Вона тільки любила...

Була Льоля. Й були інші дружини і матері. Які вивозили з побачень з нами, відщепенцями, сотні, тисячі сторінок текстів, написаних дрібними літерами на дуже тонкому електротрансформаторному папері. Тисячі кілометрів під невсипущим контролем чекістського зовнього спостереження, сама, навантажена харчами для дво-триденного побачення з чоловіком, невідома мені тоді Льоля забирала заготовані нами пластикові упаковки з інформацією й везла їх до Києва. За місяці світ вибухав черговими документами «Хроніки зони 389/35», відкритими листами, журналістськими репліками Валерія Марченка... Ми були щасливі. Карцер, червивий суп, гнила риба — все це було другорядним, неважливим, далеким. Ми знали: наш голос чують!

Що було життям Леоніди Павлівни Світличної? Любов і муки. Життя від побачення до побачення не може бути іншим. Льоля любила Івана й чекала його. І ніколи не дозволила собі бути слабкою. Жодного разу.

Льоля пішла до Івана. Встигши здати в друкарню книгу листів Івана.

Всім нам доведеться піти, померти. І потім, коли-небудь, вільнонароджені українці вчитимуть своїх дітей історії за іншими підручниками. Де не буде славослів’я сірому, тривіальному солдату тоталітарної системи Щербицькому, а буде ось цей портрет Льолі, Леоніди Павлівни Світличної. І під ним — слова захоплення не нашою з Іваном жорсткою антирадянською діяльністю (у в’язниці легко бути сміливим), а слова про любов і вірність. Певен, так і буде, тому що правда не потребує сили. У вільній країні правда цурається фанатизму, героїзму і аргументів колючого дроту. Вона, правда, забарвлена пастельними, приглушеними кольорами тихої, усамітненої усмішки.

Льоля не боролася з радянською владою. Не готувала повстання, не писала в самвидаву, не розвішувала листівок. Вона тільки любила.