Від божественного — до демонічного
Київ накрила музична хвиля, останні кілька днів проходять концерти високого класу. Я розповім одразу про три.
Перший давала зірка міжнародної категорії, другий — СНД-шної і третій (хоч це не концерт, а такий собі перфоманс) — неординарна рок-група місцевого виробництва, яку щоразу подають у яскравій та пам’яткій упаковці. Але по черзі.
ФЕЯ ВОДИ
На прес-конференції перед концертом організатори вирішили подати Кейко Матсуї — японській піаністці та композитору — на підносі чарку горілки «Медофф». Традиції гостинності та PR — в одному жесті. Ввічлива японка злегка пригубила, але, звісна річ, не пила. Їхнє саке все-таки слабше.
Один із журналістів запитав, чи не має вона наміру випускати альбом дитячої музики, оскільки його діти під її музику добре засинають? Кейко відповіла, що її музика не ділиться на дитячу та дорослу. Але, можливо, щось вона випустить і спеціально для маленьких слухачів.
На конференції був присутній і чоловік Кейко — Казу Матсуї. Він є продюсером її альбомів і флейтистом-віртуозом, який грає на народній японській флейті.
У зв’язку з тим, що протягом останнього часу (переїзд до Штатів та постійні світові гастролі) популярність Кейко зросла, я запитав у чоловіка- продюсера, як він бореться з наростаючою кількістю шанувальників дружини? Чи не возить для цього самурайського меча? Казу, засміявшись, сказав, що для цього він має бамбукову палицю.
У Кейко я поцікавився, чи не збирається вона вийти за рамки свого, трохи холоднуватого стилю, — у бік експресії. Або — в бік інших стилів. Як вважав за краще робити культовий джазовий трубач Майлз Девіс (засновник трьох стилів: cool jazz, fusion, acid jazz).
Мені складно зрозуміти, що переклав DJ Паша (один із ведучих «Євробачення» made in Ukraine), але піаністка відповіла: «Музика не має кордонів». Це їхній із Казу рекламний девіз. Вона повторила його і на концерті. Як ду-у-же загальна відповідь — згодиться. А так, звичайно, навряд чи вона зрозуміла (з допомогою перекладача) що я, власне, з’ясовував.
Що стосується моїх особистих висновків після концерту, то я би сказав, що музика Кейко Матсуї справді змінилася в бік експресії. Імовірно, так впливає на «свідомість» лос-анджелеське «буття». Адже одна з осей грошово-культурного життя планети проходить через Голівуд.
Тепер про сам виступ.
У центрі сцени височів синтезатор, біля нього — довгий стільчик, на якому напівсиділа, напівстояла Кейко. Зал зустрів її оваціями, підтверджуючи, що Київ знайомий із її творчістю (здобутою в чесний піратський спосіб).
Витончена ювелірна фігурка в білій сукні вигідно виглядала в світлі прожекторів. Кейко зосередилася, нахилившись над клавіатурою. На її чоло впав жорсткий хвостик волосся. Зворушливе видовище! Кейко починала зі значної та натхненної паузи. Вона уважно слухала тишу, перш ніж підірвати її звуком. Але мені терміново треба було витягти блокнот із сумки на липучках, я втомився чекати, поки зірка почне. Після ефектного синтезаторного вступу, коли потрібний фон було отримано з надр інструмента, все ж мої липучки різонули по вухах. Трійко сусідів по-зрадницьки засміялися. Але більше я не порушував божественної гармонії.
Буквально з другого твору «Bridge Over The Stars» («Міст до зірок») зал завівся. Саксофоніст надзвичайно напористо та сексуально видував ноти. Імовірно, наслідком його ефектного соло була поява на сцені якоїсь пані, яка, якось особливо наголошуючи на непричетності до цієї події автора — Кейко Матсуї, — рішуче протопала повз неї та вручила букет саксофоністу. І так само зарозуміло попрямувала назад, навіть для різноманітності не глянувши у бік піаністки. Отакі ми перебірливі!
Усі музиканти незвичайно колоритні. В одного червоне волосся, в другого — зелене. І все — екстра, попри фарбування. Кожен викликав оплески особистим соло, включаючи ударника.
Кейко англійською мовою (з японським акцентом) багато розповіла про зміст наступного твору — «Карра». Каппа — водяний ельф, який мешкає в гірських лісах.
Ця композиція в уяві викликала серію образів: спочатку невеликий струмочок, який розширявся та повільно переростав у вируючу гірську річку. Коли потік досяг максимальної сили, він несподівано обрушився водоспадом. Потім вода розливалася навсібіч, поки не виникло дзеркало безтурботного озера. І з останнім акордом настав чудовий спокій, який уже був порушений шквалом овацій.
До речі, фея води перекликається з традиційною японською релігією, в якій безліч духів природи (буддизм — для їхніх царедворців). І непогано асоціюється з самою артисткою.
У другому відділенні Кейко білу сукню змінила на золоту.
Навколо розлилася пітьма, прожектор хижо вихопив золоту фігурку піаністки, яка граціозно схилилася над чорним роялем.
Це була обережна, м’яка музика, здавалося, з-під рояля повільно вийшов чорний кіт, постояв і нахабною ходою рушив далі. Коли Кейко зіграла парочку експресивних акордів, — він неначе різко озирнувся і знову продовжив шлях.
Композиція «Dooll» («Лялька») — драматургічна. Сюжет: лялька — і є людина, яку створив Бог. Спочатку Він терпляче смикав за ниточки, щоб навчити ходити свій витвір, поки «лялька» не «розходилася» й, обриваючи нитки, не кинулася в самостійне життя. Щось на зразок казки про Піноккіо: як стати справжньою людиною!
Композиція «Safari» була заповнена атмосферою африканського полювання й так само, як і інші твори Кейко, була досить предметна.
На сцену вийшов чоловік зі знаменитою японською флейтою. Причому вийшов він із зачохленим інструментом і досить довго його вивуджував, чим викликав подив у народу на кшталт: хіба не міг витягти заздалегідь? Хоча, можливо, це — ритуал.
Флейта за звучанням нагадує один латиноамериканський інструмент. Не пам’ятаю, як називається, — кілька трубочок різної довжини сполучені у вигляді трикутника. Звук схожий на завивання вітру, його шелест у кронах евкаліптів (о! поезія!).
Казу в перерві між композиціями кумедно розповідав жахливою англійською (але все ж кращою за мою) приколи та сам сміявся разом із залом. Повідомив він, що його поява на сцені порівнянна з появою в бойовиках Шварценеггера: раптовий вихід із темряви. До речі, зі своєю флейтою Казу записувався в багатьох голівудських фільмах: «Золота дитина» з Едді Мерфі та багатьох картинах Джорджа Лукаса. Мета, як іронічно зазначив Казу, — посилити казковість. Про композиції дружини, які він зараз виконав, він дуже лірично та дуже по-японськи сказав, подивившись у її бік: «Це вітер із її рук». Репліка остаточно розтопила серця публіки.
Фінал концерту був тріумфальний. У єдиному пориві (майже як на ХХVI з’їзді КПРС) всі схопилися з місць та аплодували стоячи. Лише на відміну від партійних з’їздів цей порив був щирим.
ЛЮДИНА ДОЩУ
Відомий рок-персонаж Сергій Галанін і його група «СерьГа» (названа на його честь) виступили в «Докер-пабі».
Коротко про Галаніна, хто не знає.
Довго був басистом у легендарній групі Гаріка Сукачова «Бригада С». Коли лідер покинув групу, вони спробували втриматися в тому ж складі під назвою «Бригадири». З’ясувалося, що разом бригадири не змогли замінити одного — головного. У старому форматі (агресивний джаз-рок) без унікального голосу Гаріка все це не звучало. Згодом шляхом «болісних роздумів» Сергій створив свою власну групу «СерьГа». Музика відповідала спокійному темпераменту Галаніна — без «бригадних надривів». Галанін зумів знайти свій «напівпідлітковий» стиль : простий, ясний, такий, що запам’ятовується. Хітів видавав небагато, але їх трішки нагромадилося: «Собачий вальс», «Спокойной ночи», «Страна чудес», «Привык, забыл и потерял»... І ось «Док» дочекався свого щастя.
Один із гітаристів був такого зросту, що практично впирався в дах. Інші нормально вписувалися в габарити клубної сцени.
У зв’язку з цим «СерьГА», з одного боку, входить до десятки найвідоміших рок-груп Росії, а з другого — хлопці не є мегасуперстарами — вони вельми сумлінно відпрацювали концерт. Без зіркових заїздів.
Сергій проявив і політичну обізнаність, присвятивши одну з речей: «Вашому прем’єру Юлії Тимошенко, яка, я сподіваюсь, усе-таки приїде до Москви». А на честь свого славного минулого Галанін виконав сатиричну пісню з репертуару «Бригади» — «Сантехник» і класику американського року — пісеньку групи «Creedence» — «Have you ever seen the rain» («Кожен може дивитися на дощ»). Як «людина дощу» Галанін остаточно довів до екстазу докерне населення! За що йому проста меломанська вдячність.
КИЇВСЬКІ САНТЕХНІКИ
Й останнє рок-явище природи, безпосередньо пов’язане з водою, — це група «Ремонт воды» (лідер, вокаліст і гітарист — Володимир Костельман, він же — Ко, він же — Містер Х).
Точніше, йдеться про їхній перфоманс (хто не зрозумів — вистава, з французької, здається). Поява «РВ» характерна для містичної київської території. І, безумовно, в бік демонічної її половинки.
У творчості групи відсутні вульгарні диявольські атрибути й інші нісенітниці. Тут усе продумане, концептуально і, я би сказав, по-своєму зухвало.
Візьмімо навіть саму назву групи. З одного боку, в цьому, звісно, побутовий прикол — лагодження крана. А з іншого — виклик божественному. Що можна ремонтувати в Н2О? Це — основа земного життя та формула досконалості, що ремонту не підлягає...
Вирушимо на перфоманс, він явно цього вартий. Місце дійства — Театр на Лівому березі. Журналісти та гості входили до вестибулю театру, де їх чекали розкішно накриті столи: млинці з червоною ікрою, риба такого ж кольору і напрочуд послужливі офіціанти. Чогось усе знімали на відеоплівку. Може, для ТБ, а може, для чергового кліпу? Дітки співали пісеньки.
Коли насичення організму журналістів досягло критичної позначки, їх запросили пройти на сцену театру. Публіка рухалася вздовж стіни повз порожній зал. Завіса була опущена, обмежуючи простір сцени. Туди запрошував лисий персонаж у капелюсі, який нагадував підручного героя Говорухіна з фільму «Асса»: не без страшнуватого шарму.
Натовп пройшов на сцену, куди несподівано вивели баранів у кількості 10—12 особин. Причому з оранжевими стрічками на шиях. Поміж ними гасало маленьке чорне ягня.
Артист почав розповідати про те, що барани супроводжують людство вже давно, тисячоліття... Ті, ходячи та бекаючи, щипали жмути сіна.
На екрані почався прем’єрний кліп групи «Был луны».
Сіра людська маса рухалася в одному напрямі. Їхній вигляд нагадував натовп пролетарів із фільму «Мати», коли останні простували в присмерковому ранковому світлі на завод... Помічаєш, що більшість там — вагітні жінки (може, асоціація з «Матір’ю» не випадкова?). Вони сідають у теплушки та вирушають у невідомість. У фіналі з усього параду вагітних залишається одна пані, яка проходить через конструкцію з рейок, що світяться, та залишається в самотності.
У творі проглядає ідея: людський потік абсурдний. Одна зі стада, може, й народить — генія. Чи то демонічного складу, чи ангельського. Але чи є й у цьому сенс за отаких «витрат виробництва»?
Сама пісня у виконанні «Ремонту» була близька стилістиці «Агаты Кристи»: з її нервозно-істеричними переходами.
Оголосили «Ремонт воды», але за прибраним екраном виникли псевдогорці, закликаючи «кюшять шяшлик».
На сцену піднявся спортивний і, скажімо м’яко, «простий» юнак, який почав радісно наминати баранину на очах справжніх баранів, і їхніх «братів» — у вигляді гостей, серед яких, до речі, були й самі члени групи, що свідчить про їхню певну самоіронію.
Раптово завіса піднялася, і повний зал «баранів» (глядачів) стоячи зааплодував тим, хто був на сцені. Хід ефектний! Овація хвилин вісім (як на партійних з’їздах). Щоб вони не дарма старалися (хоча впевнений, що не задарма) — я поклонився кілька разів. Запропонував вклонитися і поету Кабанову, який опинився поруч. Проте той відмовився, визнавши незаслуженим такий надто теплий прийом публіки.
Потім один із учасників дійства звідкись зверху крикнув тим, хто перебував на сцені: «Йдіть геть! Геть звідси!»
Усі покірно вирушили до залу, хоча особисто в мене з’явилося бажання дати йому в пику. Гадаю, це б запросто пройшло — він сприйняв би це, як частину сценарію, про яку його явно не попередили. Я інтелігентно обмежився непристойним жестом у його бік.
Ось, власне, все.
Що ж, вельми яскрава містерія-буф! Загальна концепція, думаю, зрозуміла: їмо одне одного, ходимо стадом, одні барани аплодують іншим. Буває іноді весело, але головне почуття — щем від потоку, який крокує на бійню. І від собі подібних. У «Пінк Флойда» в концепції альбому «Тварини» (1977) — розширений «баєчний» діапазон: крім баранів (обивателі), ще — собаки (армія, поліція) та свині (буржуазія).
Як сказали б індуси, загальне відчуття, як від першого рівня розвитку — сансари. Із м’ясної метушні перероджень (і пов’язаної з цим безвихідності) не вилазимо. Диявол відповідає саме за це «місиво», заважає людям іти «на підвищення», стандартизує масу. Хоча деякі громадяни (на зразок Кришни або Будди) здатні виритися з кільця. Та й еволюція не байка.
Кліпи, які були на презентованому диску, — приблизно на ту саму тему: про тлінність людського існування як одноманітного матеріалу для «популяції».
Із яскравих знахідок запам’яталися такі: коли п’яний, напівдегенеративний чоловік стріляє з пістолета по повітряних кульках із іменами, написаними на них. І коли бабуся виловлювала сачком із річки новонароджених і методично ставила їм на сідниці порядкові номери.
Рівень «вичинки» творів — високопрофесіональний. Це і кліпи, і перфоманс. Музика також непогана. Але «РВ» слід терміново «давати драла» зі стилістки «Агаты». Тим паче, в них є речі самобутні, де вплив «старших братів» не такий помітний. Це окрема розмова, на яку (вкотре) запрошую їхнього лідера — Володимира. Цікавий і його погляд — на «ремонтників». Може, його бачення основної ідеї групи інакше. Поговоримо і на тему, як із «баранів вийти в люди», чи має він власні рецепти.
Щодо «влучного» та «точного» визначення їхнього стилю, як «інтелектуальний рок-н-рол» (як заявлено в релізі, написаному з нечуваним та небаченим апломбом) — це ні про що. Радше «Ремонт» сповідує такий собі «декадентський рок». «Агата Кристи» — вже непогано втілила цей умовний напрям у своїй творчості, відображаючи кризу 1990-х. Адже на дворі — двохтисячні! Відбулися певні повороти в свідомості громадян. Сама «Кристи» не змогла його відобразити, забуксувала. Може, зможе «Ремонт»? Тому запрошую їхнього лідера (ще раз!) — помусувати цю тему. Чи вистачить зухвалості для «прориву» його хлопцям? Скільки можна «лагодити» водопровід? Час користуватися!
