Вовки та вівці

Сам цей захід, як зізналися його ініціатори, виник спонтанно, ставши запобіжною реакцією на новий законопроект про введення спеціального збору коштів за демонстрацію зарубіжного кіно. Якщо цей документ не доопрацювати, то після його ухвалення у Верховній Раді нас, наприклад, можуть позбавити можливості дивитися на екранах фільми, що відносять до так званого артхаусу. Тож «Телекритика» зібрала за одним столом експертів з питань кіно, щоб зважити всі «за» і «проти» і внести необхідні зміни до законопроекту.

Власне, всю перипетію цього круглого столу можна охарактеризувати як пошук компромісу, щоб і вівці були цілі, і вовки ситі. У даному випадку це виявляється  в дилемі: як  створити такий хитромудрий закон, щоб, з одного боку, підтримати вітчизняне кіновиробництво на державному рівні, а з другого, не ущемити прав дистриб’юторів, кінотеатрів та олігархічних телеканалів, які хочуть збільшити свої прибутки, а не видатки, неминучі у разі збору за показ невітчизняних фільмів? Тож списи у дискусії ламалися головним чином через питання, хто і який відсоток буде платити за прокат зарубіжного кіно, збори за продаж квитків на яке підуть на фінансування кіно українського.

Коли йдеться про підтримку вітчизняного кіновиробництва, то, зазвичай, згадують про успішний досвід Польщі та Франції. Їм вдалося захистити власний кінематограф від повного знищення, національним культурам  яких загрожує Голлівуд. Тож і на цьому круглому столі багато говорили про відповідну фінансову практику цих країн і навіть демонстрували таблиці з цифрами щодо успішності ухвалених у Варшаві та Парижі законів щодо власного кіно. Як того варто було очікувати, найбільше критичних стріл  полетіло на адресу Пилипа Ільєнка, голови  Державного агентства України з питань кіно, та Миколи Княжицького, одного з ініціаторів згаданого законопроекту. Закликаючи колег до співпраці, останній пояснив, що (як часто у нас буває) і цей законопроект на підтримку вітчизняної культури писали в авральному режимі, щоб не було ухвалено альтернативного.

На жаль, дискусія зосередилася навколо цифр та взаємних претензій — той самий М. Княжицький резонно звинуватив представників двох відомих вітчизняних телеканалів у руйнуванні національної культури, тож за межами розмови залишилося багато важливих питань. А без їхнього вирішення, навіть маючи великі гроші, Україна власними силами не буде виробляти якісного, цікавого і нашому, і зарубіжному глядачеві кіно. Це, перш за все, питання якісної освіти, адже нарікання тих, хто пише про сучасні українські фільми, стосуються, зазвичай, того, що ані наші сценаристи, ані режисери, ані актори не володіють своїм ремеслом на належному фаховому рівні. Як писав свого часу великий режисер Анатолій Ефрос, «рука має бути слухняною серцю». Лише за умови відмінного володіння професією добрі сердечні наміри можна переконливо і захоплююче втілити на сцені чи на екрані. Тож доки держава не приділятиме уваги питанням освіти — а це не просто зміна навчальних програм, а передусім, кардинальна заміна застарілого, зашкарублого, відсталого від часу викладацького складу, — жодні реформи нам не допоможуть.