Відгомін забутого...
Коли сьогодні ведуть мову про найкраще з минулих років вітчизняного кіно, то поряд із вікопомним «українським поетичним» найчастіше — і, певно, справедливо — йдеться про науково-популярне. Воно ж бо мало справжню світову славу.
Знаменом Київської студії науково-популярних фільмів був видатний режисер Фелікс Соболєв, автор знаменитих фільмів «Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за обрій»... Разом зі своїми талановитими колегами і славними учнями він плекав ту саму, міжнародними фестивалями, критиками і глядацькою увагою зігріту «київську школу науково-популярного кіно».
На межі 80 — 90-х, уже по смерті Соболєва (1931 — 1984), за «перебудовної доби», коли кіно ще автоматично прирівнювалося до «ідеологічного продукту» і фільмовиробництво процвітало, тоді науково-популярне почало зазнавати деяких внутрішніх змін. Навіть кардинальних змін, які — під владним подихом часу, що трощив захланну імперію і випускав свободу на волю — полягали в дифузії із документальним кіно. Набута публіцистичність грунтувалася на традиційно уважному, мало не науковому ставленні до факту. Саме цей напрям, найяскравіше репрезентований режисерськими іменами Олександра Роднянського й Анатолія Борсюка, був напрочуд виразний і став не тільки поміченим спраглою інтелектуальної свободи публікою, а й уславленим найгучнішими фестивальними нагородами.
Згодом відбулася спроба (треба визнати — нагальна) тотальної трансформації студії, чого вимагали новий час і нові політичні й економічні умови. Тут-бо «Київнаукфільм» (не зовсім обгрунтовано) перейменували в Національну кінематеку України (НКУ). Окрім цього, вистачило організаційного духу лише на один великий принциповий (і справді унікальний) проект: 144-серійний просвітницький історичний кіноцикл «Невідома Україна» (1993).
Потім кіностудія розділила сумну долю решти своїх українських сестер, обійдених регулярним державним фінансуванням. У результаті режисери (вони через відсутність постаті продюсера — традиційний рушій вітчизняного творчого кінопроцесу) подалися на телебачення. Воно ж засмоктало і блискучих кінооператорів, яким тепер доводиться розмінюватись на одноденки: ток-шоу і новини... Так відбулась радикальна дифузія і трансформація самого «тіла» науково-популярного кіно.
Однак допоки студія існує — жевріє в її стінах сподівання на відродження: складаються плани, шукаються кошти, викохуються проекти, модернізуються технології.
І прикметно, що одну з останніх стрічок, тут зроблених, — «Відгомін забутого неба» — зняв Сергій Марченко, що є вже учнем учня Фелікса Соболєва. Проте поява цієї тридцятихвилинної картини видається символічною і показовою не тільки через це.
У фільмі, що постав закономірним результатом шестирічної творчої праці (на основі археологічного, астрономічного, етнографічного матеріалів), ідеться про давні уявлення про Всесвіт: «Як неписьменні предки лічили час, передбачали затемнення, мандрували, що знали про Чумацький шлях, планети, зодіак і про те, куди відлітає душа...» Ця концентрована кінематографічна розвідка — занурення в надзвичайно глибоку українську народну пам'ять.
І вже тут маємо «згорнутий», один із найперспективніших напрямків, яким би могло рухатися (більше того, який має обов'язково освоїти) новітнє вітчизняне науково-популярне кіно. Бо хоч би як — на чиєсь вухо — банально і заяложено це звучало, але нація, народ мають шукати свого грунту. І гріх його не знайти, коли він буквально під ногами. І гріх на ньому не стояти...
Другим відкриттям цього, здавалось би, скромного фільму є цілком позитивна відповідь на запитання про те, чи студія (НКУ), її режисери, техніки здатні подолати технологічну кризу. Вона в принципі не могла не гальмувати такий специфічний кінематограф, як науково-популярний, що має за визначенням вільно послуговуватися сучасними засобами кіномовлення. Йдеться про цілком успішне освоєння і точне, навіть тактовне застосування в конкретному фільмі комп'ютерної графіки, яка є, підкреслимо, не придбаним, а власне студійним продуктом.
Зрештою, надзвичайно важливе — оце, сказати б, знакове, принципове повернення до витоків, до форм питомого, класичного науково-популярного кіно, обмеженого в публіцистичності, наповненого пізнавальністю, але не позбавленого художності. (Щоправда, викликає застереження морально застаріла форма емоційно-форсованого дикторського тексту, яким перенасичена стрічка).
Отже, вважатимемо, що перший крок до новітнього науково-популярного кіно зроблено. А скільки їх потрібно, щоб знову виник феномен? Ті самі сім? Певне, якщо вони будуть справжні, — за обрій!
