Вертеп, Наталка й сьогодення

День народження Першого національного українського театру нашої держави (нині Національного театру ім. Марії Заньковецької) відзначили виставою «Наталка Полтавка» І.Котляревського (режисер Ф.Стригун), яку зіграли вже 250-й раз! На ювілейному вечорі вийшли всі задіяні актори, деякі з них виконували по кілька ролей. Протягом сцен змінювалися найперші та наймолодші виконавці, а глядачі радісно впізнавали і вітали кожну нову постать...

Про сьогодення українського театру ми розмовляємо з художнім керівником Львівського театру ім. М.Заньковецької Федором СТРИГУНОМ.

— Ви, звичайно, відчули особливу атмосферу в залі й на сцені. Чим пояснити, що відомий зі шкільної лави твір, вистава, котра в репертуарі 22 роки, приймається на «ура!» і на 250-му показі?

— Велика річ — класика! Ми чомусь думаємо, що знаємо її вздовж і впоперек, тому не читаємо, а коли й читаємо, то «по діагоналі», минаючи найкраще, наймудріше. Пригадую, як прекрасний київський режисер Ірина Молостова зауважила мені, що в нашій «Наталці» дописано текст, і дуже здивувалася, перечитавши за моєю порадою, п’єсу Котляревського... Ми, українці, не знаємо ціни тому спадку, яким обдаровані. Ми духовно походимо з «Вертепу», «Москаля-чарівника» й «Наталки Полтавки» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» й «Шельменка-денщика» Г.Квітки-Основ’яненка, «Запорожця за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, «Назара Стодолі» Т.Шевченка... Але хіба часто можна зустріти ці твори на афішах, а коли навіть і так, щоб побачити в гідному сценічному прочитанні?

«Хліба й видовищ» — ідея стара, як світ, і cпрацьовує завжди. Низькопробний харч задовольняє натовп, не народ, він же його в натовп і перетворює. Українську мову, культуру, театральне мистецтво неодноразово пропускали крізь лещата.

Після вбивства Леся Курбаса український театр заціпенів. Для дихання йому було дано лише один канал — «як у МХАТі». Щоб залишитися живими, їздили до Москви знімати це кліше. Всі стали однаковими, сірими. Один Мар’ян Крушельницький намагався вдихнути і поставив у експресивній стилістиці «Дай серцю волю, заведе в неволю» М.Кропивницького. Шукав захисту в класики, але далі діло не пішло, прес був страшний.

Заньківчани у цій ситуації, як у мандрівний період, як у наступні важкі для українського театру часи, рятувалися класикою, і вона ніколи не зраджувала. Із «Лісовою піснею» Лесі Українки, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М.Кропивницького — виставами Віктора Івченка, «Невольником» М.Кропивницького, з «Суєтою» й «Хазяїном» І.Карпенка-Карого — у постановці Олексія Ріпка; з «Камінним господарем» Лесі Українки, «Украденим щастям» І.Франка — у прочитанні Сергія Данченка, театр, позбавлений Лесі Українки, Миколи Куліша, Володимира Винниченка, пережив усі «чистки» разом зі своїм глядачем, не втративши своєї ідентичності, української самосвідомості.

— Але інші театри теж зверталися і звертаються до українських класичних п’єс...

— Річ у тім, що саме прочитали в них. Ріпко в «Суєті» й «Хазяїні» чув ідею, що боліла кожному українцеві, освіченому та свідомому, і навіть такому, що порається в городі, не піднімаючи голови, й не замислюється над філософськими питаннями. В «Суєті» він розмовляв із глядачем про творчу природу, про талановитість українців. У «Хазяїні» — про те, як природній інстинкт господаря може бути для чоловіка бідою, вабить до нього злодіїв та дармоїдів, коли сам чоловік не хоче бачити нічого, окрім прибутку.

«Розумно граєте», — така була коротка рецензія Бориса Романицького, який за свій вік у театрі грав і сам ставив вистави, що стали етапними для української сцени. Як фундатор театру він активно залучав до співпраці сучасних авторів, і вистави ставилися справді хороші, довго мали глядача. Але в основі репертуару була українська класика, художній рух вперед театр здійснював саме в постановках за нашою й світовою класичною драматургією. Заньківчани, як ніхто, мали в активному репертуарі скажімо, Шекспіра: два прочитання «Отелло» й «Гамлета», втілення «Короля Ліра», «Річарда III» і «Макбета». Театр мав міцну ідейно-художню позицію і цим завжди відрізнявся від інших.

— Зараз взагалі важко знайти театральний колектив не тільки з художнім, а й громадянським кредо.

— Ми пережили соцреалізм, увійшли в гіперреалізм. З’явилися нові стосунки між людьми, ринок втручається у сферу духовних цінностей, намагається її захопити й використати. Коли цьому нічого не протиставляємо, йдемо «на повідку», неминуче отримаємо не народ, а населення, ще й цілковито позбавлене мислення.

Зараз людину з усіх боків оточують безглузді шоу, а єдиним їхнім завданням є витрушування гаманців глядача найпростішим способом. Усе блищить, а вокал — під фонограму, тексти — із двох-трьох складів, гумор — нижче плінтуса... Сидить повний зал людей, дивляться на це, плескає у долоні, раді, що відволіклися від буденності... Жодної сучасної п’єси, котра б відповідала думкам, проблемам і почуттям людини, давала надію, немає. А про художнє осмислення годі й говорити. Театр дуже кволо відгукується на запит часу. Звичайно у суспільній депресії комедія виконує психотерапевтичну роль...

— Це коли режисер ставить перед собою питання «З чого сміємося?» А коли сміх за будь-яку ціну, це вже не терапія, це — примусовий соціальний наркоз.

— Сьогодні, як ніколи, театр повинен іти в глибину, в слово, в думку! Відчуття сучасних ритмів, монтаж за кліповим способом — цього недостатньо, і всі зовнішні пристосування, технічні «прикраси», без суттєвої ідеї п’єси і вистави, дуже швидко вичерпуються, знищуються самоповторенням.

У нинішніх зверненнях до класики режисери, зазвичай, ідуть якраз цим шляхом, демонструючи цілковиту незалежність від автора, власну сваволю у виражальних засобах і байдужість, навіть небажання заглиблюватися, до змісту твору. Колись, читаючи цензорські помітки на кіносценарії «Білого птаха з чорною ознакою» Іван Миколайчук сказав: «Без цензури взагалі не знаю, як робити кіно»... За радянських лещат, режисер і актор були змушені шукати витонченої «езопової мови». Усі справжні художні твори того часу зняті, поставлені саме цією мовою». Зараз можна працювати з будь-якою п’єсою. І всі розгубилися від кількості пропозицій, нам здається вартісним лише чуже. А приміряючи чужого жупана, забуваємо і часто й не знаємо, що поряд є своя драматургія. Вона — досконала, про те ж саме, але здатна розповісти світові про нас і нам про себе. Ми навчилися грати італійців, французів, англійців, а українців досі не вміємо. Коли ми не будемо цього робити, то хто ж буде?

— А коли на сцені українець позначений етнографією (костюмом, піснями, карикатурною сльозливістю, говіркою) й більше нічим, хіба це не найкращий спосіб нівелювати його?

— Найсумніше, що нівелюємо ми самі. Чому залишається рідкістю на сцені твори Лесі Українки? Чи не тому, що її драми не дають можливості сховатися за етнографією. Чому не знаходять прочитання багато п’єс Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького, а ставиться лише кілька? Куліш як вийшов з-під заборони, то подекуди з’явився на афішах, але зараз спробуй знайти. Кажуть, ніби дуже прив’язаний до свого часу.

— Це якщо ставити буквально, а коли збільшити «оптику» до масштабів хронічних українських проблем?

— Треба шукати сучасного співзвуччя класичної п’єси, бо театр — не музей. 1969 року наш корифей Василь Яременко їхав у купе з професором Львівського університету й сказав, що театр збирається ставити «Короля Ліра». — «Очень интересно, — відгукнувся професор, — В оригинале? — Та, як, не будемо ж грати англійською, — каже Василь Сергійович. — Я имею ввиду, на русском. — Ми ставимо українською мовою. — Ну, что вы, Шекспир на украинском, это как-то несолидно»... Коли я згадую, як Яременко розповідав мені про це, і як його трусило, то думаю, а що змінилося? А чи не моя в цьому провина? А чи не наша, старших акторів і режисерів? Треба уникати багатослів’я, багато пояснень зараз уже не потрібні. Але змушувати глядача замислюватися над своїм буттям ми повинні. І байдуже, в якому жанрі ми це робимо, наявність концепції, не просто співзвучної, а гуманістичної глядач визначає відразу. Він відразу відчуває зацікавлення театру, повагу й небайдужість до себе, і завжди вдячний за це. Від «Суєти» і «Житейського моря», «Сватання на Гончарівці» чи «Наталки Полтавки» можна будувати репертуар, естетику будь-якого світового рівня, ми будемо гідно виглядати.