Жар-птиця у полоні самоти
Нині національне образотворче мистецтво переживає період жорсткої комерціалізації. Скільки талановитих художників, позбавившись роботи на замовлення, зокрема, й державне, перетворилися на простих ремісників або вуличних торговців. Та чи справедливо дорікати їм тим, що вони сьогодні більше дбають про хліб насущний, аніж про високе мистецтво? У Києві, крім державних, існують приватні галереї, які купують картини, скульптуру, твори прикладного мистецтва. У провінції такої можливості немає. Є художні салони, але вони, як правило, популярності не мають ні серед авторів, ні у публіки. Торгівля здебільшого відбувається на стихійних ринках, де художник, хоч і недорого, все ж таки може продати дещицю своїх творів. А вже розраховувати на те, що хтось із нинішніх заможних українців вирішить вкласти в художника певну суму, не доводиться.
Ці невеселі міркування постали після знайомства з луганською художницею Тетяною Ктитаревою — чи не єдиною на Донбасі майстринею, що професіонально володіє технікою мстери — лакового розпису по дереву. Її твори вражають розмаїттям сюжетів, насиченістю барв і ошатністю. Три російські села — Палех, Мстера і Холуй — десятками років готували майстрів мініатюрного мистецтва. Як правило, після навчання майстри залишалися там жити. Тетяна виявилася однією з-поміж тих небагатьох, хто покинув Мстери, поплатившись за це зниженням розряду. Так у той час карали тих, хто не залишався працювати на промислових площах знаменитої школи мистецтв.
Картини Тетяни Ктитаревої сьогодні сховані далеко від людського ока, оскільки на провінційному ринку вони навряд чи знайдуть споживача, гідного оцінити їхню справжню вартість. Саме з цієї причини Тетяна, як і десятки луганських художників, вимушена прийняти умови сьогодення, зажати своє творче самолюбство і не цуратися тиражування своїх творів, щоб не перетворитися на постійного прохача і матеріально ні від кого не залежати. Та навіть за таких обставин кожен її витвір старанно виписано і пережито. Так її вчили. Та й характер інакше працювати не дозволяє. Школу мстери, витончений стиль автора впізнаєш серед багатьох підробок, виставлених у луганському художньому салоні, хоч Тетяна вже давно пише свої мініатюри олійними фарбами, а не спеціальними — темперою, приберігаючи залишки колишньої розкоші для особливих робіт. А у тому, що вона напише ще багато хороших картин, таких, як «Похід князя Ігоря», художниця не сумнівається. От лишень би продати одну-дві свої найсильніші роботи, щоб, маючи кошти, відійти від суєти і повністю поринути у справжню творчість.
Всі ці роки Тетяна жила надією на зміни до кращого. І у країні, і у своєму житті. Вже десять літ вона насилу пересувається, і хвороба, на жаль, прогресує. Проте працювати відмовляються тільки ноги. Руки все ще не знають утоми, взявши на себе подвійне фізичне навантаження. Сьогодні Тетяна Ктитарева задумала грандіозний проект, який вражає не стільки своєю масштабністю, скільки вірою художниці у те, що вона зможе його здійснити, похитнувши стіну байдужості. Вона хоче створити свою приватну школу, у якій навчатиме обдарованих людей техніці мстери, а ще — створити серію робіт, темою яких стане її рідний край — Слобожанщина. Родом художниця з Воронезької області, та доля закинула її на Донбас, до Луганська. І хоч сьогодні дві області належать до різних держав — Росії й України, їх об’єднує одна історична територія — Слобожанщина. Оспівати цей край, передати його колорит, особливість — таке завдання ставить перед собою художниця.
Створення школи буде важкою справою. Для початку Тетяні треба викупити однокімнатну квартиру, розташовану по сусідству, обладнати її всім необхідним для занять. Тетяна планує, що, крім 12 учнів, з яких складатиметься постійна група, вона двох-трьох обдарованих людей, які мають різнi ступенi інвалідності, вчитиме безкоштовно. Паралельно хоче створити майстерню з виготовлення продукції із дерева. Словом, йдеться про відкриття виробництва — сувенірного промислу. На здійснення своєї ідеї Тетяна відводить два роки. Вона поспішає, забобонно вважаючи, що якщо до 42 років не досягне поставленої мети, то на своїй кар’єрі художника можна ставити хрест. Та до такого настрою, думається, серйозно ставитись не варто, бо Ктитарева ніколи не була песимісткою. У цьому легко пересвідчитися, ознайомившись із життєствердними сюжетами її робіт.
Однак навіть оптимістові доводиться визнавати, що сьогодні без фінансової підтримки жоден вітчизняний і тим більше провінційний художник «розкрутитися» не зможе. Десь вже з’являються приватні картинні галереї, утримувані банкірами та бізнесменами. Невелику колекцію, кажуть, має Перший міжнародний банк у Донецьку, який, до речі, надає допомогу творчо обдарованим людям та колективам. Однак це радше виняток, ніж правило. Опитування, проведене у Луганську серед керівників комерційних банків та бізнесменів, показало, що заможні люди виявилися не готовими визначити своє ставлення до творчості місцевих художників, отже, і підтримати їх коштами. Хто ж допоможе Тетяні Ктитаревій, десяткам інших талановитих авторів? Питання залишається відкритим.
***
Одна з останніх робіт Тетяни Ктитаревої називається так: «Птах моєї самоти». Ця назва напрочуд влучно визначає місце художника в нашому суспільстві.
