Явлення «Річарда» у Києві

Хоч скільки б ми розмірковували на тему аполітичності мистецтва та його чистого естетизму, в умовах соціальних, історичних або політичних змін театр тонко реагує на ситуацію. Яскравий прояв цього — вибір драматургії, інтерпретація якої, без сумніву, є способом бачення режисерами не лише існуючих обставин, але й загальнолюдських проблем, пріоритетів і цінностей. І якщо цілком логічним «дітищем» Помаранчевої революції стала вистава Станіслава Моїсеєва (Київський Молодий театр) «В моїм завершенні початок мій...» за п’єсою Ф. Шіллера «Марія Стюарт» (тема — боротьба за владу між Марією Стюарт і королевою Єлизаветою), то в часи чергових конфліктів і змін не змусили себе довго чекати й постановки однієї з найбільш складних, філософських і неоднозначних п’єс Вільяма Шекспіра «Річард ІІІ».

РІЧАРД-ФАНТОМ

Дмитро Богомазов із часів заснування театру «Вільна сцена» став справді вільним майстром-експериментатором — без особливих побоювань він грає з літературним матеріалом, пропонуючи все нові й нові форми його втілення.

Таким самим експериментом є і сценічна інтерпретація п’єси «Річард ІІІ» «Солодких снів, Річарде» (Sweet dreams, Richard). Осмислити всю гостроту й актуальність класичного сюжету режисер пропонує через знаковий театр. Форма візуально-звукового перформансу, трансформація сюжету, репліки, які звучать в оригіналі (англійською мовою), — все це дає можливість режисеру створити свого Річарда. Він — символ жаги до влади. Він — нереальний персонаж, герой-фантом, масовість лиходійств якого не читається в тексті, лише візуально «множиться» і розпізнається за допомогою зовнішніх ефектів. Видіння вбивці, вириваючись із підсвідомості, створюють атмосферу жаху, ніби нагадуючи Річардові про вчинені лиходійства.

Жертви Річарда приходять до нього вві сні, обіцяючи смерть і прокляття. Тиран повинен загинути, тому назва вистави і сприймається як гірка іронія над лиходієм і оточуючою нас дійсністю.

У ПОЛОНІ ВЛАДИ, ЖОРСТОКОСТІ ТА ЛЮБОВІ

На відміну від Дмитра Богомазова, режисер Андрій Білоус на сцені Київського академічного театру драми й комедії на Лівому березі Дніпра ставить виставу «Річард ІІІ» у системі психологічного театру. Складний шекспірівський персонаж виглядає ще більш неоднозначним і багатогранним, сприймаючись як органічна складова пропонованих обставин — життя суспільства з його жорстокими безкомпромісними законами та суворими вимогами.

У похмурому сірому просторі все підкорене боротьбі — за владу, місце під сонцем. І Герцог Ѓлостер, а потім — король Річард, якого у виставі Андрія Білоуса грає молодий актор Олексій Тритенко, за велінням долі стає лиходієм. Він — утілений диявол і водночас жертва, заручник ситуації.

Недарма поряд із предметами із «серії жахів» (відрубаними головами, гільйотиною), яких у виставі достатньо, центральне місце у сценічних апартаментах займає мотузяна сітка (сценографія — Борис Орлов). У неї, мов у пастку, потрапляють дійові особи цієї історії, стаючи жертвами головного героя. У той же час і сам Ѓлостер — заплутаний у власних пристрастях і безвиході, що лякає його.

Він — виродок у потворному світі, дитина, яка перетворилася на монстра. Ним грається доля, а він, у свою чергу, — людськими долями. Його мучить сумління, та у відповідь на ці муки герой стає ще жорстокішим. Ѓлостер страждає, боячись допустити бодай думку про необмежену владу, інакше — контроль над власними діями втрачено назавжди. Він жадає і боїться престолу.

Здається очевидним, що цьому тиранові просто не випадало можливості бути кращим або хоч би зрозуміти, який він насправді. Адже навіть у сцені, коли Річард шукає підтримки, плачучи на грудях Герцогині Йоркської (Світлана Золотько), він не знаходить утіхи.

Водночас із Ѓлостером відбуваються метаморфози, коли він «завойовує» леді Анну (Анастасія Карпенко). Лиходій буквально перетворюється: міняє сірий одяг на білий, «знімає» горб. І хтозна, який він, справжній... Або, можливо, ця любов бодай на мить дала йому можливість побути інакшим. І, хоч як це дивно, Ѓлостер перемагає Анну, й у цьому — відображення лицемірства довколишньої дійсності.

Оригінальним рішенням є і те, що деякі актори грають у виставі дві ролі (наприклад, Михайло Кукуюк — Ѓеорг Кларенс, брат короля Едуарда та Король Едуард). Адже в цьому жорстокому світі все переплуталося, і буває складно відрізнити друзів від ворогів. Такі знахідки є натяком, а часом і прямими алюзіями сучасного світу.

Вистава інколи здається дещо фрагментарною, і водночас її складові, наче пазли, точно складаються у цілісну картину. Доволі органічне й музичне рішення (Олександр Курій): дієва, а часом щемливо-зворушлива музика сприймається як психологічний акцент. До речі, й емоційна амплітуда вистави змінюється залежно від смислового наповнення кожної сцени: від надмірного пафосу і трагічного відчуття (як стимул — натуралістичність) до іронічності й навіть сентиментальності (в останніх сценах Річарда навіть стає шкода, як античного трагічного героя).

Інколи рівень умовності (сцени страти, дзеркальне відображення навколишнього світу, викривлення дійсності та корона-світло) виходять за межі психологічного театру. І, разом із тим, між елементами різної «театральної техніки» не виникає конфлікту.

Сон Річарда сприймається як акт психологічного та морального «викриття»: Річард потребує прощення і, здається... захисту. І це відчуття дозволяє побачити світло, що пробилося крізь темряву, пітьму, депресію і нестерпну постійність зла.