«Весь я в чем-то испанском...»
Ну що для нас — Іспанія? Країна за сімома морями? «Зате в нас сало є» (випадково почуте в поїзді). Але зиркніть на Ігоря Єлісєєва: викапаний тореро. Усі називають його «українським іспанцем». Жартували-жартували — і дожартувалися: торік помандрував до тієї самої Іспанії. А прибувши, зневажливо оцінив «Герніку». Євген Бобрик «відмітився» у сонячній Гранаді, а для Дмитра Корсуня Каталонія відкрилася несподіваною гранню: місцеві молодиці зустріли наших митців піснею, вітаючи їх із ...гм, великими «ядрами». «Я їла їх жменями», — призналась Ольга Антоненко. Їх — це оливки, і, звісно, також в Іспанії.
На відкритті виставки Олексія Малиха «Андалузький янгол» пили червоне вино, закушували оливками, читали Рільке — вірші, звернені до іспанської, не норвезької, танцівниці, під меланхолійне бренькання фламенко... Для Києва, де Веласкес завжди був митцем-побратимом («злі язики» заперечували справжність його «Інфанти», але на те вони і «злі язики»: «страшніші від пістолета»!), ця виставка ніяк не є грою сліпого випадку. Художник не відкидає з порога номіналістичних асоціацій. Справді, був славетний фільм Бунюеля — «Андалузький пес» (із найжорстокішим кадром в історії кіно: око, покраяне бритвою) — і Малих знає про нього, але сам він — мрійливий русич, бородачок-польовичок, радше схожий на учня-іконописця, а то й на монаха-розстригу, брата Жана з «Гаргантюа і Пантагрюеля», який пішов «у світи». Тож з Іспанії згадує червоне вино, смажені сардини. Там має жити не пес, а янгол: «Я там сам ніби літав, пурхав...» — і його «Андалузький янгол» не падаюча зірка, а червоне гроно, прибите (цвяхами?) до небосхилу.
У палітру митця проникає винна жагучість, означеність контура й означеність події. Брунатно-сіра колірна гама, переперчена зливками крихітних комето-ком — час од часу ще з’являється у його доробку, але загальний настрій став відчутно «мужнішим», як є мужнім м’ясо, котре можна розжувати лише міцними іклами, дарма що в’юнкі волоконця застряють у каверзних дуплах... Зуби в нас міцні, очі — прагнуть несподіванок. Малярство Малиха дає нам їх сповна. Виявилося, що він не прикутий до площини полотна. Просторові дерев’яні композиції (сплеск архаїки, до якої завжди Малих був небайдужим) начебто належать зовсім іншому митцеві. Начебто — але в оформленні диптиху Малиха виривається щось мимовільно скульптурне, як у бароковому олтарі (де «воно» є основою), а чим як не скульптурними олтарями славиться іспаномовний світ?
Годі паралелей. Компаративістика (порівняння рис різних культур), певно, одна з найдовільніших і найдивовижніших наук. «У нас сало є». У нас є Малих. Чужа країна — «сутінки». Чужі звичаї — рукою розведу. «Уявляєш! — задихався від радісного збудження колега, що якось відвідав Мадрид. — Вони працюють зі світанку до третьої по обіді, потім у них сієста, а вночі вони байдикують, швендяють по барах, співають пісень... Звісно, вони б могли тяжко працювати, як ми, але їм усього вистачає».
Іспанія є Іспанія, Русь є Русь, а разом їм зійтись... Хіба що на мольберті митця, повз якого пролетів андалузький янгол.
