Застигла Вічність
В Українському домі пройшла персональна виставка відомого монументаліста, народної художниці України Людмили Мєшкової, приурочена до її 70-річчя.
Людмила Іванівна за освітою — архітектор інтер’єру, понад 40 років працювала в Зональному науково- дослідному інституті експериментального проектування спочатку у відділі інтер’єру, потім — у керамічній майстерні при інституті. Вона знаходила й використовувала в роботі нові технологічні можливості кераміки.
Мєшкова — основоположник нового напрямку в кераміці — керамічного живопису. Її технологія виготовлення керамічних виробів унікальна. Серед її робіт провідне місце займає панно, що містить глибоку філософію: Вічність, таємниця Всесвіту, місце людини в ньому. Людмила Іванівна створила в кераміці портрети видатних майстрів минулого і сучасності, зокрема, Пабло Пікассо, Мстислава Ростроповича, Марка Шагала, Жерара Філіпа, Валерія Гергієва, Юрія Башмета, Миколи Реріха та інших. Її твори перебувають в особистих колекціях екс-президентів Франсуа Міттерана й Рональда Рейгана. Світову популярність принесло художниці керамічне панно розміром 55 квадратних метра «Земля. Флюїди життя і розквіту світам Усесвіту посилай», яке прикрашає штаб-квартиру ЮНЕСКО в Парижі (1987 р.). Роботи Людмили Мєшкової експонуються в усьому світі, її персональні виставки з успіхом пройшли в Москві, Тбілісі, Парижі, Брюсселі, Лейпцизі, Вільнюсі. Значна частина творчості майстрині пов’язана з Києвом: монументальне керамічне панно стало невід’ємною частиною архітектурних образів Будинку кіно, Будинку архітекторів, Головпоштамту, готелів «Київ» і «Русь»...
— Цього разу на суд глядачів я виставила все, що зробила до 70-ти років, — розповідає Л. Мєшкова. — Я — вільний художник: є час і натхнення — творю. Інколи швидко, інколи йдуть роки. Я не стиснута рамками — можу робити й полишати, братися за інше, потім повертаюся.
— У ваших роботах так багато грузинських мотивів. Чому?
— Моя сестра була заміжня за грузинським архітектором, я часто бувала в них у гостях, багато спілкувалася там із цікавими людьми, перейнялася духом і культурою цього незвичайного народу і — закохалася в його епос, музику, живопис. У 1982 роцi в Тбілісі проходила моя персональна виставка. На ній був присутній тогочасний президент Грузії Едуард Шеварднадзе, пропонував мені залишитися в їхній країні. Мене кликали співпрацювати до французького Народного театру, де працював легендарний Жерар Філіп, але я не можу без Києва.
— Розкажіть, як народилися ваші портрети Жерара Філіпа й Едіт Піаф?
— 1986 року я виграла міжнародний конкурс і отримала право зробити панно в паризькій штаб-квартирі ЮНЕСКО. Працювала над ним два роки в київській майстерні, а на монтування пішло три місяці, але вже у Франції. За той час я «просякла» паризьким духом, а імена Піаф і Філіпа там у всіх на вустах...
— Приголомшує портрет Федеріко Фелліні, але він у вас зображений із сумними втомленими очима, поглядом, сповненим самотності...
— Фелліні був дуже самотній, попри свою світову популярність і визнання. Його всі вважали в роботі диктатором, оскільки він був надзвичайно вимогливим. Та інакше в кінематографі не можна, і без дисципліни не з’явилися б його шедеври. Я, перш ніж узятися до роботи, багато прочитала про нього й дійшла висновку, що Фелліні був легковразливою людиною. До речі, видатного диригента Валерія Гергієва багато хто вважає тираном у роботі, однак під час спілкування з ним я побачила його очі — сумні, задумливі. Таким його й зобразила.
— А Нані Брегвадзе ви малювали з натури?
— Я з натури ніколи не малюю — тільки по пам’яті й по фото. Але що я малюю — це вже моє бачення, якою я розумію та відчуваю цю людину.
— Коли у вас з’явилася потреба звернутися до іконопису?
— Давно. Мої монументальні керамічні ікони можна побачити на фасадах храмів у Києві: Андрія Первозванного, Миколи Чудотворця; в с. Рудня Чернігівської області, Різдва Христового на Оболоні. У них відображена частина моєї душі...
— Як iдуть справи з вашою майстернею (у Мєшкової влада відбирає майстерню на території «Софії Київської», вимагаючи 16 тисяч за оренду. — О. Д.)?
— Чекаю виселення. Душа розривається — жити в такому стані. Нещодавно прислали повідомлення, вимагаючи в серпні звільнити приміщення. На виставці побував один великий чиновник. Поцікавився майстернею, я все розповіла, і він пообіцяв розібратися. У мене трохи від серця відлягло. Та чи надовго?
— Яка у вас улюблена кольорова гамма? Кожна людина асоціюється з певним кольором?
— Певно, улюбленої кольорової гамми в мене немає. Кожний колір народжується з настрою і згідно з сюжетом, темою. Наприклад, коли я малювала академіка Кундієва, то відчула, що не повинна виходити з сірої гамми (у нього сиве волосся, сіро-блакитні тони, нічого червоного чи іншого бути не повинно). Картину назвала «Планета академіка Кундієва». А коли працювала над портретом Фелліні, то вирішила, що без чорного й коричневого не обійдуся. Наприклад, панно на теми, пов’язані з вічністю, простором, у мене виконані у блакитних тонах...
— У ваших картинах головною темою є таємниці світобудови...
— Ніщо нікуди не зникає — одне переходить в інше. Це моя інтерпретація, я так відчуваю. Впевнена, що людина енергетично не покидає нашу Землю, вмирає лише оболонка, а енергетика не зникає. І, чим довше працюю над портретами, тим більше в цьому переконуюся — я відчуваю зворотний зв’язок, надземне дихання. Тому всі мої портрети не просто малюнки — це стан душі.
