Великий Хорс

СИДОРІВКА, «ПІВОСТРІВ СИМИРЕНКА»

У Сидорівці жив Хорс.

Великим Хорсом у колах української інтелігенції Києва називали Василя Федоровича Симиренка, відомого цукрозаводчика і мецената (1835 — 1915). Мабуть, він через те й дістав ім’я язичницького бога Сонця, що без сонячної енергії неможливе життя. Так само без фінансової підтримки Симиренка нереальними були б численні національно-культурні проекти, що їх задумували українські діячі 1870 — 1910-х років. Про них — трохи згодом, а поки що подамося у ту саму Сидорівку, де жив Хорс.

Розташована вона у західній частині Корсунь-Шевченківського району, на межі з Богуславщиною. Неподалік — Стеблів Івана Нечуя-Левицького, Шевченкові Моринці, Хохітва Марка Вовчка... У 1990-ті село — разом із усією Україною — пережило серйозні соціально-економічні потрясіння. Тепер тут помітні ознаки занепаду. Що ж до маєтку Василя Симиренка, то він постраждав іще раніше. Тривалий час тут була сільська школа, проте коли для неї збудували нове приміщення, будинок залишився без догляду. Печальна це картина: провалений дах; дубові перекриття впали; вікна, двері й підлогу розтяг місцевий люд. Навіть чотири цегляні колони перед входом — і ті не витримали: нещодавно розсипалася остання... Хоча каркас споруди стоятиме серед зарослів ще, мабуть, довго. Будувався ж дім Симиренка на совість, із добротного матеріалу. Кладка тут така, що цеглу любителям легкої «наживи» й досі важко зрушити з місця.

Місцина, яку колись облюбував собі Василь Федорович, дуже гарна, я б навіть сказав — класична. Вона піднесена над довкіллям і по дузі оточена ставками. Такий собі «півострів Симиренка». Дім звели на крутосхилі, тому з нижнього боку — за рахунок рельєфу — він видається двоповерховим. Довкола був парк, від якого залишилося кілька могутніх дубів. Неподалік, на дні довгої долини, стояв цукровий завод. Він не вцілів — тепер годі відшукати бодай рештки фундаменту...

А був час, коли в сидорівській домівці Симиренків вирувало життя. Сюди нерідко приїздили гості. Бував тут київський історик професор Володимир Боніфатійович Антонович, один із тих, кого найбільше поважав Симиренко. Його мармурове погруддя стояло в робочому кабінеті господаря. Приїздили відомі театрали. У маєтку свого дядька часто зупинявся Володимир Миколайович Леонтович (теж меценат, літератор), якому випало вести справи, коли сам Василь Федорович постарів і мешкав переважно в Києві. «Ніде не писалося мені так легко і ніде я не писав стільки за короткий час, як у Сидорівці, коли там мешкали дядько і тітка, а я приїздив до них на гостювання», — згадував Леонтович.

Із тих пір усе разюче змінилося. Тінь забуття Великого Хорса, що огорнула Сидорівку за радянських часів, за останні два десятиліття не стала меншою. Тож випадковий пілігрим побачить у центрі села погруддя буревісника революції Максима Горького, але не Василя Симиренка (1835—1915).

СЕМИРУКІ

У дитинстві Василю доводилося чути родинний переказ про предка-козака, який так хоробро бився із ворогами, що його прозвали Семируким (на польський лад — Семиренким). Розповідали також про Василевого діда — запорожця Степана, який відмовився присягати імператриці, коли вона розігнала Січ. Родина того непокірного Степана потрапила у кріпацьку залежність до графині Олександри Браницької, якій у спадок від дядька — «сіятельного» князя Потьомкіна, дісталися Городище і Мліїв, де жило кілька поколінь Симиренків.

Завдяки господарницькій «жилці», орендуючи млини на річці Рось, Федір Степанович Симиренко (Василів батько) зумів «сколотити» перший капітал і викупився із кріпацтва. 1820 року одружився з Анастасією Михайлівною Яхненко, — і з того часу бере початок підприємницька співпраця Симиренка і Яхненків. Троє братів Анастасії — Степан, Кіндрат і Терентій — стали компаньйонами Федора. Млини приносили гарні прибутки. Підприємці закупляли пшеницю, мололи і вигідно продавали муку.

А 1844 р. фірма «Брати Яхненки і Симиренко» збудувала в селі Ташлик, що на Смілянщині — паровий пісково-рафінадний завод. Ще через кілька років виріс іще один цукрозавод, цього разу — між Городищем і Млієвим, на березі річки Вільшанка. Історик Лаврентій Похилевич писав, що це підприємство було «перше за величиною і внутрішнім облаштуванням не тільки в губернії, а і в Росії». Недарма ж Тарас Шевченко, який гостював у Млієві влітку 1859 р., був у захваті від побаченого: «Батьку, що ти тут наробив?» — казав він Кіндратові Яхненку. Шевченків приятель Михайло Чалий, який був свідком цієї зворушливої сцени, додає: «І з очей поетових покотилися сльози»...

Ще б пак! Коли ми тепер із заздрістю говоримо про «шведський соціалізм», то варто згадати й про «український соціалізм» середини ХІХ ст. у версії Яхненків-Симиренка. Як свідчать спогади сучасників, фірма дбала про соціально-культурні потреби своїх працівників. Було збудовано ціле промислове містечко; кожна родина мала окремий будинок із городом та садком; діяли безплатні (!) школа, в якій викладали вчителі з університетською освітою, і лікарня; у вільний час можна було побачити вистави аматорського театру... До послуг жителів містечка був водогін. Найбільше ж диво — газове освітлення, яким у тодішній Росії могли похвалитися лише кілька великих міст!

На машинобудівному заводі у Млієві 1850 р. збудували перший металевий пароплав. І ось що характерно: назвали його так, як не назвали б судно ні Бобринський, ні Бродський, також успішні цукрозаводчики: «Українець»..

Василь Симиренко із дитячих літ був свідком стрімкого підприємницького злету цукрозаводчиків. Тож передбачити його життєвий вибір було неважко: спочатку — навчання у престижному французькому пансіоні, потім у паризькій політехніці, де перед тим здобував освіту старший брат Платон...

«Коли Василь Федорович кінчав паризького політехнікума, — згадував Володимир Леонтович, — ціла низка нещасливих обставин звалилася на діло (фірму Яхненків-Симиренка. — В.П.), і воно захиталося». Справді, зоряний час підприємців із Черкащини — 1840—1850-ті роки — завершувався. 1860-ті знаменували початок нелегких випробувань. Засновники фірми постаріли. Стали «пресингувати» кредитори, які, зрештою, «відтиснули» власників і створили для управління підприємством адміністрацію із призначеними службовцями. 1863 року помер Платон Федорович, якому тоді минуло лише 43 (як свідчать В.Леонтович і О.Кістяківський, фінал життя Платона Симиренка був зовсім трагічний: його спіткала тяжка психічна хвороба). 1866 р. померли Терентій і Степан Яхненки. 1867-го — не стало Федора Степановича Симиренка, а 1868-го і його дружини Анастасії Михайлівни.

Рятувати ситуацію покликали Василя Симиренка. 1867 р., після шести років невдалого «експерименту» з управлінням, його обрали головою адміністрації.

СОФІЯ

У справах цукроварні Василю Симиренку не раз доводилося їздити в Ташлик. Випадало бувати й у Самгородку, що належав поміщику Івану Альбрандту, нащадкові французьких емігрантів, які свого часу «заховалися» в Росії від революції. Там його радо приймали. Проте, коли Симиренко попросив руки його доньки Софії — настрої старого Альбрандта різко змінилися. Згоди на шлюб він не дав. І тоді любовний «сюжет» закрутився, як у вигадливій виставі. Закохані поїхали на Полтавщину в село Оріхівщина, де жила рідна сестра Софії, — і там повінчалися. Івана Альбрандта це так образило, що сім років він не спілкувався з донькою і зятем! Аж поки в Самгородок не з’їхалася рідня і не вмовила батька змилосердитися...

А Василь Федорович і Софія Іванівна були цілком щасливими у подружжі. Софія Іванівна перейнялася не тільки господарськими справами чоловіка — вона, француженка, із розумінням поставилася і до його громадських обов’язків. Як свідчить, зокрема, щоденник Олександра Кістяківського, Софія Симиренко була людиною освіченою, цікавилася інтелектуальним життям. Ось кілька характерних записів: «Розмова щодо прочитаної нею (Софією Іванівною. — В.П.) статті в Revue britannique про розвиток соціалізму в Росії. В ній ідеться про те, що соціалізм має своїх прихильників у високопоставлених сферах»; «Із Симиренком і його дружиною розмовляв про жіноче питання»; «22 листопада (1880 р. — В.П.) відбулися в /Київському юридичному/ товаристві вибори в члени звичаєвого права. Серед вибраних була і пані Симиренко. Симиренко під моїм керівництвом написала дві статті: «Про владу чоловіка над дружиною» і «Про чаклування»...

Була, проте, одна обставина, яка завдавала прикрощів Симиренкам: вони не мали нащадків.

СІЗІФІВ КАМІНЬ

Роботі в адміністрації підприємства Василь Федорович віддав понад шість років. То була сізіфова праця. До неї Симиренко залучив і кількох відомих київських українофілів: юристів Олександра Кістяківського та Павла Чубинського (він тільки-но повернувся із заслання в Архангельську); мовознавця Костя Михальчука, який тепер працював бухгалтером. Саме в Городищі Чубинський розпочав збирання матеріалів для величезної праці, яка згодом буде видана в семи томах під назвою «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край». До реалізації цього грандіозного задуму долучився і Василь Симиренко: допомагав матеріалами, а головне — створив Чубинському необхідні умови для наукової роботи. «З Василем Федоровичем живемо душа в душу, — писав Павло Чубинський в одному з листів 1870 року. — Один без одного нічого не робимо серйозного...»

Що ж до «Сізіфового каменя», то зрушити його адміністрації так і не вдалося. Розуміючи, що фірма, яка ще в 1860-ті втратила своїх засновників, не зможе відновити свою економічну потугу, Василь Симиренко 1873 р. залишив посаду голови адміністрації і купив стару цукроварню у Сидорівці. Хоча участь в управлінні Городищенським підприємством усе ж брав, намагаючись хоч якось підтримати його «на плаву». Кістяківський згадував, як Симиренко 1875 р. клопотався перед міністерством фінансів про дозвіл на позику для Городищенської адміністрації. Не вийшло: палиці в колеса почав ставити редактор газети «Киевлянин» Віталій Шульгин, який ніяк не хотів змиритися, що Симиренко «сприяє українофільській діяльності», що він «бере на службу українофілів, яким і покровительствує». Отож, нехай підприємство падає...

Зате в Сидорівці справи в Симиренка пішли добре.

«КНЯЖА» ДЕСЯТИНА

Добре знаючи механіку і маючи хист до конструювання, Василь Федорович подбав про технічне вдосконалення заводу. На високому рівні була й організація праці. Результати не забарилися. Підприємство, продукція якого користувалася неабияким попитом, почало приносити прибутки. Репутація його була високою, а яблучну пастилу із Сидорівки знали навіть за межами Росії!

1870—1910-ті роки — час активної меценатської діяльності Василя Симиренка. Десяту частину своїх прибутків (за княжою традицією!) він пообіцяв виділяти на українські справи. Хоча насправді «десятина Симиренка» розросталася і розросталася, адже потреба в підтримці національно-культурних проектів була великою. Передусім — він щедро фінансував українське друковане слово. Без коштів Василя Федоровича навряд чи довго протрималися б журнали «Киевская старина» і «Літературно-науковий вістник», газети «Громадська думка», «Рада»... Наталя Полонська-Василенко, згадуючи історію популярної на початку ХХ ст. проукраїнської газети «Киевские отклики», також називала ім’я В.Симиренка серед тих, хто «підживлював» видання у скрутні часи (разом із М.Требінською та А.Марголіним). Коштом Симиренка у 1875 р. було видано працю О.Кістяківського «Права, по которым судится малороссийский народ». Не раз фінансувалися ним видання Шевченкового «Кобзаря». Опікувався Василь Федорович і родиною політвигнанця Михайла Драгоманова... Розуміючи, що головне — культурні підвалини нації, Симиренко вніс 100 тис. крб. для купівлі будинку і заснування Наукового товариства імені Т.Шевченка...

Мемуаристи часто згадують слова Василя Симиренка: «Кожен мусить робити те, до чого вдатний». «А нащо б я силувався так заробляти? Якби для України не були потрібні гроші, я б стільки не працював», — казав він Леонтовичу.

Кому тільки не допомогав Василь Симиренко! Лікував Павла Чубинського і Олександра Кістківського, робив щедрі замовлення Миколі Лисенку, підтримував у скрутну хвилину Іллю Шрага й Михайла Коцюбинського. З його «кишені» сплачувалися гонорари авторам багатьох українських видань...

Коли настав бурхливий 1905 рік, Василь Федорович здав сидорівський завод в оренду оселився в Києва. З того часу їхнім із Софію Іванівною «гніздом» став будинок на вулиці Трьохсвятительській, 23 (нині — Десятинна, 9). Тут Василь Федорович проживе ще десять років і помре в тривогах і душевному неспокої у грудні 1915 року, під час війни. Усе своє добро (а маєтності Симиренка оцінювалися приблизно в 10 млн крб) він заповів на українські культурні цілі, зокрема й будинок на Трьохсвятительській, де після смерті дружини Симиренка мало розміститися Українське наукове товариство.

Софії Іванівни не стало 1924-го. Київський будинок Симиренків якийсь час належав Академії наук, проте 1934 р., коли столицю перенесли з Харкова до Києва, його зробили партійним «спецособняком». А під час німецької окупації тут розташовувалася Спілка українських письменників із Оленою Телігою на чолі.

Нині у меморіальному будинку розташовано посольство Великобританії.

За радянських часів добрі справи Великого Хорса надовго перейшли у забуття. 3 листопада 1934 р. за розпорядженням наркома освіти УРСР Володимира Затонського було знищено кладовище на Аскольдовій могилі, де покоївся прах Симиренка. Цвинтарну церкву закрили, а понад дві тисячі надгробних пам’ятників використали як будівельний матеріал. Мармур віддали народному комісаріатові освіти («а то, приміром, не могли донедавна знайти шматка мармуру, щоб замовить бюсти вождів революції», — писав Затонський).

Яких «метаморфоз» зазнав надгробок із поховання людини, яка так багато зробила для України, — не знає ніхто...