Війна жива і мертва

З низького і брудного фургона виносять тіла. Голос за кадром командує знімальною групою. Вгору біжать дрібні білі титри, і у мене є всього п’ять хвилин, щоб перейти в інший зал. В інший фільм. В інший час і в іншу війну.

Дезертир Віллі Герольд випадково знаходить форму капітана Люфтваффе. Квітень 1945 року, і, як йому здається, єдині ліки від анархії і розвалу — це форма. Навколо «капітана» Герольда збираються інші дезертири і військові злочинці — тепер «загону» потрібна якась мета. Герольд приводить своїх людей в Емсландський тюремний табір — тут утримуються колишні німецькі солдати — і, прикриваючись брехливим секретним завданням, отриманим нібито від самого Гітлера, влаштовує масові страти. Десять людей вбивають сотні й тримають у страху тисячі інших.

Капітан Герольд і його солдати продовжують свій страшний марш зруйнованою Німеччиною. Будуть ще кари, незаконні трибунали і грабіж. Пияцтво і насильство. Надто гучна музика, танці й сміх. Герольда схоплять, судитимуть, але не побачать у його діях серйозного злочину. Коли руйнується ціле, хто звертатиме увагу на приватні дрібниці?

Герольд, який привласнив капітанську форму та вбив багатьох, але був виправданий і вийшов на волю, розчиняється в лісовій гущавині.

Чорний квадрат екрану.

Титри на тлі сучасного німецького міста.

Мирне, комфортне і впорядковане життя. Капітан Віллі і його солдати — прямісінько з минулого — їдуть вулицею в розкішному автомобілі. Зупиняються на узбіччі, підходять до відпочиваючих на лавках людей, обшукують і вимагають документи. Городяни розгублені й скорені. Солдати Герольда грубі й фамільярні. Це кінець.

Фільм Роберта Швентке «Der Hauptmann» («Капітан». — Ред.) заснований на реальних подіях. Двадцятирічний Віллі Герольд у чужій капітанській формі дійсно зміг підкорити і знищити людяність. Це взагалі виглядає як пролог до фільму Сергія Лозниці «Донбас», особливо постскриптум — сцени в сучасному місті за участю капітанського загону. І те, що я подивився обидва ці фільми в один день — пов’язує їх у моєму сприйнятті дуже сильно, до повного нерозрізнення на рівні авторського посилу.

Як і Швентке, Лозниця знімає фільм, заснований на фактах. Різниця в тому, що подія Лозниці ще триває, він знаходиться всередині своєї події й не може побачити і осмислити цілого. Тому форма його фільму — фрагментарна панорама. Метод — реконструкція реальності (мені навіть здається, що у режисера були амбіції зняти документальний фільм про війну на Донбасі, зі зрозумілих причин нездійснені).

В одному з інтерв’ю режисер говорить, що надихався військовими YouTube-роликами і кожен із 13 епізодів його фільму заснований на реальній ситуації.

Фільм Лозниці — це такі собі підкреслені червоним олівцем місця в рукопису, який ще не закінчено.

Під час перегляду мене не полишало відчуття абсолютної достовірності, естетичної та етичної тотожності реального та екранного.

При цьому, як і попередні ігрові фільми режисера, «Донбас» сповнений алюзій до російської класики. Крім весільного Гоголя тут можна знайти Толстого з його оповіданням «Після балу», Достоєвського та Андрія Платонова, розчинених у просторі фільму і — з огляду на обставини — самої реальності. У діалогах чітко відчувається присмак сорокінської постмови. Лозниця, тримаючи в голові російський літературний ідеальний світ, показує, у що цей світ може перетворитися в межах свідомості, понівеченої десятиліттями рабства і цензури.

Лозниця робить ставку на західного глядача — і це правильно, тому що тема війни на Донбасі в європейському культурно-громадському полі представлена до образливого поверхнево. З іншого боку, режисер потрапляє на небезпечну розвилку — в Європі його фільм сприймуть як гротескний фарс (у той час як він максимально наближений до документального кіно), а в Україні непідготовлений глядач може перенести образ показаних у фільмі безумців на всіх вихідців із регіону.

Звичайно, у Лозниці є контрапункт — жителі бомбосховища і бабуся, яка говорила з полоненим добровольцем, але цей контрапункт занадто прісний, невиразний і однобокий.

Чого не вистачило фільму, так це однозначного проговорення: в кожному — в кожному! — з нас, а не тільки там і в них, є солодка боязкість перед Герольдом і його компанією, і тільки справжня особистість може подолати її.