Вловимий месник

Сюжетом Проспера Меріме про згубну пристрасть офіцера до гарної циганки, яка зачарувала його, Андрій Жолдак спокусився ще десять років тому в Києві, й народилася вистава «Кармен», у якій головну роль виконала дружина режисера Вікторія Спесивцева, а в ролі Хосе виступили батько й син Хостікоєви... Наразі та гарна вистава про пристрасну, романтичну любов уже не йде на сцені. Тож нам залишається лише жалкувати про те, що ми, схоже, більше не побачимо «витворів» Жолдака, у яких би світ поставав нехай і пристрасним, розжареним від людських бажань, але кольоровим і красивим, а не божевільним, брудно-сірим і потворним, яким він є у його останніх роботах.

Здається, свої надії, свою віру в присутність у світі й людині світлого, божественного начала, нехай і вкритого всіма мислимими й немислимими вадами та гріхами, найбільш харизматичний український режисер остаточно поховав під водами потопу, який влаштував років із чотири тому в харківській виставі «Венеція. Гольдоні». У ній ще можна було виявити уламки знищених цивілізацією культури та краси. Тепер, виносячи дію своїх вистав у брудні кухні й туалети міських квартир, Андрій Жолдак, здається, мстить світу за вбиті у його серці віру, надію, любов. Бо як інакше пояснити його пристрасть до оголення гнійних виразок і смердючих екскрементів суспільства — як буквальних, фізичних, так і ментальних?

Нова версія новели про фатальну пристрасть, названа «Кармен. Кінець», поставлена в Театрі Націй, де півтора роки тому режисер утілив свої невгамовні фантазії на тему Федри. Нинішню прем’єру зіграли на сцені Театру ім. Моссовєта, завдяки чому, можливо, й було поліпшено фінансові показники, але виставі, за свідченням людей, що бачили прогін на початковій сцені, це не вийшло на користь — її енергетика розпилялася величезною чужою залою.

Вочевидь, необхідністю пристосувати виставу до неприродного для неї простору можна пояснити ту погану обставину, що почалася вона iз запізненням майже на годину. Бездіяльно розгулювати по фойє довелося не лише пересічному глядачеві, але й, наприклад, Марку Захарову з дочкою Олександрою Захаровою. Присутність керівника Театру Ленком на прем’єрі була невипадковою. Жолдак розповів у інтерв’ю, що запрошений Марком Анатолійовичем для постановки вистави, яка «ввійшла б у конфлікт з іншими постановками московських театрів». (Оскільки Галину Волчек на прем’єрі помічено не було, то, схоже, раніше розрекламований спільний проект бунтівного українського режисера з «Современником» так і не відбудеться.)

Нинішня прем’єра, за визнанням самого режисера, — провокація, певний пробний «снаряд», за яким піде «бій». Важко прорахувати, які театральні засоби мобілізує Жолдак у війні з московськими режисерами. Однак навряд чи йому дадуть можливість шокувати публіку Білокам’яної зі сцени Ленкома десятками довершено оголених виконавців або сидінням народних (та ще й популярних) артистів на унітазах, чим він збентежував харківського глядача. У Москві Жолдак поводиться обачніше, більш шанобливо по відношенню і до акторів, і до публіки. Наприклад, на відміну від харківських артистів, московським він не лише дозволяє не оголюватися до первинних статевих ознак. Він дозволяє їм говорити.

Дія «Кармен. Кінець» починається в облізлій квартирі (художник Юрій Купер використовує коричневий картон, з якого роблять коробки, так що середовище помешкання героїв нагадує бомжатник). У цьому занедбаному місці готуються святкувати день народження однієї недоумкуватої бабусі, яка всіх, хто її поздоровляє, кусає за палець. Цьому епізоду, щоправда, передує радіопролог, який має налаштувати глядачів на філософський лад — жіночий голос віщає про право, закон і свободу. Значення плутаного монологу зводиться до того, що всякий закон виникає для того, щоб його порушити і створити новий. Але щоб людство визнало твоє право на порушення закону — а без бунту, як випливає зі сказаного, людина не краща за мурашку — треба Кимсь стати. У цих сентенціях більш-менш освічений глядач легко побачить «вуха» улюблених режисером ніцшеанських ідей про надлюдину. Ще нам прочитають фрагмент зі «Старого Заповіту», що стосується виходу ізраїльського народу з Єгипту, чим натякнуть на те, що і ми, щоб оновитися, потребуємо очищаючого блукання пустелею.

Однак повернімося до дня народження бабусі, на який сходяться дочка, внучка iз залицяльником, метушлива сусідка, яка насилу пролазить у балконні двері, через які вносить до кімнати різні страви. На цьому безглуздому святі виголосить істеричний монолог Олена Коренєва, що грає дочку, гості попиячать і станцюють під електрогітару, яка ріже слух. А коли з’явиться дідусь, чоловік іменинниці, ми остаточно утвердимося у здогадах, що немолода пара, яка ледве ходить, і є ті самі пристрасні коханці, які замолоду повторили трагічні колізії відносин Кармен із Хосе. І не біда, що підступна зрадниця Кармен у Меріме загинула від руки колишнього коханого — міцній режисерській руці всі сюжетні перипетії покірні.

Постарілу й молоду Кармен у виставі грає Марія Міронова. Москва театральна вдячна Жолдаку за те, що він розкрив внутрішні ресурси актриси, яка за роль Федри з психушки отримала «Золоту маску». Свою здатність оголяти нерв та існувати на межі допустимого на сцені напруження актриса продемонструвала і в новій ролі. Її партнером став молодий актор Роман Ладньов. Хоча раніше на роль Хосе, людину обов’язку, яким і має бути чоловік (тим більше, якщо він носить погони), але який через жінку став злочинцем і вбивцею, призначали Сергія Шакурова. Його відсутність, яку, проте, можна пояснити — актору тут просто нічого грати, ніякої внутрішньої драми з цим Хосе не відбувається, він просто зомбований своїм бажанням бути з Кармен.

Всю подальшу історію пристрасті режисер не стільки поставив на сцені, скільки зняв на камеру (в цьому йому допоміг оператор Сокурова — Олексій Фьодоров). На екранах демонструються кадри з московських вулиць і кубел, де зриває цвіт задоволення місцевий кримінал і куди заносить повію Кармен (на початку другої дії чоловіки по черзі злягаються з нею просто у величезній коробці). Та й те, що відбувається на сцені, знімається двома відеокамерами і проектується на екран. Завдяки використанню кіно ми не тільки бачимо великі плани, але й постійно «рухаємося» за героями у їхньому сходженні до пекла. Проте цей же прийом робить виставу ілюстративною, пласкою, позбавляючи її внутрішньої колізії, якій ніде розгорнутися. До всього ж, значення, трагізм розмивається через властиву Жолдаку надмірність у засобах і прийомах — він навіть показує записаний фрагмент репетиції.

Те, що режисер поселив героїв у світ криміналу, що постає справжнім пеклом (режисер завжди вмів створити потрібну атмосферу), цілком виправдано. Але що важко виправдати і пов’язати з тим, що відбувається, так це філософські сентенції, що звучать на початку — всі персонажі тут настільки асоціальні, настільки схильні до голосу інстинкту, що вони не здатні не те що філософствувати, але й просто мислити. І це не перша вистава, у якій Жолдак, відмовляючись бачити в людях людей, тобто бачити рухи душі, а не лише судоми ненаситної до всілякого задоволення плоті, цілковито зосереджується на біології, на інстинктах, патологічними виявами яких він шокує публіку. Та ж, у свою чергу, залишає за собою право не погодитися з тим, що світ людей остаточно перетворився на величезний зоопарк, де немає місця ні любові, ні жертовності, ні співчуттю. І цю свою незгоду вона часто виражає масовим виходом із зали під час дії, що і сталося на прем’єрі «Кармен...». Так що тепер у режисера є привід образитися не лише на українського, але й на російського глядача.

А свої образи на Україну Андрій Валерійович вкотре виявив напередодні прем’єри в інтерв’ю. Від Батьківщини він чекає не просто покаяння за нерозуміння його мистецтва, але й урочистої зустрічі з хлібом і сіллю. «Прийдуть, стануть із хлібом-сіллю: Андрій Жолдак, прийди в Національний театр, постав що-небудь! А я подумаю, піти мені туди чи ні», — мріє вражений звільненням із харківського театру режисер. Звісно ж, нічого поганого в його бажанні ставити вистави не тільки за кордоном, але й удома, немає. Більше того, прагнення підтримати українську сцену всією потужністю свого таланту (в Москві він як і раніше пише на афішах своє ім’я «Андрій» і вказує, що представляє Україну), навіть було б похвальним. Але за ним, на жаль, бринить та сама образа і бажання помститися за те, що український театр як-не-як, але обходиться і без нього, Жолдака. Що, звичайно, не додає нашій сцені популярності, але, принаймні — немає добра без лиха — захищає її від нових провокацій і конфліктів, які неминучі, якщо режисерами й акторами керують непомірні амбіції.

Не знаю, чи розуміє це сам режисер, але служить він, на жаль, не культурі, а своїм амбіціям — його піймало у свої тенета підступне бажання слави й усього, що її супроводжує (хлібосольні зустрічі в тому числі). Іншими словами, за іміджем театрального авангардиста-експериментатора майстерно ховається комерційно зорієнтований режисер. Просто є різні типи комерційного успіху: один приходить унаслідок догоджання смакам натовпу, інший є результатом уміння потрафити моді, що встановлюється рафінованою публікою та фестивальною кон’юнктурою. Андрій Жолдак, зневажаючи натовп, обрав останнє.

Ображаючись на свою країну і свій народ, він не подумав про те, що комерсантів, провокаторів, бійців за владу, гроші та славу в Україні вистачає і без нього. А чого «рідній ненці» катастрофічно бракує, так це людей, котрі використовують свої сили й талант не для помсти, слави та влади, а для любові й безкорисливого служіння.