Диво в романі відбувається з усіма героями, Булгаков неодноразово про це говорить. І в сьогоднішньому Києві багато разів, коли здавалося, що надії немає, відбувалося Диво.

— Давай разом  помріємо про те, якими стануть українці в новій країні?

— Коли я вчилася в Естонії, в Тартуському університеті, знаєш, що мене вразило і залишилося спогадом на все життя? Всі естонці, звичайні громадяни, знають без винятку всіх своїх поетів, художників, музикантів! Розуміють, що ці люди — сіль їхньої землі. Я часто їжджу до Грузії і не втомлююся дивуватися, коли на традиційних застіллях гості, окрім тостів, читають напам’ять величезні фрагменти поем видатних грузинських поетів. Усі грузини добре знають історію своєї країни, імена всіх царів і загарбників, а головний їхній тост — «За Грузію»! У нас подібний тост — «За Україну!» — нечасто можна було почути, але зараз, думаю, все зміниться.

Ми змогли підняти у всьому світі планку поваги і довіри до нашої батьківщини і, відповідно, до самих себе. Коли говоритимемо за кордоном, що ми українці, то будемо цим пишатися. І вже не зустрінемо здивованих поглядів: «А де це є»? Мені завжди подобалося посилання «Майдан розширює свої кордони»: маються на увазі не географічні кордони, а цінності Майдану. Всі, хто не боялися і виходили на Майдан, відчували, що там була особлива атмосфера й абсолютно інші люди, ніж ті, яких ми зустрічаємо в повсякденному житті. Дивовижно виховані, привітні, інтелігентні. Дуже б хотілося, аби ці цінності увійшли до нашого повсякденного життя, починаючи з малого. Аби, заходячи в метро, ми притримували один для одного двері, навчилися бути ввічливими й уважними і перестали, нарешті, змальовувати світову скорботу на наших обличчях. Аби ми навчилися посміхатися один одному. Як говорили священики на Майдані: аби ми були солідарні не лише в горі і в радості, але і в буднях — солідарні в своїй повазі і любові до один одного і до рідної країни.

P.S. Літературно-меморіальному музею Михайла Булгакова виповнилося 25 років. Співробітники запланували до ювілею багато цікавих проектів, але через події у країні святкування перенесли на більш мирні й щасливі часи, які обов’язково прийдуть.