Євген ПАПЕРНИЙ: «Мені видається непристойним просити грошей»

Євген Паперний сьогодні сприймається насамперед як модний персонаж світської тусовки. Тому, що він справді раз по раз з'являється на презентаціях і прийомах. До того ж має славу людини веселої вдачі й дотепнника, в чиїх вустах доволі вільні жарти (при цьому дітей краще евакуювати, як говорить його друг Володимир Бистряков) не звучать вульгарно. Ну а його участь у вельми ризикованому телевізійному проекті «Мадемуазель-шоу» остаточно перетворила Паперного в сприйнятті публіки на шоумена. Можливо тому, що Євген Паперний, хороший драматичний актор, котрий чверть століття прослужив у театрі імені Лесі Українки, страшенно рідко виходить на сцену. А останнім часом — лише завдяки театральним проектам Романа Віктюка. Добре, що вони є. Шкода, що перед київською публікою вони граються не так уже й часто.

Прем'єра спектаклю «Коханець» за Гарольдом Пінтером, в якому зайняті Євген Паперний і Тетяна Стрельбицька, відбулася восени і, як кожен витвір Віктюка, наробила багато галасу й породила не менше чуток, найрозхожіша з яких — метр ставив спектакль ледь не по телефону. І хоча спростовувати вигадки заняття пусте й невдячне, але я не змогла не поцікавитися у Паперного, як все було насправді.

— Найсмішніше те, що ми цей спектакль репетирували дев'ять місяців. І до Віктюка в Москву їздили, й він до Києва наїжджав, працювали довго й грунтовно. Особисто мені про репетиції по телефону нічого не відомо.

— А це взагалі складно — працювати з Віктюком?

— Роман Григорович — режисер, котрий дуже багато дає акторам. У творчому, моральному й матеріальному плані, що дуже важливо. Так, він може влаштувати істерику на репетиції, може бути надміру експансивним і нервозним. Що ж, до цього треба ставитись мудро й з розумінням. Зрештою, на всіх нас із віком чатують не найприємніші зміни. Ну, а якщо серйозно, то Віктюк у творчому відношенні — справжній вулкан, і як будь-який вулкан, він має тенденцію періодично вивергатися, подобається це комусь чи ні. Має право.

— А ви самі людина емоційна?

— Дуже. І, на жаль, запальний. Мені досить дрібниці, щоб здійняти бурю. Коли я вперше йшов з театру імені Лесі Українки, то так і сталося: взяв і відразу написав заяву. Зі сльозами на очах і з клубком у горлі, але написав. І пішов у нікуди. Адже треба як: підготувати плацдарм, наевести мости, а потім уже відійти. У мене так не виходить.

— Ваше перше звільнення історія давня, але все ж, що тоді трапилося?

— Керівництво театру, який очолив Едуард Митницький, вирішило закрити спектакль, в якому я грав. Ну, я й сказав усе, що з цього приводу думаю, чим образив деяких моїх старших колег. Мене вирішили показово покарати. Ось я й відреагувати.

— Друге ваше звільнення з театру, здається, пов'язане з порушенням виробничої дисципліни.

— Лише формально. Була нельотна погода, і я не встиг на спектакль, хоча й попередив про це заздалегідь. Гадаю, моя робота з Віктюком спричиняла в театрі роздратування. Не чекаючи оргвисновків з боку тоді вже Михайла Рєзниковича, я пішов.

— А хіба життєвий досвід не навчив вас іти на компроміси?

— Взагалі-то, я вважаю себе людиною дипломатичною. Але за гороскопом я Тигр, який час від часу про себе нагадує. Тигр із начальством не товаришує. Він може служити ідеї, але тиснути на нього не можна.

— Це стосується тільки роботи?

— Та всього. Й усі мої дружини мали нещастя в цьому переконуватися. Утім, навіть розлучившись з першою дружиною Людмилою Яремчук, а потім із другою — Ольгою Сумською — ми продовжували грати в одному театрі. Професія — це святе. Моя нинішня дружина — кіномонтажер Тетяна Моголяз виявилася, слава Богу, жінкою мудрою, що я дуже ціную, й на мої «тигрині» звички вміє правильно реагувати.

— А ще, схоже, пестить вас і плекає: ви в чудовій формі...

— Цьому сприяє не тільки дружина, а й сауна, солярій, басейн і головне — обмеження у витівках. Раніше я, ніде правди діти, міг собі дозволити зловжити алкоголем — стреси знімав. Зараз, вочевидь, інстинкт самозбереження спрацьовує й організм говорить: роби стоп. Ось я й роблю.

— У «Коханці» еротизм, почуттєва атмосфера немовби розлиті по сцені, що, втім, характерно для багатьох спектаклів Романа Віктюка. Чи існує для вас якась межа дозволеного в мистецтві, через яку ви не можете переступити?

— З цього приводу згадується анекдот. Що рухає людиною? Соломон сказав: «Все — звідси», і вказав на голову. Ісус сказав: «Все — звідси», й приклав руку до серця. Маркс сказав: «Усе — звідси», показавши на живіт. Фрейд сказав: «Усе — звідси», й показав нижче пояса. А Ейнштейн послухав і зауважив: «Хлопці, все відносно». Отож, дозволене-недозволене в мистецтві — поняття дуже відносне. Віктюка свого часу клеймували за те, що він зробив сексуальну революцію в радянському театрі, дотепер звинувачують у деякій заклопотаності. Але у Віктюка — це естетика, тонке проникнення в сферу людських почуттів і взаємин. А ось те, що роблять сьогодні інші театри, коли їм «зверху» дозволили грати «про еротику», інакше як вульгарністю на грані патології не назвеш. Та Віктюк — дитина порівняно з ними!

Хоча деякі його режисерські ходи, визнаю, викликають у мене стопор. Наприклад, у «Коханці», щоб підкреслити бурхливий сексуальний темперамент мого персонажа, він вигадав таке рішення: я повинен був розливати по сцені кефір, який викликав би асоціацію з сім'ям. Треба визнати, виглядало це ефектно й виразно. Але режисер хотів, щоб я ще й падав потім у цей кефір. Коли я уявив себе в шикарному білому костюмі падаючим у кефір, то прагматичні міркування взяли гору над естетичними. На моє щастя, після першої ж репетиції цей лиховісний кефір так в'ївся в дошки сцени, що організація, в якої ми орендували зал, зчинила нам скандал. Мені довелося «погрозити» Віктюку, що збитки будемо покривати з його гонорарів (адже він це вигадав, а я лише покірливий виконавець). Причому, після кожного спектаклю. А якщо поїдемо на гастролі до Америки? Зрештою, Роман Григорович від своєї витівки відмовився. Я, як це сьогодні модно, вдарив його рублем.

— Ми торкнулися важливого питання — фінансового. Нині запитуєш про творчі плани, а маєш на увазі, чи є на них гроші. Чим займається актор Паперний, коли не грає в «Коханці»?

— Віднедавна викладаю в університеті культури й мистецтв. Виношую чимало театральних проектів, грошей на які насправді немає. Ми з Володимиром Бистряковим вигадали цікаву, на мій погляд, розважально-ігрову телепередачу «Футляр зі скарбами», використовуючи мотиви відомого мультфільму Давида Черкаського «Пригоди капітана Врунгеля». Уже готовий пілотний випуск програми. Залишається сподіватися, що нею зацікавиться який-небудь із телеканалів.

— Євгене, слухаю вас і дивуюся. Ви людина відома, не в останню чергу, до речі, завдяки анімаційним фільмам Давида Яновича, які ви озвучували. Та тільки на шалено популярній пісні «Ми — бандито-гангстерито...» у вашому виконанні, напевно, всі нинішні молоді банкіри й бізнесмени виросли. Ви для них своєрідний «хрещений батько». От і попросили б грошей.

— Напевно, я безнадійно застаріла людина радянського виховання. Мені видається непристойним просити грошей. Вірю Булгакову й чекаю, коли самі запропонують. Наївно?