«Вітру не буде, треба гребти руками»,

Підтвердилося по суті те, що й очікувалося: театр виявився страшенно далеким від народу. Перехожі ошелешено вислуховували запропонований список «популярних особистостей», ніяково викручувалися, розгублено намагалися вгадувати рід їхніх занять і місце служби й дуже раділи, коли серед майже п’ятдесяти прізвищ раптом чули справді знайомі — Роговцева і Ступка. Кілька чоловік змогли тоді ототожнити й Леся Танюка. Правда, винятково як народного депутата.

Недавно сам Танюк потішив мого сина, коли, зателефонувавши до нас додому, відрекомендувався як «народний депутат». Мабуть, це фіксує певну владну, але особисто для мене жахливо прикру реальність: Лесь Степанович міцно належить політичним сферам, арені парламентської боротьби і партійних протистоянь. Переконаний, коли повторити сьогодні те давнє опитування, то на ім’я Танюка реагуватимуть вельми активно, й емоційний діапазон «упізнавання» буде широкий — від захвату до лайки. Політика дає, на жаль, більшу популярність, аніж театр.

Я сам не знаю, як тепер його представляти. Громадський діяч? Я геть гублюся, коли починаю пригадувати всі його посади й навантаження. Уява відмовляється повірити, що їм усім можна дати раду. При цьому я анітрішки не сумніваюся: на все, у що він впрягається, Танюк щиро жертвує сили й час. Він не трудоголік, він фанатик справи. Я ніколи не бачив його бездіяльним; навіть у трапезуванні, чаюванні, необов’язковому для інших, світському щебетанні, цьому вічному розслабляючому базіканні про те, про се, ні про що, такому характерному для богемної царини, Танюк завжди, здається, продовжує справу — аналізує ситуації, порівнює факти, розраховує, ніби шахіст, якісь комбінації. Мабуть, це чудова властивість для політика. І для режисера, яким, по суті, навіть не займаючись практичним театром, залишається Танюк.

Інколи мені здається, що він занадто розумний і дисциплінований для митця. У театральній свідомості його практичний досвід міфологізовано, чому він, мабуть, і сам, як чудовий знавець театру, в якому вигадка завжди вища від плоскої житейської правди, посприяв. Відомо, що в юності його спектаклі нещадно третирували й забороняли. Недоброзичливці шиплять, ніби він сам провокував дурнів з управлінь культури, свідомо фрондував чиновників, розлючував їх уїдливими фразами на кшталт «слід боятися не міністра культури, а культури міністра» (на язик йому загалом краще не попадатися). Так от вороги (а Танюк їх нажив чимало) і заздрісники полюбляють полихословити, мовляв, заборона створювала славу. Новаторство спектаклів Танюка — легенда. Заперечувати щось на ці поглумки безглуздо. У театрі, так воно, хвала Господу, заведено, все зіткано з легенд. Вони, повторю ще раз, вищі від будь-якої реальності.

Інша річ — повернення Танюка в Київ наприкінці 80-х з «московської еміграції». Ореол дисидентства, репутація нонконформіста, абсолютно немислима для несміливого, інертного, затурканого місцевого театрального люду поведінка — цапання з партійними чиновниками, уїдливі ярлики на них — пемзою не зітреш, повсякчасна готовність до полеміки, єретичні вечори в Молодіжному театрі, де консолідуються, здається, всі непокірні, не уярмлені духовно, чесні особистості. Інтелектуальний цвіт столиці. І несподівано на цій самій сцені крамольного Молодіжного — два поспіль спектаклі за публіцистичними, наскрізь радянськими драмами Михайла Шатрова.

Їх Танюку, знаю точно, і сьогодні багато хто не вибачив. Люди не люблять розчаровуватися. І визнають за краще звинувачувати у своїх несправджених ілюзіях тих, на кого покладали надмірні надії. Самі не будучи героями, вони передоручають право на мужність комусь іншому і страшенно сердяться, коли він не виправдовує їхніх сподівань. Тим часом, Танюк завжди керувався власною логікою, він майстер багатоходової комбінації, стратег, чого, як на мене, нерозважливо не враховують його політичні опоненти. Він і тоді, в Молодіжному, вів хитромудру гру, робив, за його переконанням, реалістичні, а відтак правильні ходи. Тараном твердолобого Шатрова робив пробоїну для все ще підозрілого Миколи Куліша. Поставити котрого так і не встиг...

Я, втім, не збираюся писати ні ювілейний нарис, ні «фізіологічний» портрет Леся Танюка. Я навіть не знаю, як його рекомендувати. Його працездатність, таланти (актор, поет, перекладач, історик театру — найкращий, на мою думку, в Україні), знання (хоча б п’яти мов), неймовірна ерудиція й уміння не підкоряються моїй уяві. Мені шкода, що для більшості моїх співгромадян він асоціюється винятково з полум’яним трибуном і парламентським забіякою, партійним функціонером чи суспільно вагомою персоною. Мені шкода, що навіть у театральній царині можна почути про нього не найсхвальніші відгуки — мовляв, типовий політикан, інтриган, гравець. Це несправедливо, бо, переконаний, він і політику вважає грандіозним театром. Він, котрий стільки енергії присвятив реабілітації не просто імені, а ідей Курбаса (Лесем він, за паспортом Леонід, самоназвався на його честь), не може не солідаризуватися з думкою розстріляного на Соловках єдиного беззаперечного українського театрального генія про те, що театр спроможний реформувати, змінити світ. І лише ті ідеї чогось варті, заради яких можна зійти на плаху, як стверджував ще один його кумир — Микола Куліш.

Патетика — нудотна штука. Танюку вона, на мою думку, гидка не менше, нiж мені. Він знає, якою ефективною може бути ефектна фраза і, як завзятий полеміст, уміє ними користуватися. Але це для нього не більше, ніж тактичний прийом. Позаяк цілі його завжди конкретні, навіть коли інші їх поки що не бачать. Мене особисто засмучує, що Леся Танюка вкрала в театру політика, я злюся, коли бачу, як він, загартований боротьбою з радянською бюрократією, майстерно використовує її демагогічні трюки, прагнучи досягти потрібних йому результатів. А що вдієш, коли це і є його плаха.