Вічний пошук

Для тижневих гастролей Львівського державного академічного театру імені Леся Курбаса видалося аж три нагоди: 120-річчя Леся Курбаса, 70-річчя Василя Стуса і 20-річний ювілей театру.

Протягом семи днів у приміщенні Київського академічного Молодого театру кияни могли ознайомитися зі справді видатним творчим колективом, з яким театральні критики вже встигли пов’язати величезну кількість епітетів: лабораторний, пошуковий, експериментальний, модерністський, нетрадиційний...

І з упевненістю можна говорити про те, що львів’яни своїми роботами виправдали такі характеристики. У чому ж своєрідність та дійсно експериментальна сутність театру?

Першим визначальним моментом курбасівців є репертуар. Напевне, вірні прихильники колективу, та й самі його представники неодноразово ставили перед собою запитання: а чи сприйме, чи зрозуміє глядач, чи готовий він до таких театральних опусів?.. І питання цілком слушне. Адже перетворити у виважене, ігрове, театральне «до мозку кісток» і, що найдивовижніше, видовищне дійство поетичні тексти Василя Стуса, філософські твори Григорія Сковороди та Платона зуміє та й наважиться далеко не кожний.

Вистава «Марко Проклятий» за Стусом зачіпляє найтонші струни людської душі. Андрій Водичев, Марія Копитчак, Микола Береза, Олег Стефан та Олексій Кравчук говорять зі сцени про вічне — структурні елементи буття, котрі не вимагають ані шаленого художнього простору, ані складних знахідок. Усе, що відбувається на сцені, — глибоко інтимне, етнічне та генетично обумовлене, як сьогодні модно писати у теоретичних працях, — «сакральне». Перед глядачем своєрідне замкнене коло — доль, трагедій. Можливо, це і є той «обшир чотири на чотири», про який писав український поет, і душевний біль, котрий так важко втамувати. Актори не просто співають — вони створюють своєрідний звуковий простір, з гіркотою матеріалізуючи звукові алітерації Василя Стуса. Глядачі відчувають біль за минуле, застереження на майбутне, проте якесь тепло.

Такими ж гучними виявилися тексти українського філософа та письменника Григорія Сковороди у сценічній інтерпретації театру імені Леся Курбаса. «Чудний глум» «Благодарний Еродій» — напівпритча, напівжарт, але, водночас, суцільне втілення філософських сентенцій Сковороди: значення самопізнання, «філософія серця», яка у наступні віки буде названа кардиоцентризмом, єднання із природою і, звісно, велике призначення людини як мікрокосму... Сценічні знахідки вистави немов нанизані одна на одну: від гумору до притчевості, від церковного співу до еротичної символіки — усе виправдане, усе грає. Окрім того, триває постійна гра руху, пластичних фрагментів, колористики — від чорного пекла до червоного «сердечного» кольору. Своєрідним елементом інтелектуально-театральної гри є мовне багатоголосся: вистава говорить староукраїнською, сучасною українською мовами, а також латиною. І, нарешті, деякі символи, ігрові структури викликають у глядачів певну ностальгію за чимось рідним і світлим. Згадаймо хоча б яблука, котрі актори роздають глядачам.

Своєрідне одухотворення дає вистава «Наркіс», у якій також використані тести Сковороди. Вона є своєрідною театральною ілюстрацією теорії про дві натури, котра спонукає глядача повірити у те, що «у світі святіше те, що непоказне». Філософські роздуми змінюються на духовні наспіви, а ікони перетворюються на дзеркала, у яких можна побачити своє відображення, або ж...натуру.

«Своїм» автором для режисера Володимира Кучинського, безперечно, є сучасний драматург Клім, одну з п’єс якого він утілив на сцені Національного драматичного театру імені Івана Франка. Тож глядач мав змогу побачити «неісторичну» хроніку «Богдан», у якій головне — не сюжетна документалістика, а людська душа, котра не може бути самобутньою без свободи. Відсутність волі — показник внутрішньої недосконалості, тваринної психології. І, навпаки, свобода — як стимул для діяльності, розвитку і, врешті, самого життя.

Своєрідною інтелектуальною забавою є вистава «Хвала Еросу» за «Бенкетом» Платона. Здається, античне «у здоровому тілі — здоровий дух» і розуміння щастя як єднання з природою та вознесіння краси через усі віки промайнуло до театру імені Леся Курбаса.

Зворушливою сентиментальністю та ліризмом визначається вистава «Ма-Na Нат-Та» за твором Інгеборг Бахман «Добрий бог Мангеттену». Дивне звукове сполучення, що мовою індіанців означає «небесна земля», визначає смисловий лейтмотив вистави: земна любов здатна піднестися до небес. Текст диктує режисерові та акторам свої правила гри — від сентименталізму до іронії, від філософії та глибокого інтелектуалізму до сценічних трюків з інфернальними істотами, котрі є чи то білками, чи то ангелами...

І, нарешті, «Чекаючи на Годо» — вистава у постановці Олексія Кравчука за п’єсою патріарха естетики абсурду Самюела Беккета, яка вже стала своєрідним «хітом» курбасівців. Сумна комедія про пасивність, жалюгідність людини, у житті якої «нічого не відбувається», адже все своє існування вона підкорила... очікуванню якогось Годо. Вистава є настільки ігровою, театральною, у певний час перетворюючись на суцільну клоунаду, бо глядач не помічає, що в основі сценічного твору — складний літературний матеріал з дотриманням усіх постулатів та структур театру абсурду.

Наступним елементом, котрий виправдовує пошуковість театру, є технічна досконалість акторів. Їх пластиці, вмінню володіти своїм тілом, хореографічній підготовці, напевне, могли б цілком слушно позаздрити актори Театру Романа Віктюка та, врешті, й сам Роман Григорович. Проте справа не у самодостатності руху, адже Львівський театр імені Леся Курбаса не є театром пластики або хореографічної драми. Йдеться насамперед про те, що цей колектив є своєрідним продовжувачем Леся Курбаса із його методологією удавання, за якою велике значення мають саме рух, невербальні засоби передачі характеру і театральна маска.

І про головне: театр, що носить ім’я славетного українського театрального діяча, має свою філософію, просякнуту якоюсь щемкою, дещо драматичною вірою у людину та її самобутність, у Бога й, звісно, мистецтво як своєрідного творчо-інтелектуального медіума.