Віват, Гіє Канчелі!

Відомий грузинський композитор, який останні 20 років мешкає в Антверпені, прилетів на київський концерт, забезпечивши йому повний аншлаг.

Творчість Канчелі вже давно ввійшла до програм консерваторних курсів історії музики XX й XXI сторіч, але річ навіть не у визнанні в академічних колах, а в щирій симпатії слухачів. Цю музику у нас люблять і розуміють. Гія Канчелі гранично простий у висловах, як словесних, так і музичних, але ця простота (у наше заплутане сторіччя) вельми запитана — маестро говорить про те, що турбує всіх, при цьому прославляючи сучасні сюжети до рівня старогрецької трагедії.

На прес-конференції композитор розповідав про головне — про кохання, про мудрість, про війну і мир. Гія Олександрович зазначив, що любить і поважає свою батьківщину, хоча, в той же час, у нього до неї досить критичне ставлення. Повідав про свій останній твір для Національного оркестру Бельгії, названий трьома шумерськими словами — фактично, неіснуючою мертвою мовою. Це три склади «Ну. Му. Зу», які перекладаються як «Я не знаю».

— Коли я був молодий, потім досягнув середніх років, то думав, що я щось знаю, — признався Канчелі. — Зараз, коли мені минає вісімдесят, зрозумів, що нічого не знаю, і не можу зрозуміти, що й чого відбувається довкола нас... Коли в людини виникають подібні думки, вони майже завжди відбиваються в музиці, адже залишаючись наодинці з самим з собою і створюючи щось, неможливо уникнути дії подій, які відбуваються в світі. На жаль, зараз багато тривожного і в Україні, і в Грузії, і в азійських країнах.

Гія Канчелі розповідав, як виїхав за рубіж і чому там залишився. «Я гадаю, що Бельгія — одна з найтолерантніших держав, це багатонаціональна країна, а Антверпен дуже нагадує моє рідне місто Тбілісі».

1991 року маестро виїхав на рік до Берліна за творчою стипендією. Тоді ж у Грузії розпочалася громадянська війна, і він вирішив перечекати. «Коли я приїхав до Берліна, особливу увагу звертали на авангардну музику, тому я не вірив, що моя творчість знайде свого слухача», — признався він. «Але зараз моя музика виконується на всіх континентах нашої планети, і це чудово, бо музика має існувати абсолютно різна — адже слухачі теж різні».

На цьому концерті в Києві відбулися дві українські прем’єри. «Нічні молитви», фінал циклу «Життя без Різдва», що складається з чотирьох частин — ранішніх, денних, вечірніх і нічних молитов. Створено їх було за замовленням знаменитого «квартету Кронос», а пізніше за ініціативою керівника ECM Records було створено нову версію для соло саксофона та струнного оркестру. У нашій столиці її виконали саксофоніст Юрій Василевич і Київський камерний оркестр під орудою Романа Кофмана. Це тиха, але напружена музика, крізь яку інколи прориваються акорди з «Маленької Данеліади» (це відоме попурі на кіномузику Г.Канчелі було зігране наприкінці вечора), а в фіналі на звучання оркестру накладається голос хлопчика-дисканта, записаний на плівку, один із улюблених прийомів композитора. Domine exaudi vocem Meam («Господи, почуй голос мій») — з дитячих вуст ця фраза прозвучала з особливою зворушливістю.

ГОСТЯМИ ВЕЧОРА БУЛИ МАЕСТРО ВАЛЕНТИН СИЛЬВЕСТРОВ І КІНОРЕЖИСЕР РОМАН БАЛАЯН

Друга українська прем’єра виглядала не менш актуально — Amao Omi для змішаного хору і квартету саксофонів, зіграна Київським квартетом саксофоністів (до речі, йому цього року минає 30 років) і заспівана Камерним хором «Київ» під орудою Миколи Гобдича. У сусідстві з часто виконуваною в нас «Колисанкою сонцю», доброю дитячою пісенькою, в якій сонце прославляють 27 мовами, ця партитура звучала особливо драматично. Після її виконання «Дню» вдалося поспілкуватися з маестро.

«Я ПЕРЕСТАВ ЇЗДИТИ  ДО РОСІЇ. МЕНІ  НЕПРИЄМНИМ Є ТЕ,  ЩО ЗАРАЗ ВІДБУВАЄТЬСЯ»

— У концерті прозвучав ваш твір Amao Omi, який говорить про війну як про божевілля. Як ви думаєте, мистецтво може запобігти війні?

— Якби мистецтво могло вплинути, то Бах би вплинув, потім Моцарт і так далі. Мистецтво, на жаль, неспроможне цього зробити. Слова Достоєвського про те, що «краса врятує світ», не відповідають істині. Ми повинні старатися цю красу, якої стає все менше і менше, намагатися якось зберегти.

— Ви часто буваєте в Україні, що вас сюди вабить?

— Ось стоїть людина, з якою у мене півсторіччя контакти, духовні (кивком вказує на композитора Валентина Сильвестрова, який стоїть поряд. — Л.М.). Кожного разу я зустрічаюся в Києві з диригентом Романом Кофманом, кінорежисером Романом Балаяном... Це дуже близькі друзі і завжди приємно, коли є можливість приїхати до України, побачитися і поспілкуватися. А ще — любов до вашої країни і до українського народу. Особливо через ті події, які відбуваються останнім часом. Єдине, в чому може бути виражений мій протест — частково, мабуть, у музиці і в тому, що я перестав їздити до Росії. Мені є неприємним те, що зараз відбувається.

— А ви підтримуєте стосунки із колегами з Росії?

— Я дуже вдячний виконавцям, які продовжують грати мою музику там, але я б не сказав, що ці контакти такі ж, якими вони були раніше, а з деякими моїми друзями вони й зовсім охолонули, на жаль. Я не хочу зараз називати прізвища і заглиблюватися в цю проблему...

— Які у вас творчі плани після бельгійської прем’єри нового твору «Ну. Му. Зу» («Я не знаю»)?

— Доки я не почую цей свій останній твір, доки я не відірвуся від нього, я не можу ні про що нове думати. Отже в мене зараз порівняно спокійний час. Природно, я чимось займаюся, збираю теми, весь час про щось думаю, але наразі в мене жодних конкретних планів немає. І якби навіть були, я вважав би за краще заздалегідь про них не говорити.