«Внутрішнє світло»

Відтоді, як фотографія новітньою та невіддільною складовою з повсякчас оновлюваними технологіями, рішуче увійшла в коло мистецтв, вона надала можливість широкому колу зацікавлених долучитися до візуальної творчості нового ґатунку. Втім, навіть у професіонала не кожна перша і навіть сота світлина стає мистецьким твором. Адже не досить мати гарну апаратуру, чіпке око, — потрібні проникливий погляд та відчуття власне митця й наполегливе, терпляче шліфування майстерності.

Уважний погляд автора фотографічного проєкту, демонстрованого в Музеї історії міста Києва з 11 по 23 березня 2020-го «Внутрішнє світло» Германа Айнбіндера вміє вирізнити навіть у сподіваному, звичному справді цікаве. А наполегливий його характер та вишуканий смак — довести задумане до високого рівня результату. Автор за освітою — інженер з робототехніки, за фахом професіональний управлінець, завжди прагнув творчого прояву: спочатку — в професії та організації бізнес-проєктів, а згодом — у творенні образів засобами фотографії.

Власне до художньої фотографії йшов здалеку — з юності. Спочатку була юнацька розвага в 17 років — радість від «полонення» довколишнього простору батьковим «Зенітом» і власноруч надрукованих знімків. По-справжньому ж захопився фотографією як мистецтвом і важливою для себе справою, коли пізнав технічні можливості фотоапарата Leica.

Саме з Leica й розпочався для Германа Айнбіндера період експериментів та знахідок. Вони дали йому усвідомлення не лише широти власних творчих можливостей, а й глибини, виразності та магії непередбачуваного в технічно вивірених і тому точних речах. Нині ми буквально потопаємо в різноманітних фотозображеннях — власних і чужих, маючи величезні фотосховища, ніколи до них не зазираємо. Таким чином важливість фотографічного портрету сильно нівелювалася через банальність й доступність його створення. Чи не тому уважний творчий погляд на людину-митця, «озброєного» гарною фотоапаратурою, того, хто амбітно друкує кращі знімки на срібному папері або платинотипії, — це новий оберт інтересу до мистецтва фотографії. Що своєю чергою дає можливість утримувати художній рівень і донести нинішньому поколінню щастя осягнення миттєвості.

Ідеєю проєкту «Внутрішнє світло» стало прагнення відтворити образи неординарних творчих натур так, щоби глядачеві відкрилися певні потаємні, хоча й не приховувані моменти життя або діяльності портретованого.

Початковий задум полягав у створенні серії психологічних портретів. Передача внутрішнього світу людини засобами фотографії — надзвичайно складне завдання. Моїми кумирами жанру психологічного портрету були й залишаються Ірвінг Пенн і Патрік Демаршельє. Моделями стали творчі люди, які мають багатий внутрішній світ — продовження їхнього зовнішнього, суспільного життя. Але під час зйомки стало зрозуміло, що класичному психологічному портрету в умовах спеціально облаштованої студії бракує творчої атмосфери, в якій живуть учасники проєкту. Тому кадри проєкту вибудувані довкола людини в її звичному творчому середовищі, часто несхожому на жодне інше.

Герман Айнбіндер вибирав для кожного саме такий антураж, який був іманентно властивий портретованому. Фотографував у майстерні, приватній студії, домівці, на природі... Там, де персонажу комфортно і звично. Звісно, це потребувало додаткової зосередженості й швидких та легких реакцій на непередбачувані візуальні можливості або перешкоди. Без метушні з боку і фотографа, і моделі зафіксовані образи видатних сучасників — саме за ними через роки зчитуватимуть їхні характери. 

У своїх фотографіях Герман Айнбіндер робить акцент на стані моделі та власному її сприйнятті. Делікатно ліпить образ героя своєї захопленої і захоплюючої оповіді. Під час роботи він не вдається до трюків, не прагне прикрасити, розворушити, додати емоційних барв. Це епічний погляд на сучасника, людину, яка творить культурний шар життя, наповнює смислами й формами, звучанням полотно сьогодення, а може, й майбуття. Під час фотосесії автор стає ледь не медіумом — зосередженим і проникливим.

Вимогливість до результату, що притаманна автору представленої серії, походить від уміння не лише дивитися, а й бачити. Герману Айнбіндеру властиві відчуття ритму й композиції, здібність співвіднести їх під час зйомки з пульсацією станів та настроїв артистичних натур його героїв. І якщо класик плівкової фотографії Анрі Картьє-Бресон, за його ж словами, прагнув «схопити життя в пастку», то Герман Айнбіндер, тамуючи подих, тихо підходить до життя впритул і, співналаштувавши ритм дихання з об’єктом, м’яко полонить його, тут-таки звільняючи, не завдаючи шкоди.

Аналогова фотографія вимагає вдумливості. Кожен кадр має бути невипадковим. Зображення виходить живим. Відбувається це завдяки рисунку об’єктива, особливостям плівки, що «вміє» передати кольорові й тональні нюанси. До того ж зберігається хвилююча інтрига: достойний відбиток — це вдалий збіг обставин, на які вплинути можна, але завжди залишається фактор несподіваності, непередбачуваності.

Плівкові світлини нині, в час цифрового фото, аж ніяк не анахронізм. Навпаки — це вже нові технології, що несуть певну елітарність, це як мода от кутюр (HauteCouture), де кожен стібок нитки зроблений вручну. Вимогливе і вибагливе, воно приносить врешті високі результати — естетично довершені, художньо вишукані. Досягти чіткості друку, тонкощів тональних переходів у відбитку — такий же тонкий і копіткий процес, як вишивка канітеллю.

Тому представлений проєкт — не звична нам низка швидких репортажів, натомість уповільнений вдумливий погляд одного митця в глибини простору інших — ніби неспішна розмова нечужого візаві з господарями особливих світів.