Жан-Марк БАРР: «Мій герой тоне у власному ідеалізмі»
— Що таке, на вашу думку, свобода?
— Справжня свобода — це смерть. Конкретно для нас свобода — не стан, у якому ми перебуваємо, а можливість ставити запитання щодо того, вільний ти чи ні. Здатність ставити під сумнів власну свободу — і є свобода.
— А чому тоді ви прийняли умови «Догми-95», досить жорсткі й тоталітарні?
— Так, «Коханці» — це був фільм «Догми», а два інших фільми — «Занадто багато плоті» і «Прояснення» — ні. Взагалі, тоталітарність двох датчан, які написали «Догма»- маніфест, спрямована на викриття тоталітаризму Голлівуда.
— Взагалі-то «догматична» «Обітниця цнотливості» більше схожа на жарт.
— Згоден, вони поставилися до цього не без легковажності. Проте голлівудський маркетинг прийняв їхній виклик цілком серйозно, щоб своєю серйозністю знищити цей маніфест. Але ми, коли робили фільм у рамках «Догми» простою цифровою камерою, хотіли показати, що є альтернатива голлівудському пануванню. Адже майбутнє кіно полягає не в тому, щоб у кожній країні були режисери, які знімають на американський манер.
— Боротьба проти Голлівуда ведеться вже давно, а результатів не видно...
— Ми свою наївність приймаємо і готові за неї відповідати. Нам здавалося, що в традиційному кінематографі не залишилося людяності. І тому, коли ми взяли легку цифрову камеру, то зрозуміли, що зможемо відтворити людяність як перед нею — в тому, що стосується сюжетів, які ми розповідаємо, — так і поза камерою, серед наших колег по зйомках. Узагалі, поява нової камери дозволила робити фільми в рамках системи, але без звичайного тиску економіки і промисловості. Влада певним чином перейшла до художників. У 1960-ті роки ту ж роль зіграла маленька портативна кінокамера- еклер для майстрів «нової хвилі».
— Що вам дав фон Трієр як кінематографісту?
— Після «Блакитної безодні» він дозволив мені показати антитезу «Блакитній безодні», — «Європу», де герой тоне у власному ідеалізмі. І він мене натхнув на виробництво фільмів англійською мовою для європейського ринку. Можливо, через півстоліття в Європі й італійці, й поляки, й датчани говоритимуть англійською. Ще Ларс навчив мене зберігати людські відносини за камерою. Він не намагається дуже всерйоз сприймати себе, і це дуже добре для творчості. Коли я працював із ним, я розважався, веселився. Те ж саме ми робимо в наших фільмах iз Паскалем. Якщо ваша робота не приносить вам задоволення, отже, ви займаєтеся не своєю справою.
— Що ж, давайте про справу. Як відбувалася робота над «Проясненням»? Адже ви знімали часом у дуже незвичайних умовах...
— Легка камера нас дуже виручала. Ми не змогли б так само спонтанно знімати на 35-міліметровій плівці. А так — приїжджали до індійських сіл, які ви бачите на екрані, запитували у старійшини, чи можемо ми знімати, і як тільки він говорив «так», ми одразу приступали до роботи.
— І як ставилися до вас тубільці?
— Вони над нами дуже сміялися. Вважали, що ми божевільні. В Індії 700 фільмів робиться Болівудом, тобто Бомбейським Голівудом, зовсім інакше. Поселення, які ви бачите в фільмі, — це ізольовані бідні села, кожен житель яких ходить у кіно раз на тиждень, тому що квиток коштує дуже дешево. Кіно там — дуже демократичне мистецтво.
— Чи можна сказати, що ви зняли ідейне кіно?
— Певним чином цей фільм спрямовано проти визначеності. Нині ми живемо в системах, що все більше схожі одна на одну. Небезпека полягає в тому, що індивідуальність поступово перетворюється на споживчу одиницю. Ми хотіли показати, що невідоме, незнане може бути більш веселим і радісним, ніж постійний підрахунок прибутків і витрат. Кожна людина нині живе в стані фрустрації, що викликає почуття гіркоти. Цьому треба опиратися.
— А вам самому вдавалося досягнути прояснення?
— Ми вчора показували фільм у кінотеатрі «Ударник». І, знаєте, мене дуже заспокоювало, коли публіка сміялася... У житті все, звичайно, набагато складніше. Але мета не полягає в тому, щоб бути легким і просвітленим 24 години на добу. Досить, якщо ти досягаєш хоча б однієї хвилини просвітленості. Треба зберігати слабкість і знаходити в собі володаря, який покаже правильний шлях.
— Все ж, який вибір ви пропонуєте в «Проясненні»?
— Насправді в фільмі є троє персонажів і три різні долі. Один із них гине, другий, після того як познайомився з екзотикою Індії, повертається назад до в’язниці, що дуже символічно. Ми всі здійснюємо щось подібне, коли стаємо туристами. Готові прийняти інше життя, але все одно повертаємося назад. Однак є третій персонаж — жінка, що не випадково. Вона використовує архетип монашки, працює медсестрою, проживає важкий досвід. Але це їй не заважає піти випити у бар. Тим самим вона знаходить власну рівновагу…
— Проте, мені здається, фінал фільму примушує примиритися з дійсністю, де править глобалізація. Герой, переживши потрясіння, повертається у світ або, у кращому випадку, помирає.
— Але є третій персонаж.
— Але все-таки я відчув, як ви кажете, фрустрацію.
— Ми не прагнемо відповісти на всі запитання, тут не може бути претензій. Наприкінці кожного фільму, як ми ставимо перед собою запитання, так хочемо, щоб i глядач робив те ж саме. Як я вже пояснив, ці три персонажі дають три вектори розвитку людини, глядач може вибрати будь-який із цих векторів.
— Наскільки вам близькі ідеї антиглобалізму?
— Насправді у сучасному світі безглуздо виступати проти глобалізації, тому що вона сьогодні факт нашого життя. І оскільки ця сила глобальна, то владу зосереджено, умовно кажучи, в одних руках. А протистояти цій владі може тільки індивідуум, а індивідуум, за визначенням, не може бути глобальним. Глобальна опозиція глобалізації — нісенітниця. Опір може здійснюватися в повсякденному житті. І героїня Елоді в фільмі, в тому, як вона позбувається паспорта, як вона губиться на південному сході Індії, щоб жити своїм життям, втілює справжній опір.
— Але в «Проясненні» ми бачимо тільки початок, тільки пропозицію іншого майбутнього. Чи є у вас план зробити кіно, що закликає об’єктивно змінювати соціум?
— Для нас головним було поставити перед собою запитання: чи вільні ми любити кого завгодно, коли завгодно і де завгодно, чи вільні ми у виборі способів насолоди та сексуальності, чи вільні наш розум і наш дух. Щодо «Прояснення», то спочатку хотіли робити комедію. Якщо там є щось соціальне, то воно, швидше, полягає у зіставленні двох типів суспільства. У Парижі ми знімали в 17-му районі, одному із найбагатших у столиці — там шикарний готель «Рафаель» на зразок московського «Метрополя», лімузини, продаж акцій і т. iн. Очевидний контраст з Індією, з її маленькими бідними містечками і селами. Можна критикувати глобалізацію, але краще показати її наслідки, що ми й робимо.
— А наскільки ви були вільні в створенні самої трилогії?
— Найважливіше для нас — знімати такі фільми, тим самим визначаючи культурну свободу і, не забуваючи ідеї, якими ми хочемо поділитися з публікою. Сьогодні це дуже складно зробити.
— У вас спочатку «Коханці», потім «Занадто багато плоті», потім «Прояснення» — як сходинками, від тіла до духу. Скажіть, чи є для вас антагонізм між плотським і духовним і чи вирішується він?
— Для мене «Прояснення» — крім іншого, фільм про усвідомлення щастя невіри ні у що. Це може дозволити вам бути більш добрим, милосердним і духовним. Паскаль (продюсер і співавтор сценаріїв. — Д. Д. ) правильно сказав: ці три фільми дозволяють нам довіряти своїй невинності, своєму внутрішньому «я». Адже ми живемо у суспільстві, яке забезпечує нас грошима, владою і силою, тим самим вбиваючи невинність і емоції. Коли ми приїжджаємо сюди, то бачимо, що у росіян залишилася духовність і невинність, завдяки тому, що вони ще не зовсім забруднені Заходом.
— У «Занадто багато плоті» американців показано у непривабливому світлі. Як його зустріли в Америці?
— Якби я зміг дати нову назву фільму, я би назвав його «Легке трахання»... Ми хотіли показати в ньому спосіб отримання індивідуальної свободи. Дуже американська тема; ми, швидше, були американцями з цього погляду. Але взагалі, показане там село могло б бути у будь-якій точці земної кулі. У США, особливо після виборів президента Буша і після 11 вересня, така ж ситуація, як у вас була в епоху Брежнєва. Уряд робить усе, що завгодно, щоб нас налякати. І дуже важливо про це говорити.
— Як би ви оцінили нинішній стан французького кіно?
— Не мені про це судити, тому що я наполовину француз, наполовину американець. Скажу лише, що, як і в політиці, ми сьогодні в кінці певного циклу, етапу. Наша кінематографія не дуже прагне заохочувати свободу, у нас немає таких творців, як Ларс фон Трієр, Кустуріца, Ренуар. Одним словом, останні 15 — 20 років я не шаленію від французького кіно. Режисери і продюсери намагаються відтворювати те, що робиться в Америці, і за цим передусім стоять гроші. Ми сподіваємося, що якраз у Росії чому-небудь навчимося. Тому що у вас також було багато всього.
— А кого з тутешніх режисерів ви могли прийняти як наставника?
— Тарковський був для мене справжнім храмом, я у нього навчився дуже багато чому. Він був у справжній єдності зі своєю невинністю і своєю духовністю. Тому його розуміють скрізь.
— Ви весь час говорите про невинність. Чи не народжує невинність у вас почуття незахищеності?
— Це якраз назва нашого наступного фільму — «Вразливий».
— Це не нова трилогія, окремий фільм?
— Так, iз трилогією покінчено. Це буде детективна історія з Шарлоттою Ремплінг, Розанною Аркетт, зi мною, і ще когось знайдемо. Знімати будемо в Сан-Дієго, в Каліфорнії.
— А про що?
— Про те, що наш страх втратити кохання чи здоров’я, гроші чи владу, робить нас дуже жорстокими.
