«Я з віком не граюся»

— Час летить стрімко. Ніби нещодавно проходив фестиваль «Артек», а незабаром уже почнеться «Кіношок», — розповідає Ада Роговцева. — Мене радує такий щільний графік. Адже в тому віці, в якому я нині перебуваю, бути зайнятою у професії — прекрасний стан. Особливо багато мені доведеться крутитися у вересні—листопаді, щоб скрізь устигнути. Наприклад, запросили на кінофестиваль до Китаю. Там у конкурсі представлю свою нову роботу — «чорну» комедію «Погана звичка». Фільм знімався у Санкт-Петербурзі. Я погодилася зі страхом, оскільки «чорного гумору» в моєму послужному акторському списку до цього не було. Моя партнерка — прекрасна актриса Зінаїда Шарко, з якою ми вже три роки граємо в пітерській театральній антрепризі «Голубки». Об’їздили з цією виставою не тільки територію екс-СРСР, а й Америку, Ізраїль, Фінляндію. Наші героїні у стрічці — старі співачки. Я з величезною теплотою пригадую період зйомок: реготали ми і група. Тепер дуже хочеться, щоб посміялися й глядачі.

— Адо Миколаївно, не так давно у вашому репертуарі з’явилась іще одна знакова вистава «Варшавська мелодія-2», з якою ви гастролювали в США.

— Ми репетирували у Києві на сцені Театру ім. І. Франка. Ідея створення постановки належить українському режисеру Ігорю Афанасьєву, який уже 10 років живе і працює в США. Спочатку я відмовилася, сказавши, що двічі в одну ріку не вступають. Але Ігор виявився наполегливим. Він запропонував цікавий хід. Молоду Гелену зіграє моя дочка, актриса Катя Степанкова, а я — 60-річну героїню. Останні два десятиліття Гелена прожила в Америці, і вистава побудована на її спогадах та реальних подіях, коли Гелена приїхала після перебудови до Радянського Союзу, в місця свого єдиного кохання. Афанасьєв використав перший акт зорінської «Варшавської мелодії», а решту вигадав. Показав свій твір автору. Той не заперечував, і ми почали репетиції: Женя Паперний, Ігор Славінський, Катерина і я. Через свою зайнятість у Театрі у Віктюка Катя сама запропонувала, щоб Гелену по черзі з нею грала Олеся Власова. Так народилася наша прекрасна акторська п’ятірка. Я вдячна художньому керівникові Театру ім. І. Франка Богдану Ступці, який надав сцену для репетицій. Тепер «Варшавська мелодія-2» — антреприза російською мовою при українському драмтеатрі. У Києві була генеральна репетиція, а прем’єра відбулася в Нью-Йорку в залі «Мілленіум». Ми виступали в Нью-Джерсі, Чікаго, Філадельфії, і скрізь були аншлаги. Кияни познайомилися з нашою роботою під час фестивалю «Київ травневий». Коли почнеться театральний сезон, обов’язково покажемо виставу в Західній Україні, адже інтерес глядачів до неї дуже великий.

— На «Варшавську мелодію-2» публіка йде передусім на ваше ім’я. Ви не шкодуєте, що роль молодої Гелени більш виграшна в акторському плані, ніж ваша? Можна сказати, що в вас перемогла мати і ви віддали кращі частини вистави дочці?

— Я купаюся в зоріновському тексті. У своїх спогадах. Рада, що Катя може вимовляти ці чудові слова, доторкнутися до прекрасної драматургії, розкрити на сцені світлі почуття, розказати про велике кохання. Ми дуже злагоджено працювали. Радує, що після вистави глядачі підходять і дякують, а ще відзначають: як схожі актриси на мене. При цьому ні Катя, ні Олеся нічого не копіюють. Їм вдалося віднайти свої ключі до ролі. У нас є бажання ще попрацювати разом. Молодець Анатолій Хостікоєв. Організував сімейний підряд, і вони поставили антрепризну виставу «Сеньйор із вищого світу». У нас також є багато творчих планів, але, щоб їх здійснити, потрібні спонсори, а знаходити їх у мене та моїх рідних не дуже виходить.

— Чи бачив творець першої «Варшавської мелодії» Едуард Митницький продовження історії?

— Ні. Стільки пов’язано з «Мелодією»... Не лише творчо, але й життєво. Заради ролі Гелени я навчилася професіонально співати. Адже моя героїня — студентка консерваторії і виконувала камерний репертуар. Робота над виставою була таким захопливим періодом нашого життя. Але щось стримує мене, і я не можу запросити режисера на виставу, хоч і не відчуваю себе зрадницею. Адже я не граю свою ту Гелену. П’єса жива. Вона йде у Москві, Петербурзі, а тепер і в нашій столиці.

— Сьогодні ви вже в такому статусі, що самі можете вибирати, з ким хочете працювати. Ви працювали з багатьма режисерами, та Едуард Митницький і Роман Віктюк — особистості, які значно вплинули на вашу творчу долю.

— Ще до цього списку потрібно додати ім’я Леоніда Вікторовича Варпаховського. Він поставив у Театрі ім. Лесі Українки чудові вистави «На дні» і «Будинок, де гримають двері». Він був унікальним і прекрасним режисером. Близький мені за манерою і духом, за тишею і зосередженістю внутрішньолюдською. Митницький і Віктюк зовні полярні, а за внутрішнім підходом до роботи, до аналізу, до методики — надзвичайно схожі. Наприклад, ми майже рік репетирували з Едуардом Марковичем виставу про Чехова. Зробили 18 варіантів. Митницький — дуже гнучка людина, тонкий художник, і ці якості також відрізняють Романа Віктюка. Рома постійно у вічному русі. Він такий талантище! З ним приємно божеволіти ...

Тепер пройшов час, і я можу сказати, що багато років жила з болем, страждала, мучилася... Адже перші рецензії на «Варшавську мелодію» були жахливими. Виставу розпинали. «Священні чудовиська» критики також прийняли в багнети. Її фактично вбили, потім постановку ми відроджували, а потім її називали «Вишневим садом нашого покоління». Хіба можна говорити про упередженість? Ні, то була не просто непорядність — били навідлiг. І це про дивовижно сильну виставу Митницького «П’ять пудів кохання», в якій побачили вульгарність... А як жити з ярликом «Роговцева починає повторюватися, грає дівчат». Так, я спробувала себе в різних амплуа. Умудрилася з інженю, травесті зрости до героїні...

Сьогодні в моєму театральному активі дві роботи: «Голубки» і «Варшавська мелодія-2». Минулого року я розпрощалася з «Бульваром Сан-Сет». Ми побували з цією постановкою практично у всіх великих містах України, Росії та Ізраїлю. Вистава відслужила вірою і правдою, але для антрепризи шість років — багато.

А від пропозиції Миколи Яремківа, який збирався ставити мольєрівського «Міщанина у дворянстві», я відмовилася. Мені проект здався не дуже реальним. Багато акторів, але найголовніше — для себе не побачила ролі. Всі героїні іншого віку, а я з віком не граюся.

Цей рік у мене пройшов під знаком кіно. Я знялася в двох стрічках «Ленфільму» і чотирьох на «Мосфільмі», в українському серіалі «Завтра буде завтра». Так, у детективі «Таємниці Ніро Вульфа» моїми партнерами були Сергій Жигунов і Донатас Баніоніс. Режисер стрічки Татарський — мій давній знайомий ще з фільму «Салют, Марія!» Нещодавно на екрани вийшла «Підмосковна елегія», завершується робота над картиною, знятою за оповіданням Василя Шукшина «Обдурена» тощо.

— Ви сказали, що цей рік у вас пройшов під знаком кіно. А коли ви вперше переступили поріг кіностудії?

— У вересні 1955 року я прийшла на кіностудію ім. О. Довженка, почула команду «Мотор!», почала зніматися. Поруч зі мною були такі майстри, як Крушельницький, Мілютенко, Гриценко, Вертинський. Здавалося, що я в казковій країні. Саме з того моменту я полюбила кіно. Хоч найбільша моя любов — театр.

— Однак з Театру ім. Лесі Українки ви пішли і вже багато років — «вільна пташка». Немає бажання попрацювати в штаті іншого театру, наприклад, на Лівому березі Дніпра у Едуарда Митницького?

— Едуард Маркович — мій добрий геній. Коли я пішла з Російської драми, він мені запропонував усе! Та відбувається дивна річ. Мені завжди здавалося, що мене ховатимуть з Театру ім. Лесі Українки. Я не можу змінити місце, я як собака, яка інстинктивно йде до свого дому. У театрі залишилася моя душа. Я пам’ятаю кожен міліметр сцени. Хоч де працювала, відчувала себе, немов у тривалому відрядженні. У антрепризі складаються стосунки, як на зйомках картини: зробили певну роботу і роз’їхалися. Репетиції вистави «Голубки» дуже здружили мене з Антоновою, Крючковою, Шарко, Усатовою, та все одно це не ті театрально-життєві стосунки, які роками складаються в трупі. У антрепризі «Голубки» є позитивні моменти: немає заздрості, залаштункових інтриг. Нас запросили на конкретні ролі. Ми зуміли притертися, працюємо професіонально, отримуючи задоволення від сцени. Зараз я з нетерпінням чекаю двох проектів. Назви не буду говорити, щоб не відвернути удачу. Один збираються ставити в Санкт-Петербурзі, а другий — у Києві. Тільки скажу, що обидві п’єси цікаві.

Зі сценою я ніколи не поривала. А мого Театру ім. Лесі Українки вже давно немає. Залишилися старі колеги, друзі, наші спогади про минуле. Знаю, що в цьому сезоні вони збираються ставити «Насмішкувате моє щастя». Це буде нова версія легендарної вистави 60-х років. Наша постановка пройшла випробування часом — 18 років не сходила з афіш. Я грала Ліку Мізінову, в яку був закоханий Антон Павлович Чехов. Лариса Кадочникова знову зіграє роль Ольги Леонардівни Кніппер-Чехової, а Ліку репетирують дві молоді актриси. Але навіть якби я і працювала в театрі, то не грала б Мізінову. З героїнею ми вже не схожі у віковому плані...

— Чи пишете вірші?

— Пишу. Кілька років тому видала збірку віршів «Мамині молитви». До неї увійшли мої твори і дітей. Якщо знайдемо спонсора, то вже можна видати наступну книжку. Мене обрадувало, що «... Молитви» тепло прийняли. Дивно, але їх не лаяли критики, а від читачів я й досі отримую найніжніші відгуки.

«Я життя не підганяла, /Зупиняла, як могла, /Та ніколи не встигала. /Діти виросли. Незчулась — /А вже сива. /Дивина. /Як дівчам була, забулось... /Старість, старість, новина».

Засмучує одне — рідко буваю вдома. Коли повертаюся з гастролей або зйомок до Києва, то із задоволенням займаюся внуками. На сцену ми їх не виводимо. Адже нині займатися акторством дуже ризиковано. Нехай ростуть, а коли прийде час, самі оберуть свою дорогу.

— Чи будете набирати в цьому році акторський курс в Університеті культури та мистецтв?

— Буду вести майстер-класи, а курс уже не набиратиму. Я постійно в роз’їздах: гастролі, зйомки, а якщо брати учнів, то ними треба постійно займатися.

— Адо Миколаївно, багато разів зустрічаючись з вами, все забувала запитати про ваше незвичайне ім’я. Хто вас так назвав?

— Після довгого сімейного обговорення мама і бабуся назвали мене Людмилою. Але батько з маминим братом, коли пішли оформляти документи, по дорозі передумали і несподівано записали... Адда (через два «д»). Коли принесли свідоцтво про народження, то мама знепритомніла. Бачачи, що експромт не вдався, батько вимушений був йти переписувати документ. Одне «д» закреслили — вийшло Ада. Виправлення підкріпили печаткою. Так з легкої руки батька я отримала таке дзвінке театральне ім’я. Воно принесло мені успіх.