«Зараз серце Європи б’ється в Україні»

Польський актор та режисер Анджей Щитко поставив п’єсу свого співвітчизника, відомого у світі драматурга, прозаїка і сценариста Януша Гловацького «Антигона в Нью-Йорку». Нагадаємо, в Україні до творчості Гловацького звертався лише Станіслав Мойсеєв, який 2007 року втілив його «Четверту сестру» на сцені Молодого театру в Києві.

До речі, у Харкові також представили і щойно видану збірку п’єс Я. Гловацького «Найвищі будинки, найглибші могили» у перекладі Олександра Ірванця. На прем’єрі «Антигони в Нью-Йорку» був присутній сам автор, який з 1983 року мешкає у США. Проте поляки вважають, що Януш Гловацький є уособленням моральності польського суспільства, високо шануючи його авторитет та світову відомість.

«АБСУРД ВЗАГАЛІ ЗРОСТАЄ,  КОЛИ РЕАЛЬНІСТЮ  ВВАЖАЮТЬ ТЕ, ЩО ПОКАЗУЮТЬ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ»

 — За словами відомого польського публіциста Павла Смоленського, «зараз серце Європи б’ється в Україні», — зазначив на прес-конференції Януш ГЛОВАЦЬКИЙ. — «Антигона в Нью-Йорку» — п’єса про кохання і розпач у еміграції. Це зараз величезна проблема. Ви зараз маєте свою внутрішню «еміграцію» — переселенців із Криму, Луганщини та Донеччини. Нещодавно мою п’єсу про Антигону поставили у Стамбулі. І я бачив там багато втікачів із Сирії. Люди, тримаючи в руках сирійські паспорти, жебракують, бо не знають за що жити. Еміграція — вічна проблема, але в даний момент вона дуже актуалізувалася...

Антигона Софокла, як героїня античної трагедії, відчуває себе зобов’язаною поховати тіло брата, що владою будь-кому заборонено під страхом смерті. Антигона має дилему між правом людини та законом богів. Я вважаю, що небо зараз таке захмарене, що Бога не видно, а людські закони заступили накази військових комендатур, поліції та представників інших силових структур. Тому ми мусимо покластись на свій моральний інстинкт... Ми бачимо кожного дня по телевізору такі жахи, що іронія є найкращим способом захиститися від негативу...

 У п’єсі лише чотири дійові особи (від п’ятого, емігранта Джона, власне, залишилось одне тіло): пуерторіканка Аніта, поляк на прізвисько Блошка та колишній художник із Санкт-Петербурга єврей Сашко. А ще поліціянт Джеймс Мерфі, який є «рупором» офіційного ставлення влади до емігрантів і безхатченків. Саме через цей образ можна простежити особливості трактування п’єси у різних країнах та сучасних спільнотах.

 Поліціянт нібито пильнує закони демократії, виголошує багато вірних гасел про свободу, охорону прав людини, а насправді має безмежну владу і користується нею як заманеться. У Польщі він виглядав як офіцер КДБ, у Празі скоріше як комічна постать на кшталт Швейка. У Мадриді це був гомосексуальний шоумен. Він загравав із публікою, намагався її заворожити. У Нью-Йорку поліціянта грав дуже відомий репер, який хотів перепочити від музики і пішов грати на сцену. Бездомні його смішили, але він стримував цей сміх і намагався довести, що їх дуже шанує. У Москві поліціянт був дуже грізний (це було за часів Єльцина). Виставу грали в театрі «Школа сучасної п’єси» відомі артисти Любов Поліщук, Володимир Стєклов... А на прем’єру приїхали пані в хутрах і з діамантами, чоловіки в смокінгах на «Феррарі», бо на афіші було ж написано Нью-Йорк. Глядачі сподівались, це буде гламурна історія... Я жахався заздалегідь, бо моя п’єса про бомжів!

— Пане Януше, розкажіть, як сталось, що ви поїхали з Польщі далеко за океан?

— У Польщі я навчався в театральній школі, але звідти мене вигнали «за відсутність професійних задатків і за цинізм»... Коли професори давали завдання зробити етюд на певну тему, я вигадав не дуже естетичну мізансцену. Потім сказав, що не хочу бути яйцем і кататися по сцені, бо мені соромно. Коли мене викинули із школи, то помстився тим, що почав писати театральні рецензії. А коли про всіх колишніх вчителів написав погано, втратив мотивацію, то перейшов до літератури і зрозумів, що про деякі книжки не можна писати погано — з ідейних міркувань. Тому дуже вихваляв один безладний сучасний роман і пояснював, що він краще, ніж «Уліс» Дж. Джойса. Всі, крім автора, зрозуміли цей стьоб, іронію, навіть сарказм. Бо це приблизно те саме, що сказати: «Комедії Шекспіра смішніші, ніж його трагедії!». В ті часи в нашій країні взагалі було багато абсурдних речей, які не вигадає жоден драматург. Чув, як під час розгону демонстрантів водометами командир давав команду «Вогонь», хоча стріляли водою! Абсурд взагалі зростає, коли реальністю вважають те, що показують по телевізору...

 1981 року в Лондоні поставили мою п’єсу «Попелюха». Я поїхав подивитися прем’єру, а повернутися до Польщі вже не зміг, бо тоді Войцех Ярузельський (прем’єр-міністр ПНР) запровадив військовий стан. Так я опинився у Америці, де мені допоміг Артур Міллер, видатний письменник (до речі, один із чоловіків легендарної кіноактриси Мерилін Монро), я викладав у коледжі теорію драматургії.

 Дуже добре знаю те місце, де відбувається дія «Антигони в Нью-Йорку» — в Нижньому Манхеттені (в тому парку були алейки: польська, українська, пуерто-ріканська)... Цілий мікрокосмос, оточений хмарочосами з усіх боків. Особливої різниці націй не відчувалося, коли зустрічалися поляки, українці чи росіяни. Розмови між інтелектуалами і бурлаками можуть бути дуже схожими. Як жити і як вижити, що з’їсти або де взяти горілку? Чи існує свобода? Чи є кохання?.. Тобто у п’єсах я відштовхуюсь від реальної ситуації. Тому своїм учителем вважаю скоріше Чехова, ніж таких співвітчизників, як Віткаци, Гомбрович, Мрожек, про яких мене часто запитують. Інтелектуальне жонглювання, гра в оригінальність — не про мене. У великому музеї літератури я намагався знайти власний маршрут...

ПОЛЬСЬКИЙ СЛІД...

 Один з напрямів репертуарної політики шевченківців вочевидь налаштований на польську драматургію. Наприкінці 1980-х це була «Оперета» В. Гомбровича — перша боязка спроба налаштування на хвилю нової парадоксальної драматургії — вона серед соціалістичних країн у Польщі першою здобувала права громадянства. Через десятиліття тут утілили «Горбаня» С. Мрожека. Сьогодні актор і режисер С. Пасічник, що виконував головну роль у виставі, ставить «Танго» цього ж автора — п’єсу про те, як важко вийти за рамки буденного життя, що перетворилося на розрізнені шматки моралі і безглуздих догм.

 А ще треба згадати попередню роботу на малій сцені «Березіль» у шевченківців Анджея Щитка «Прощай, Юдо». Цікаво, що автор І. Ірединський згадав історію зради не біблійного Юди, а нашого сучасника з таким же ім’ям ще 1965 року, та зараз вона отримує сучасні контексти на хвилі політичних подій в Україні. До речі, 2014 р. виставу «Прощай, Юдо» харків’яни з успіхом показали на театральному фестивалі в Познані. Нарешті нова постановка Анджея Щитка «Антигона в Нью-Йорку», як виявилося, теж налаштована на розуміння сучасних соціальних процесів, а не є зліпком із античних форм трагедії. Не даремно ж згадуваний вже Славомір Мрожек зауважив колезі: «Невже ти не розумієш, що трагедія сьогодні неможлива? Сьогодні можливий тільки фарс!»

Постановник вистави Анджей Щитко впевнений — вистава актуальна. Інший світ, в який багато хто прагне, може виявитися не таким вже привабливим, як здається здалеку. Кожен може опинитися в такій самій пастці, як і герої вистави.

 — Джон Кеннеді якось сказав своїм співвітчизникам: «Не питай, що Америка може для тебе зробити. Задумайся над тим, що ти можеш зробити для Америки!». Ця ситуація дуже схожа на українську: запитайте себе, а що ти можеш зробити для країни, — радить режисер. — Інакше мрія про багатий світ, в якому нібито збуваються мрії, може стати дорогою до краху... Україна — це ваша Європа і ваша Америка! Українці повинні самі створити свою країну власними руками, не сподіваючись на Захід.