Володимир КАУФМАН: «І про смітник можна написати оперу»

Про нього кажуть, що він міг вважатися прекрасним живописцем, але живопис покинув, що міг дати історії мистецтва чудову графіку, але сьогодні графікою не займається. Тому мистецький загал вважає його якщо не божевільним, то, принаймні, диваком, який гробить свій талант невідомо на що.

Те «невiдомо що», яке так тішить шанувальникiв таланту Кауфмана-живописця і Кауфмана-графіка і так муляє його шанувальникам-традиціоналістам водночас, наче бджіл до меду, приваблює і тих і інших на черговий Кауфмановий проект, аби стати темою для справжнього громадського резонансу. Уже не перший рік Володимир Кауфман творить «міксерове» мистецтво — справжні свята-перфоманси, побачити які можна тільки раз. Це химерна комбінаторика графіки й живопису, використання музики й какофонічних шумів, різних матеріалів, предметів, навіть деталей та мікросхем від різних приладів. Він вирощує на очах у глядачів траву, розбиває на друзки власні малюнки на склі, повертає на землю Ікара, пише щоденник творця etcetera. Але всі — і його симпатики, і антипатики — визнають: непереможний романтик, художник Кауфман давно став богемною легендою Львова.

— Влодку, хтось сказав: «Художник — це самотність, закинена в колектив». Наскільки це істинно на твій погляд?

— Якби я не був самотнім або вважав, що самотність — це щось зле, я б нічого не створив. Вона людині необхідна, а творцеві — й поготів. Інша річ, що твоя творчість — це не лише спроба самовираження, а й послання іншим. Хтось закладає в нього своє невдоволення, хтось намагається виховувати, а деякі взагалі твердять, що «краса врятує світ».

— А хіба ти не згоден з останнім твердженням?

— І про смітник можна написати оперу. Бо краса, на моє переконання, не в самому предметі, а в тих почуттях, які народжуються від контакту з ним. Краса — це процес, діалог. Якщо світ врятує краса, то тільки в такому розумінні, а не в тому, як її звично у нас тлумачать.

— Є така думка: якщо привести печерну людину у галерею, вона відчує шедевр. Якщо печерна людина завітала б на ваш перфоманс — якою була б її реакція?

— Як на мене, то я не бачив кращого настінного живопису за печеру Альтаміру, якій уже приблизно 20 тисяч років. Але боюся, що ставлення до мистецтва у тих людей і в нас досить різне. Тому я не став би так категорично ставити питання. Важливо те, що у нас часто плутають шедевральність з модою. Звичайно, модні художники — ще не означає погані. Але можливо, пройде 5 — 10 років — і їх уже ніхто не буде пам’ятати, а поза тим ми кладемо їм на голови лаврові вінки і кричимо по всіх усюдах, що їхня творчість — щось унікальне в історії нашого або й ще крутіше — світового! мистецтва.

— А як ти оцінюєш себе?

— Я класний художник, який зараз модний. Але що буде хоча б за десять років — невідомо. І треба бути готовим до того, що ти станеш усім, хто співає тобі сьогодні дифірамби, завтра не потрібним, і спокійно до того ставитися. Бо коли ти фільтруєш своє мистецтво за принципом подобається воно комусь чи ні, то справи твої кепські. Якщо творець передовсім ставить собі за мету вибитися — то уже можна сказати, що став він на дуже небезпечну стежку, яка загрожує йому повним крахом.

— На яку реакцію ти сподіваєшся від публіки?

— Я не претендую на вчителя чи вихователя, не пропоную жодних рецептів життя чи мистецтва. Я просто провокую людину поміркувати, бодай над тим, що її оточує, спрямувати її увагу на парадоксально прості речі. Справжня біда для світу — це порушення органічності. Тому бруд, твань, болото — тільки на перший погляд неестетичні об’єкти.