Як зняти кіно? За малі гроші. I з великим успіхом

Інна Брауде (нар. 1974 р.) — жителька Нью-Йорка, уродженка Києва. Переїхала до США в 1991-му. Закінчила університет Стоні Брук (соціологія й прикладна математика), останні 20 років працює в незалежному кіно як асистентка режисера й другий режисер. Брала участь у таких проектах, як «Країна пригод» (з Джессі Айзенбергом і Крістін Стюарт, 2009), «Голодні серця» (призи за найкращі жіночу й чоловічу ролі Альбі Рорвахер і Адаму Драйверу на Венеційському фестивалі, 2014) «Три покоління» (із Сюзан Сарандон, Наомі Воттс, Ель Феннінг, 2015).

Переходом на новий рівень для нашої землячки стало повноправне продюсерство в малобюджетній картині «Завтра назавжди» (Tomorrow Ever After), котра поєднує елементи драми, комедії та утопічної фантастики. Головну роль жінки-історика на ім’я Шейна грає режисерка фільму — 46-річна Ейла Тір.

По суті, наш час показаний очима цієї гості з ХХVІІ століття, яка ставиться до всіх з дитячою відкритістю і щирістю. Сюжет являє собою інверсію класичної історії про «шляхетного дикуна» — тільки дикунами тут є сучасні люди, а шляхетною спостерігачкою виступає великодушна інтелектуалка з майбутнього. Фільм утримується як єдине ціле саме її інтонацією, її подивом, її жадобою співчуття. Оце — скромне по формі, але змістовно потужне гуманістичне — послання зачепило за живе досвідчених критиків. Схвальні рецензії про «Завтра назавжди» опублікували The Hollywood Reporter, Variety, Village Voice, Huffington Post. І, схоже, ці 15 хвилин слави для Ейли Тір і компанії матимуть тривале й цікаве продовження.

Ми зустрілися з Інною Брауде під час її недавнього приїзду до Києва.

ІНДУСТРІЯ

— Інно, тож як ти опинилася в кінобізнесі?

— Закінчила Нью-Йоркську кіноакадемію, достатньо коротку програму, але там одразу дали в руки камеру. Я зняла два короткометражні фільми, мені сподобалося. Останні 11 років займаюся продюсерською справою.

— І що це конкретно?

— Безпосередньо знімальний процес.

— Який об’єм твоєї відповідальності?

— Залежить від фільму. В основному — скласти план і виконати його. Скільки днів зніматимемо, як розіб’ємо сценарій, чи потрібні каскадери, спецефекти — все це розробити, добре представити. Зазвичай потрібні додаткові зустрічі, аби проговорити особливо хитрі моменти, і все: набираємо команду, виконуємо план.

— Чим, власне, відрізняються незалежні фільми від Голлівуда?

— Бюджет, профспілки, купа речей. Загалом, у Нью-Йорку блокбастерів знімається відносно мало, переважно — телебачення й незалежні фільми.

— Амбіції, конкуренція наскільки впливають на загальну атмосферу в індустрії?

— Кожний знає своє місце і всі мають працювати, як добре злагоджений механізм. Щойно віддали якусь команду — негайно роблять те, що мають зробити. Зокрема, моя робота другого режисера полягає в тому, щоб ця машина працювала ідеально. Всі ці люди не конкуренти одне одному, а члени однієї команди, вони не змагаються, а взаємодіють. І чим більший проект, тим краще все працює.

ЗІРКИ

— Як працюється із зірками?

— Зірки — теж люди. Трохи доводиться підлаштовуватися під характер, під якісь особливі вимоги, але дуже зловредних мені не траплялося. Всі ж, зрештою, хочуть зняти хороше кіно.

— А з ким було найкраще?

— Абсолютно чудова Ель Феннінг (зірка фільмів Софії та Френсіса Форда Копполи, нині 19 років. — Д.Д.). Моя улюблена акторка. З неї перла енергія, вона страшенно ображалась, якщо на якусь сцену замість неї ставили каскадерів. Наприклад, треба було кататися на скейтборді, в неї погано виходило, але все хотіла робити сама. Будь-який час могла витратити, ще дубль, і ще, і ще, завжди першою прибігала на знімальний майданчик з палаючими очима: «Давайте вже знімати!» Це, звісно, прекрасно. Сарандон так не робила. Людина любить свою роботу, незважаючи на відомість чи гроші.

— Хороші актори, за моїми спостереженнями, — як солдати. Якщо роблять, то вже роблять.

— Це так. І з Сарандон так само. Вона хоч і шкідна, на зйомки запізнювалася, капризувала, і те їй не так, і це, але ось увійшла — і кімната освітилася. Причому прийшла сказати якусь капость. Але неважливо — лампочка горить.

АМЕРИКА/ЄВРОПА

— В чому відмінність між американською та європейською  моделями? Де продюсери більше втручаються в роботу режисера?

— Я знаю, що в Америці знімають набагато швидше. У Франції чи в Китаї — ну, так, ми прийдемо, почешемо голову, подумаємо; в цьому сенсі час у режисера дійсно є. В Америці все «чесання» відбувається в підготовчий період. На майданчику вже чесатися не прийнято. Особливих вимог з боку продюсера — мовляв, знімай так або сяк — я не бачила. Найбільше втручання — це коли продюсер каже: «Давай цю сцену таки знімемо. Тобі здається зараз, що вона не потрібна, але давай все ж її знімемо, а потім подивимося».

— Але є ще таке болісне питання, як фінальна версія монтажу фільму. Хто володіє нею — володіє фільмом.

— Так, це яблуко розбрату. Буває, продюсер може скомандувати, що лишити, а що викинути. Але мені здається, це всюди так, особливої різниці між Америкою й Європою тут немає. Якісь режисери прописують ще в контракті, що мають право на фінальний монтаж. А що стосується темпу зйомок — той, хто знімає швидше, може зробити все дешевше і більше. Звісно, коли мова йде про великі бюджети, то авторське кіно знімати набагато важче. Хоча є Спілберг, який знімає як хоче власним коштом.

— А продюсеру обов’язково достеменно розумітися на кіно, чи фінансових талантів досить? Питаю тому, що в нас часто продюсер — це людина, яка здобуває гроші на фільм. На тому її стосунки з кіно можуть вичерпуватися.

— Перший продюсер, на якого я працювала, любив розповідати, що він починав неоплачуваним інтерном під начальством дуже авторитетного незалежного продюсера Теда Хоупа, і його стартовим завданням було вимити туалети у всіх трейлерах. Нещодавно один із його фільмів отримав «Оскара». Тож коли він тобі каже: «Піди помий туалети» — то має на це право. Є продюсер, якого наймають, щоб він витратив гроші. Правильно їх витратити — окреме мистецтво. І так, є продюсери, які займаються тільки пошуком коштів. А ще є продюсери, які мають зв’язки з зірками. Вони підписують знаменитість на проект — і одразу знаходиться фінансування. А ще є люди, які вміють продавати. Зняти фільм — пів-справи, треба ще правильно продати. Бо може статися так, що хороший фільм ітиме при порожньому залі.

TOMORROW EVER AFTER

— Давай поговоримо про те, що, власне, привело до нашої розмови. Як з’явився фільм «Завтра назавжди»?

— Це мій другий фільм з Ейлою. Вона очолює Нью-Йоркську незалежну кіношколу, де викладає сценарну справу й режисуру, і вона сама прекрасний сценарист і чудовий викладач. Я до неї прийшла на заняття, і ми подружилися. Коли вона взялася за свій перший фільм «Листи з-за кордону», я сказала, що на такі гроші зняти неможливо, а вона відповіла: «Все одно зніму», і я вирішила, що якщо вона все одно зніме, то я хочу взяти в цьому участь, і цей проект у нас дивом, за допомогою такої-то матері, склався. Він досі є в інтернеті, багато переглядів. Про Tomorrow Ever After уже питань не виникало. Це теж винятково мікробюджетне виробництво. Таких фільмів знімається дуже багато, але дуже мало з них виходить у театрах. Повністю завершити виробничий цикл аж до прокату завжди важко, а для такого фільму — особливо.

— Хвиля позитивних відгуків критики вас заскочила зненацька?

— Так, ми були дуже здивовані. Таке маленьке кіно часто проходить непоміченим. А тут на нього відгукнулися і The Hollywood Reporter, і Variety. Зал у підсумку був набагато повнішим, ніж на деяких проектах, де я працювала з бюджетами, більшими на порядок.

— Чому так? Чим він так зачепив і рецензентів, і простого глядача?

— Бо це дуже злободенно для нашого американського життя. Адже наразі всі дуже активно втягнені в політичні дебати, в суперечки щодо життєвих цінностей. Тож фільм влучив у нерв у плані теми.

— Героїня каже, що нашу епоху в майбутньому називають «Великий розпач». Невже Америка сьогодні почувається саме так?

— Це дуже суб’єктивно, але мені здається, що настав час зробити якийсь наступний крок. Є певна стагнація, і кудись це має все вийти. Тому така хвиля популізму по світу. Питання таке: в основі нашої соціальної системи лежать гроші чи щось іще? Ось те, що зараз відбувається, — це поломка системи.

— Мені здається, що успіх фільму забезпечила ще й органічність акторки.

— Я знаю, що для Ейли це було величезним актом сміливості -зіграти головну роль. Вона каже, що зараз зробила би багато чого не так, і наступне буде набагато краще, але це вийшло добре.

— Що плануєте далі?

— Зніматимемо ще одну картину взимку. Ейла задумала це як історію з продовженням. Героїня намагатиметься повернутися додому. Як хтось написав, у нас душа фільму просвічує крізь низькобюджетні дірки. От хочеться, щоб душа лишилася, а дірок поменшало. Ще я дуже хочу навчитися добре писати сценарії. Маю ідеї щодо цього. 

ОСОБИСТЕ

— Як тобі вдається поєднувати сімейне і робоче?

— В мене дуже хороша дитина й дуже хороший чоловік. Дуже допомагає, сидить із малюком, коли я працюю. Простежити, щоб усе функціонувало, і ще займатися дитиною, важко. Тому жінок-других режисерів і продюсерів мало. Але ми є.

— А родина до кіно не ревнувала?

— Вона й зараз ревнує. Обов’язково.

— І що ти їм кажеш?

— Що мама пішла на роботу, але скоро повернеться.

— Що ти ще любиш, окрім роботи?

— Подорожувати, гуляти з дитиною, ну й, звісно, мелодрама, що розвивається в нас у новинах, забирає купу часу. (Зі сміхом.) Але це не хобі, це погана звичка.

— Чого тебе вчить дитина?

— Бути тут і зараз. Ми ж з віком про це забуваємо, а вона мені нагадує. І ще, нормальна, не ображена дитина — це джерело величезного оптимізму. Якщо дитину не ображати з народження, то виростає такий сяючий радістю оптиміст. І цьому варто теж повчитися. Пригадати, якими ми були спочатку, і зрозуміти, що є таки причини для оптимізму. Ось сонечко світить — і вже добре!