«Вулкан» емоцій та ідеальна акустика

Вечором відкриття став симфонічний концерт, присвячений 180-річчю з дня народження Петра Чайковського, а зіркою — 15-річний львівський піаніст-віртуоз Богдан Терлецький, що виконав соло в Концерті №1 для фортепіано з оркестром.

Харківська філармонія — єдиний в Україні концертний майданчик, куди можна ходити просто для того, щоб «слухати зал». Такої акустики більше немає ніде — вона близька до ідеальної! Працює як збільшувальне скло, підсилюючи враження від вдалих епізодів і виявляючи  будь-яку фальш, а тому харківські меломани оцінюють музикантів за гамбурзьким рахунком.

Через карантин оркестр Харківської філармонії чекав можливості вийти на сцену майже пів року. Головний диригент і директор філармонії Юрій Янко, в короткій вступній промові, так розчулився, що посеред вислову забіг за лаштунки втерти сльозу. Втім, Чайковському це не зашкодило: всупереч поганій традиції перетворювати класика в неврастеніка та скиглія харків’яни розгледіли в його творчості розум, благородство та героїзм.

Для виконання Симфонії «Манфред» у першому відділенні це було критично важливо. Не потрібно зводити талант класиків до абсолюту — в Чайковського поряд із геніальними партитурами є й такі, які хотілося б відредагувати. «Манфред» — саме такий приклад. Фактично це сюїта з барвистих, майже кінематографічних чотирьох частин, остання з яких просить хірургічного втручання. Диригент Юрій Янко зробив усе можливе, аби обійтися терапією і завадити композиції симфонії розпастися — тримав пружний ритм, уміло працював з темпами і кожен епізод грав, тримаючи в думці структуру цілого. Що важливо — за такого зрозумілого, чіткого підходу йому вдалося уникнути чорно-білого трактування партитури. Використовуючи не лише оркестр, але й саму акустику філармонії як інструмент, він уміло працював із паралельними пластами звучання, даючи прослухати логіку руху кожного голосу. Коли спокій і споглядальність у верхніх шарах партитури поєднувалася з одночасним внутрішнім напруженням нижніх, це справляло колосальне враження дрімаючого вулкана, який ось-ось вибухне.

Фортепіанний концерт — навпаки, одна з найбільш цілісних й одночасно досконалих партитур молодого Чайковського. Виконується вона так часто, що, здається, нічого нового внести в трактування не вийде. Проте, об’єднання досвідченого харківського оркестру та молодого львівського музиканта — саме та взаємодія Сходу і Заходу, яка призводить до несподіваних результатів. Терлецький — титулований 15-річний піаніст, володар перших премій на конкурсах Крайнєва та Горовиця, гран-прі на міланському конкурсі Piano talents, а ще він із 14 років — студент Університету музики і театрального мистецтва міста Ґраца (Австрія) в класі професора Мілани Чернявської, що є найвищою оцінкою в світі музики.

До Харкова музикант приїхав за програмою співпраці філармонії з доброчинним фондом Vere Music Fund, що надає музикантам грантову підтримку, і, хочеться вірити, став першою ластівкою подальшої взаємодії цих музичних інституцій.

Терлецький грав Чайковського напористо і навіть зухвало. Його сольна каденція з Першої частини вийшла енергійною, але одночасно прослуханою. До речі, прослуханою не лише виконавцем, але й оркестром — поодинокий випадок, коли досвідчені оркестранти з такою увагою та щирою повагою вслухаються в гру соліста. Мабуть, найбільш чарівливою миттю стала, проте, не віртуозна Перша, а спокійна Друга частина — тут піаністові вдалося домогтися абсолютно особливого тонкого, кришталевого звуку. Впізнаваність музиканта за тушем, за характером дотику до клавіш — це і є та найвища форма майстерності, якою володіють лише великі. Здається, у Богдана Терлецького є всі можливості ввійти до Пантеону.