Все починається з «Малого»!

У 23 роки він очолив Український Малий драматичний театр, який треба було «перезавантажити». Що вдалося змінити за півтора сезони (оскільки перший сезон за керівництвом Дмитра Весельського відкрився у травні 2016 року)? Чого очікувати від ювілейного 30-го сезону, які перспективи — про це наша розмова.

«СЕЗОН СТРИБКІВ ВІД ОДНОГО ДО ІНШОГО»

— Коли йшов на посаду керівника, не думав, що буде так складно поєднувати адміністративну роботу з режисерською діяльністю, — зізнається Дмитро Весельський. Планував здійснити дві постановки, а ледь випустив одну, й то для дітей — «Місце для дракона» за Ю. Винничуком. Репетиції постійно перебивали інші питання. На жаль, через малі зарплати нам дуже важко знайти кваліфікованих працівників...

Жодного творчого спадку не було. Був спадок прописаний у положенні, орієнтований на постановки та першопрочитання української драматургії. Там справді були написані хороші речі. Я завжди ратую за українську драматургію та її розвиток, за пошук нових імен та інші речі. Втім, по факту, все було інакше. Коли я сюди прийшов, у репертуарі було три вистави: «Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Мати-наймичка», але і їх насправді не грали.

Це був сезон стрибків від одного до іншого. Найбільша помилка в тому, що не було чіткого плану, все відбувалося хаотично і спонтанно. Але ми молодці, бо зробили мінімальний ремонт, адже минулого літа без електрики при свічках писали документи... Запустили з нуля приміщення, в театрі тепер є комп’ютери. І головне, поставили вісім нових вистав. Ні за одну мені не соромно, а деякими роботами я просто пишаюся.

— Дмитре, чому не вийшла співпраця з Музеєм шістдесятництва, який міститься в одному з театром приміщенні?

— Це довга історія. Я хотів, щоб наш глядач заходив через їхній центральний вхід, і це було б набагато зручніше. Зараз глядач заходить через службовий вхід і бачить гримерки. Я навіть пропонував Музею спільний квиток. У наш квиток на виставу мав входити і їхній вхідний квиток. Наш глядач мав би можливість у свій вільний час відвідати експозицію, і навіть якщо не відвідав би, ми все одно відраховували Музею ці гроші. Як на мене, це дуже вигідно для Музею. І ще я пропонував робити спільні проекти. Нас всі підтримали, у тім числі — Музей історії Києва, філією якого є цей музей. Але керівництво філії не захотіло співпраці. Втім, у певний час наче всі погодилися. А потім представники Музею шістдесятництва написали відкритого листа Президентові України, що Малий театр по-рейдерськи захоплює «останню святиню шістдесятництва». Нас це дуже здивувало...

«ОКРЕМА ВИСТАВА — ОКРЕМИЙ БРЕНД»

— Що сьогодні являє собою Малий театр? У чому його особливість?

— Малий театр — це мультикультурний простір Києва, в якому відбуваються вистави, пітчинги, освітні проекти і можуть відбуватися будь-які події. Ми працюємо не на кількість відвідувачів, оскільки в залі на... 43 глядача це й неможливо, а на окремі проекти.

Кожна вистава чи проект повинні мати своє обличчя, рекламний бренд та цільову аудиторію. Це має бути не просто 15 назв в афіші, а справжні вистави, з різною режисерською естетикою та прийомами, тематикою, драматургією, жанром, різні за способом існування акторів на сцені, за художнім оформленням. Так, зазвичай кожен театр має свій стиль, напрямок, один почерк. З одного боку, це добре. Втім, мені хотілося б піти іншим шляхом. Наша концепція: окрема вистава — окремий бренд. Наш театр — це не один стиль, а платформа для багатьох абсолютно різних стилів. А за всіма цими яскравими подіями майже непомітно стоїть бренд Малого театру.

— Формат Малого театру — окремі події під одним дахом. Що вже відбулося за цей час?

— Вистава «Чарівне червоне сяйво» — перша прем’єра в оновленому колективі. Нам справді було складно майже з нічого зробити повноцінну виставу. Не було ще сталої трупи, грошей, придатного освітлення і забезпечення сценічного майданчику. Режисер Ілля Пелюк зробив практично неможливе. За таких умов він створив оригінальну річ — камерний мюзикл. Напевно, в Києві такий формат — справді одиничний випадок. Ілля в цій роботі і режисер, і композитор. У виставі прекрасний музичний ряд та пісні, які він написав. Драматургія там дуже проста, і ми зараз її ускладнюємо, хочемо підтягнути і візуальне оформлення, і хореографію. Так, вона певний час не йшла в репертуарі, але ми відкриваємо нею наступний сезон. І я дуже цьому радий.

Вистава «Блуд» за романом «Священна книга перевертня» В. Пелевіна зовсім інша. Так само «Холодна м’ята» за Г. Тютюнником чи проект POETICA, який уже має дві окремі вистави, «Валентинів день» тощо.

Мені подобається просте, не в літературознавчому чи мистецтвознавчому розумінні, визначення епохи постмодерну — змішування стилів, співіснування різного, коли все трохи відсторонено і все трохи з іронією.

— Тобто у вашому театрі немає концепції «Театр одного режисера»?

— Так, абсолютно немає. Особисто я люблю класичний театр, сповідую ті норми, яких мене вчив мій майстер — Едуард Митницький. Одна з моїх найулюбленіших вистав — «Три сестри» в його режисурі в Театрі на Лівому березі Дніпра.

Але Малий театр — це театр різних світів та світобачень, треба про це завжди пам’ятати. І я в жодному разі не хочу, щоб цей театр під моїм керівництвом став класичним театром. Це не має бути мій театр.

Саме тому ми робимо пітчинг ідей, куди всі охочі можуть подати свою заявку. Спочатку відбувається глядачевий відбір у соцмережах за допомогою лайків, а потім фіналістів обирає запрошене журі. Цього року відбирали Андрій Білоус (директор-художній керівник Молодого театру), Юлія Федів (виконавчий директор Українського культурного фонду) та я. Ідея пітчингу виникла в Іллі Пелюка, і ми вже двічі його провели. Як результат першого — абсолютно реалізований проект POETICA, на наступний сезон плануємо соціальний проект про життя сліпих «Крізь імлу».

— Чого очікувати ще від нового ювілейного 30-го сезону Малого театру?

— Ми відкриємо сезон оновленою виставою «Чарівне червоне сяйво». Можливо, навіть змінимо назву постановки. Далі буде прем’єра за п’єсою «Міст» Маріо Фратті на терасі театру, яку ставить молода режисерка Марія Степанюк. Анна Огій, яка так успішно дебютувала «Холодною м’ятою», одержала «Київську пектораль», і ця вистава потрапила в лонг-лист фестивалю-премії «Гра», в жовтні планує випускати виставу за романом Е.-М. Ремарка «Тріумфальна арка». Так, вона ще в Одесі задумувала ці постановки, але доволі довго виношувала їхні ідеї. Я радий, що саме тут їй вдалося реалізувати себе як режисера. Потім буде велика копродукція з Молодим театром, я ставитиму «Тараса Бульбу» М. Гоголя.

«Я НЕ ХОЧУ СПЕКУЛЮВАТИ НА ВІЙНІ»

— Чому саме «Тарас Бульба»?

— Цією роботою хочу відкрити для себе нові можливості. Всі мої попередні вистави — це власне побутові історії, включаючи казки. Я задумав «Тараса Бульбу» не побутово, там буде багато пластики, візуальних рішень. Я вперше працюватиму зі сценографом Богданом Поліщуком і дуже розраховую на цікаву роботу.

Плюс ще в тому, що вистава буде копродукцією з Молодим театром і гратися вона буде на великій сцені. Андрій Білоус давно пропонував співпрацю. Звісно, Молодий театр академічний, популярний, там набагато більший майданчик. Я довго думав, що взяти для такої співпраці. У певний момент у моїй голові зійшлося, що саме «Тарас Бульба» має бути виграшним матеріалом.

Зупинився на ньому ще й тому, що головні ролі тут можуть зіграти брати Боклани. Тараса гратиме Микола Боклан, авантюрний, запальний, «хуліганистий» актор. І якраз з авантюри все розпочинається у повісті. Станіслав Боклан гратиме роль польського полковника, тобто головного противника Тараса Бульби. І тут є своя певна цікавість з точки зору піару, поєднати двох відомих акторів-братів в одній виставі. Ще буде декілька акторів із Молодого театру, а з Малого театру будуть задіяні всі. Жіночих ролей там, звісно, мало, але наші актори зможуть грати на великій сцені, і це буде певний новий досвід...

Для мене багато важить ідейна точка відліку майбутньої постановки, коли Тарас через брехню підбурює своїх хлопців нападати на поляків. Це в основі моєї концепції. Я розумію, що у Гоголя війна і в Україні зараз війна, але я не хочу на цьому концентрувати увагу і проводити паралелі з сучасністю. Я не хочу спекулювати на цьому, це лише тло подій як даність. Не треба, щоб війна двох країн, двох соціумів була в основі постановки, я прагну розповісти індивідуальну історію, про переживання Тараса Бульби, а всі любовні історії синів — не це буде головне. Вистава — радше про особистість із внутрішніми проблемами, провинами, про людину ізсередини. Звісно, це знову психологічний розріз, але мова викладення історії буде не побутовою. Мені хочеться заглянути в бік Някрошюса...