Він мислив про справу — не про славу

Петро Яцик не був романтиком. Принаймні все робив, щоб таким не виглядати. Суворий, прагматичний, завжди безмежно ентузіастичний, жорсткий у спілкуванні, нещадний полеміст, логік, характерник. Втім слова, либонь, зайві, коли пишеш про людину, яку знав, любив, а ще — безмежно шанував. На будь-якій конференції, зборах, зібраннях представників української діаспори в США, Канаді головуючий нервово обшукував очима зал, видивляючись чубату голову сухорлявого гордовитого чоловіка. Від Яцика можна було очікувати чого завгодно. Справа була зовсім не в грошах, яких від нього чекали, просили, канючили, вимагали. Яцик був незалежною людиною, і, точно розуміючи ситуацію і вимірюючи її своїм внутрішнім калькулятором, він був безжальним у своїх висловлюваннях — своїх характеристиках. Він завжди вимагав конкретних дій, а це дуже дратувало професійних балакунів, яких чимало як в материковій Україні, так і поза нею. Яцик був безмірно безборонним у своїй єдиній любові — до України. Що вона була для нього, чим була?

Синівська непідкупна любов була його щастям, болем, прокляттям. Яцик був не дуже щасливою людиною в особистому житті. Власне, він був великим трудівником, як тепер модно писати — трудоголіком. Здається, все, за що би він не брався, було приречене на успіх. Може видатися дивним, особливо після од на його честь, як великого українського мецената, та мені здається, що Яцик дивився на українську справу очима бізнесмена. Не в тому сенсі, що він хотів на цьому щось заробити. Але він брався лише за довговічні фундаментальні проекти, які б принесли Україні гарантовану користь. Буду відвертим: ані я, ані будь-хто з української громади, може, за винятком геніального аналітика Івана Лисяка-Рудницького, не передбачав, що на нашому віку совдепія розвалиться. Вона здавалася такою могутньою, формативною, капітальною. Практично більшість готувалися до боротьби всерйоз, надовго, але без особливих ілюзій. Вимога конкретних дій, виконання конкретних проектів Петра Яцика особливого ентузіазму не викликала. Еміграційні українці могли викласти мільйон доларів на проведення чергового мітингу біля Білого дому і вважати це вершиною успіху. Яцик створював кафедри, інститути, фінансував наукові дослідження, видавничі проекти і тільки таким бачив реальний внесок українців за кордоном в українську справу. Яцик, як практичний бізнесмен, мислив практично. І масштабно. Він спонсорував видання найважливіших книг з історії України, серед них видання англійського перекладу багатотомної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, практично був фінансовим центром багатьох видань «розстріляного відродження», хоча на багатьох цих книгах навіть не стоїть ім’я його як спонсора. Він мислив про справу, а не про славу. А коли до книговидавничої справи підключилися могутні міжнародні фінансові корпорації, книги почали важко-тяжко, але видаватися, він звернувся до дітей. Конкурс знавців української мови став початком самоусвідомлення нації. І поставив крапку замість знака питання як у Грушевського «Хто такі українці і чого вони хочуть?»

Я познайомився з Петром Яциком у Торонто. Мене запросили тоді, щоб побачити американця-дивака, який взявся за проект по дослідженню голоду в Україні. Я тоді працював разом iз Робертом Конквестом у Гарвардському університеті, одним iз тих, хто фінансував цей проект, був Петро Яцик. Він мене зустрів приязно, хоча дещо насторожено. Після кількох бесід настороженість розвіялася. Він запросив мене в свій чудовий будинок. Ми довго розмовляли, сперечалися. Деталі вечірньої розмови, щоправда, випарувалися з пам’яті. Адже я був занадто молодим, по вуха напханий інформацією і, очевидно, більше говорив, аніж слухав (а Петро Яцик слухати умів). Тому не буду вдаватися в деталі особистого спілкування, я їх просто не пам’ятаю, зате точно знаю в яких питаннях щодо історії, політики, ідеології, культури ми знаходили порозуміння, а в яких ставали нещадними супротивниками. Але тепле ставлення Петра Яцика я відчував протягом усього життя.

Наступного разу зустрілися ми уже в незалежній Україні. Про недавні незгоди мови не було. Вони вичерпались самі собою. Яцик уважно читав практично всі мої праці, пильно стежив за публікаціями, навіть визнав якось, що саме мої короткі коментарі в газеті «День» допомагають йому орієнтуватися в процесах, які відбуваються в Україні.

Я ж щиро сприйняв ідею Конкурсу знавців української мови, щось подібне давно витало в повітрі. Ми з дружиною — українською письменницею Наталею Дзюбенко — не раз обговорювали ідею всеукраїнського диктанту (на кшталт польського), всеукраїнського Дня української мови. Але розмови далі наших виступів по ЗМІ не пішли, та й не могли просунутись без потужної організації, яка би підійшла до цієї справи комплексно й серйозно. Такою структурою стала Ліга українських меценатів, очолювана Петром Яциком. Я добре знаю, до чого зводиться діяльність більшості «милосердних» фондів в Україні. Крім того, знаю іще, що Яцик ніколи б не взявся за безнадійний проект. Не настільки він був романтичним.

Радісно і сумно було мені на душі під час вручення премій знавцям української мови. Радісно, бо іменинників вітали найповажніші люди української держави, бо діти були напрочуд веселими і красивими, а мій особистий лауреат пританцьовував з портретом Франкліна на стодоларовій купюрі. Та й сама атмосфера цього свята, яка була підсумком важкої і наполегливої праці Ліги українських меценатів, була незабутньою не лише для діток, які з’їхалися з усієї України, не лише для їхніх батьків та учителів, а й для тих, хто багато зробив, щоб воно відбулося. Щасливий і гордий був Петро Яцик — основний фундатор цього конкурсу, йому вручали квіти, тиснув руку і говорив теплі слова вдячності Президент України. Яцик був втомленим, але я бачив як сльози радості щораз наверталися йому на очі, іноді він просто плакав — зніяковілий, розгублений, розчулений. Мені він сказав, що не вірить, що до цього дня дожив, ще раз подякував за мою роботу в Україні. Було гамірно, до нього тулилися сотні людей, розмови не вийшло. Власне, все було уже сказано його подвижницьким трудом і моїми намаганнями принести бодай якусь користь молодій країні. Власне, щасливим того дня був і я, хоча, здавалося б, ну що мені, корінному американцеві, який ще літ тридцять тому не знав і не чув, що є така держава Україна, поки не почав працювати над докторською дисертацією.

А сум мене пік, бо не міг не згадувати молодих Хвильового, Косинку, Драй-Хмару, Епіка, сотні, тисячі, мільйони погублених за те, що були українцями, що розмовляли українською мовою. Ще п’ятнадцять років тому такий конкурс був би неможливий, його організаторів би розсварили і розселили, ще років тридцять тому на них би чекали концтабори, ще далі в глибину часу — розстріли, розстріли, розстріли... І ганебне тавро ворога народу на увесь їхній рід. Сьогодні ж нашим чудовим дітям дають вагомі премії, пошановує Президент, маючи за честь разом сфотографуватися. І ще була дрібка печалі. Я думав — якою буде їхня подальша дорога? Як їм буде в країні, де в суб’єктивному сенсі титульна нація стала національною меншиною, продовжуючи зменшуватися, тоншати. В країні, де цінується нахрап, нахабство, викликає захоплення злодійство, а не інтелігентність, благородство, людська гідність людини, яка відмовилася бути гвинтиком в маніпуляторських грищах тих, хто розмовляє на кримінально-політичному есперанто.

Чимало злих язиків плескали зі сторінок преси, що канадійський мільйонер Петро Яцик, бачите, купляє дітей, щоб вони розмовляли українською. Вибачте, не Петро Яцик, не Михайло Слабошпицький викладали їм ази граматики, лінгвістики, вчили дітей слухати неперевершені поезії Василя Симоненка, Василя Стуса, співати «Реве та стогне...», просиджувати ночами над філософськими поемами Лесі Українки і пробиватися до серця найскладніших творів Івана Франка. Це зробили їхні батьки та вчителі, це зробили вони самі. Але конкурс започаткував рух від відчуття неповноцінності, другорядності, приниженості цих малих українців до повноцінності, повновартості. Мені ніколи не забути, як мізерна чарівна дівчинка, засіяна білими бантиками, на чергове суржикове «канєшно» своєї мами, смикала її за руку і схвильовано шепотiла: «Мамо, тут не можна так говорити, говори українською». Конкурс почав боротьбу за престижність української мови і культури. Вірю, що цей масовий рух усе ж досягне свого результату. Можна примусити мордатого чиновника проскрипіти «дякую» і «допобачення», проте не можна його примусити любити землю, по якій він ходить, точніше — топче її, але йде нове покоління, для якого не байдуже, в якій країні, на якій землі воно житиме.

Я знаю, яких зусиль вимагає подальше проведення конкурсу — тепер уже імені Петра Яцика — від його організаторів, особливо від його мозкового центру — письменника Михайла Слабошпицького, від членів журі, учителів, дітей, знаю, яка святкова атмосфера панує під час його проведення. Тому не розумію поетеси Наталі Поклад, яка назвала його «підсадною качкою». Отак одним словом перекреслити труд тисяч людей, справжніх патріотів, і, головне, принизити гордість дітей, у яких на покутті під рушничком красується диплом переможця. А ще — кинути камінь на могилу великого трудівника на українській ниві незабутнього Петра Яцика. Воістину — бий своїх, щоб чужі боялися...

Та все ж вірю, що подорослішавши, українські діти нестимуть на його святу могилу тільки квіти і безмежну вдячність. І пам’ять.