Вивчення Фукідіда в Каліфорнії,

Нещодавно в «Herald Tribune» професор Гансон розповів зворушливу історію про «викладання Фукідіда в Каліфорнії».

Зворушливість полягає в тому, що йдеться не про який-небудь високочолий й суперпрестижний (і, звісно, супердорогий) приватний освітній заклад на кшталт Берклі чи Стенфорду, а про звичайний державний чи, пак, «стейтовий», себто субсидований штатом Каліфорнійський університет, одна з філій якого розташована в провінційному містечку Фресно серед сільськогосподарських угідь, десь на півдорозі між Лос-Анджелесом та Сан-Франциско.

Професор Гансон не мав жодних підстав сподіватися, що Фукідідова «Історія Пелопонеської війни» між спартанцями та афінянами, що відбулась у п’ятому столітті до нашої ери, викличе жвавий інтерес у сьогоднішніх студентів. «Більшість із них — діти фермерів та робочої бідноти, не надто підготовлені до навчання в коледжах. Мало хто з них знає Клеона — афінського демагога, зате всі знають Клеона як персонажа «Зоряних війн»...

Підтверджую: кілька років тому я працював у подібному університеті, уславленому винайденням бетономішалки та штучного запліднення корів, і пригадую мертву тишу, яка щоразу западала в аудиторії, коли треба було відповісти, хто такий Гоголь, чи Гете, чи Фауст, чи бодай, що таке бароко. Студенти писали мені на іспиті, що сьогоднішня Україна межує на заході з Австро-Угорщиною, на півдні — з Литвою, а на півночі — з Югославією. Вони ідентифікували імена «Леонід Кравчук і Леонід Кучма» як «українські гетьмани XVI ст.» або, ще краще, «українські дисиденти з покоління шістдесятників, які боролися проти русифікації й були заслані до ГУЛАГу». І я не міг їм поставити двійку, бо ж вони чули щось про Литву, Югославію й навіть Австро-Угорщину. Більше того — про гетьманів, дисидентів-шістдесятників, русифікацію і ГУЛАГ!.. (Хай навіть усе це до «Л. Кравчука та Л. Кучми» мало відношення, сказати б, рикошетне).

Прочитавши якось у «New York Times» репортаж тамтешнього кореспондента з Москви (безумовно фахового русиста, випускника престижного університету), який кілька разів у тексті згадував п’єсу Гоголя «На дне» (sic!), я не витримав і поділився багатомісячними враженнями з колегою, вайлуватим політологом, котрий видався мені коли не цілком цинічним, то принаймні достатньо скептичним щодо Amerіcan way of life. Я, схоже, недооцінив його американського патріотизму або, навпаки, його тотальної цинічності. «О’кей, — сказав він великодушно, — може, ти й маєш рацію. Але коли ви там, у Східній Європі, всі такі розумні, то чому ви такі бідні?»

Я багато чого міг би йому відповісти, але оскільки сам не люблю надривних національних плачів із приводу «несприятливих історичних обставин», «підступних сусідів» та «бездарного керівництва», яке весь час «не туди» вказує булавою й ніяк не може між собою «домовитися» та «об’єднатись», — я проковтнув підкинуту гірку пігулку не розжовуючи.

Через два роки професор Гансон несподівано відповів своєю статтею на запитання, яке мучить, либонь, не мене одного і яке ось уже два століття штовхає багатьох українців до простодушних аргументів на кшталт: «а зате в нас духовність вища», або: «а зате в нас пісні найкращі». Професор Гансон пригадав, як вони вивчали Фукідіда в престижному Стенфорді, застосовуючи витончені методи структурного, психологічного, лінгвістичного та іншого аналізу, і зауважив, що підхід його студентів у провінційному Фресно до Фукідіда подобається йому значно більше.

«Авжеж, — захоплено переповідав він репліку одного із студентів, — може, він і прибрехав дещо. А що ж ви хотіли? Фукідіда з репортерським магнітофоном?» — «Б’юсь об заклад, — цитує він іншого студента, розмальованого з ніг до голови татуюваннями та шрамами, — цей чувак мусив не одного порішити власноруч, аби так класно це все описати» (йдеться про Фукідідів опис погрому, вчиненого афінянами в Дельфах).

«Якщо ми хочемо зберегти живими ідеї стародавньої Греції, — патетично проголошує далі професор Гансон, — ми мусимо оживити елліністичний дух. Цей дух — можливо, вже втрачений у престижних університетах — живе, виявляється, серед студентів, які працюють удень по макдональдсах і відвідують вечірні лекції, і які, захоплені кров’ю й плоттю Фукідідової прози, починають по-справжньому цінувати його могутню думку. Вони приймають його як свого крутого чувака, котрий показує, що їхній банальний повсякденний життєвий досвід є досвідом універсальним, підпорядкованим усечасовим абстрактним формулам... Він показує студентам різних рас і класів, що всі ми значно подібніші, ніж нам здається. І пропонує всім нам мудрий погляд на сьогодення, роблячи переживання довколишнього життя менш болісним».

Гансон виявився романтичнішим за Фукідіда: він дещо прямолінійно протиставляє свій провінційний коледж престижним університетам, своїх простакуватих студентів-вечірників — високочолим інтелектуалам, забуваючи, що Америка сильна саме тим, що в ній є ВСЕ, зокрема, університети для вундеркіндів, де навчання коштує $20—30 тисяч на рік (втім, незаможних вундеркіндів можуть прийняти безплатно, ще й дати стипендію), і скромні університети, де рік навчання коштує не більше двох тисяч. Проте він мимохідь сказав найсуттєвіше: країна сильна саме своєю різноманітністю — кожен може знайти собі свій університет, свого Фукідіда і своє, як казав наш мудрий Сковорода, «сродноє» заняття. Соціальна динаміка дивовижним чином співіснує тут з інституційною ієрархічністю, тим часом як ми ніяк не можемо їх поєднати. Непогані заводські бригадири стають у нас чомусь президентами, голови колгоспів — прем’єр-міністрами, а добродушні начальники жеків — керівниками творчих спілок, дипломатичних служб і різноманітних парламентських комісій.

Розумні голови, як каже народна приказка, тільки дурням дісталися. Тож, відкладаючи «Herald Tribune» із професором Гансоном, я подумки промовив приблизно те саме, що й мільйони моїх співвітчизників у ту саму хвилину, переглядаючи чергову порцію телевізійних новин: «А все-таки пісні в нас — найкращі!..»