Життя у стилі джаз...

Спекотне 22 липня 2012 р. стало чорним днем для  українського театру, кінематографа і всієї нашої країни — пішов у Вічність Богдан Сильвестрович Ступка... І хоча минуло вже шість років, але рана і біль від цієї втрати й досі не загоїлась. Пішла епоха! Хоча в Україні є багато майстрів, але останні три десятиліття можна сказати пройшли «під знаком Богдана Ступки». Він став символом нашої країни, високої культури, краси української нації. Богдана Сильвестровича ще за життя назвали «першим артистом», і ним він залишився! Це була феноменально-творча і мудра людина. Понад півстоліття ім’я Богдана Ступки було знаковим для української національної культури. Більшість ролей, що зіграв актор у театрі та кіно, увійшли до літопису сценічного та кіномистецтва. Яким запам’ятався Ступка для колег і друзів — про це наші спогади.

«ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ ПРИЙШЛИ ПОПРОЩАТИСЯ З БОГДАНОМ СИЛЬВЕСТРОВИЧЕМ»

Михайло ЗАХАРЕВИЧ, генеральний директор Національного театру ім. I. Франка:

— Я мав честь працювати разом із Богданом Сильвестровичем понад 20-ть років. Шанував, як надзвичайно талановитого актора  і як людину з дотепним гумором, митця, який створив чимало прекрасних образів. Його творчі здобутки відзначені високими держаними нагородами і престижними преміями. Він був чудовим чоловіком і батьком, обожнював своїх онуків...

Тисячі людей прийшли попрощатися з Богданом Сильвестровичем. Труну з його тілом на руках несли від нашого театру до самого Байкового кладовища! Всенародна любов до митця  була величезна і заслужена ним за щирий талант. До «золотого фонду» театрального і кіномистецтва увійшло чимало його робіт.

Найперший образ Б. Ступки, яким мені запам’ятався, це роль Ореста Дзвонаря у стрічці «Білий птах з чорною ознакою» (режисер Ю. Іллєнко, кінодебют Богдана Сильвестровича. — Т.П.). Потім вразив актор у знаковій ролі Миколи Задорожного у виставі «Украдене щастя» спочатку на львівській (Театр ім. М. Заньковецької), а у 1978 р. на київській сцені. Які різні персонажі Ступка створив у таких виставах, як «Дядя Ваня», «Енеїда», «Король Лір», «Мерлін», «Сни за Кобзарем», «Кар’єра Артура Уї», «Істерія», «Цар Едіп», «Тев’є-Тевель» (у 2002 р. під час гастролей у США внучка Шолом Алейхема, письменниця Бел Кауфман після того, як подивилась гру Ступки назвала актора «найкращим Тев’є-молочником всіх часів». — Т.П.), і цей список можна довго продовжувати! І ті вистави забути неможливо.

Ім’я Богдана Ступки вже записано у ряд майстрів-франківців, поряд із нашими корифеями: Гната Юри, Амвросія Бучми, Наталії Ужвій, Володимира Добровольського, Дмитра Мілютенка, Миколи Шутька, Ольги Кусенко, Миколи Задніпровського і багатьох-багатьох інших.

Нагадаю, що Ступка встиг випустити акторський курс, його вихованці й сьогодні працюють у нас. До речі, на минулому тижні ми провели тарифікацію, і дехто з його учнів уже стали майстрами — «акторами вищої категорії». Тому він залишив помітний слід і як викладач Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім.І. Карпенка-Карого; а також як художній керівник нашого театру, запрошуючи на постановки режисерів різних шкіл і країн...

Нині шукаємо кошти (50 тис. доларів), аби біля входу до театру поставити пам’ятник Богдану Ступці на повний зріст. Артист (у бронзі) опирається на парасолю. Проект і макет уже готовий. Його створили знані скульптори — батько і син Чепелики.

Ми з вдячністю пам’ятаємо Богдана Сильвестровича і будемо згадувати його великий внесок до творчої скарбниці українського мистецтва.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«ВІН МІГ ДУЖЕ ДОТЕПНО ПОЖАРТУВАТИ НА РЕПЕТИЦІЇ, АЛЕ ЗА ХВИЛИНУ ВЖЕ МИТТЄВО ВКЛЮЧАВСЯ У РОБОТУ»

Андрій ПРИХОДЬКО, режисер Національного театру ім. I. Франка:

— Вистава «Легенда про Фауста» стала останньою театральною роботою Богдана Сильвестровича, де він зіграв дві ролі — старого Фауста і Мефістофеля. Ця була містерія, про те, що кожна людина самовільно лишає себе свого раю, піддаючись спокусам, а потім все життя шукає шляхів до втраченого... В основу постановки покладені не тексти Гете, а за первісні тексти — твори відомих англійських та німецьких  авторів: лялькова комедія Гейсельбрехта (1797 р.) та  Йоганна Шпіса (1587р.) та п’єсою англійського драматурга  Крістофера  Марло (1564—1593 рр.). Вистава на філософські теми про Вічність трималась на акторському дуеті Ступок (Богдана Сильвестровича і Остапа). Мефістофель тут був не спокусником, а душею, яка заблукала і не має спокою, він шкодує про свій виклик Богові і застерігає Фауста від тієї самої помилки. Але той наполягає на своєму і таки підписує кров’ю угоду з дияволом. Тепер вони двійники не лише за зовнішнім виглядом... Попри величезну занятість і як художній керівник театру, і зйомки у кіно, Богдан Сильвестрович з великим ентузіазмом репетирував. Вчився грати на тубі, з гумором згадував свою молодість, коли у 1960-ті служив у армії (Ансамблі пісні і танцю Прикарпатського військового округу) і говорив: «Артист має бути завжди готовий до несподіванок». Пригадую, щоб почути імпровізований ансамбль «вуличних» музикантів: Богдан і Остап Ступки (туба і скрипка), Володимир Ніколаєнко (флейта), Богдан Бенюк (мандоліна) і 11-річний Михайло Оводов (барабан) збігаються всі франківці, хто цієї миті є в театрі, і фільмували це на мобілки. Потім ми вирішили, що у постановці Богдан Сильвестрович гратиме не на тубі, а на барабані.

Я мав величезне щастя не тільки спостерігати, а й бути поруч із генієм! Він міг дуже дотепно пожартувати на репетиції, але за хвилину вже миттєво включався у роботу, і це вже був не Ступка, а Мефістофель... Як актор він був дуже уважним, як губка все впитував, ніколи не надував щоки, і працювати з ним така була насолода!

Вражаюча сцена — останній монолог (із першої народної книги, де згадується реальний Фауст) актор звертався до всіх присутніх у залі, закликаючи пом’янути його душу. Говорив без пафосу майже своїми словами, і це було так сповідально, що навіть моторошно ставало... Такого майстра, як Богдан Сильвестрович, я ніколи не зустрічав на творчому шляху. Як шкода, що смерть забрала таку потрясаючу особистість!

«ПРАГНУВ, ЩОБ У ТЕАТРІ СТАВИЛИСЯ КРАЩІ П’ЄСИ СВІТОВОГО РЕПЕРТУАРУ»

Наталія ПОНОМАРЕНКО, керівник літчастини Національного театру ім. I. Франка:

— Богдан Сильвестрович був надзвичайно щиросердним і доброзичливим чоловіком. Часто цитував слова свого улюбленого поета-філософа Григорія Сковороди: «Головне для людини — це радість серця». Ступка умів уважно слухати людей. Богдан Сильвестрович яком зізнавався, що з роками до нього прийшла мудрість. Він робив багато добрих справ, але не афішував цього. Був скромним чоловіком і глибоко віруючою людиною. Коли його мама була жива, то дні народження (вони народилися в один день 27 серпня) святкував у Львові разом із Марією Григорівною. А коли вона померла, то почав відзначати дні народження у Києві... Для Ступки мати була найрозумнішою жінкою на світі, яка напам’ять знала Біблію (!), яка до останнього виховувала сина і була суворим критиком.

Богдан Сильвестрович був прекрасним сім’янином, обожнював свою родину, сина, онуків. А ще Ступка був патріотом України. Навіть коли став знаменитим на весь світ, багато знімався за кордоном, завжди  наголошував на своєму українському корінні. Це не було пафосом, якоюсь грою, а це було дуже щиро. Коли франківці збиралися разом, він завжди підкреслював, що треба любити рідний театр, Україну...

Те, що Ступка після смерті Сергія Володимировича Данченка став художнім керівником нашого театру, стало певним знаком, бо вони були однодумцями, творчими побратимами і друзями. Богдан Сильвестрович продовжив театральні традиції Данченка. Він прагнув, аби в театрі ставилися найкращі п’єси світового репертуару, запрошував працювати з трупою різних режисерів.

Для нас, франківців, театр як жива істота,  і видатні майстри сцени, які прославили Театр ім. І. Франка, їхні душі з нами, вони благословляють на творчість, нові звершення і відкриття...

«МАВ ФАНТАСТИЧНУ ОРГАНІКУ І ГІГАНТСЬКИЙ ДІАПАЗОН»

Михайло РЕЗНIКОВИЧ, генеральний директор-художній керівник Національного театру російської драми ім. Лесі Українки:

— Смерть Ступки — непоправна втрата для всього сучасного українського театру і кінематографа. Богдан Сильвестрович був великим артистом, якого знали і поважали не лише в нашій країні, а й за кордоном. Він із великим успіхом знімався в знаних кінорежисерів світу. Мав фантастичну органіку і гігантський діапазон: від характерних до трагічних ролей. Богдан був талановитою людиною, з якою приємно і цікаво було спілкуватися на різні теми. При всьому своєму величезному акторському таланті, керуючи Театром ім. І. Франка, він мав дар розгледіти талановитих колег і допомагати їм відбутися у професії. Вважаю, одним із досягнень й те, що зумів розкритися Петру Панчуку, який нині у ряду з Анатолієм Хостікоєвим, Богданом Бенюком, Василем Мазуром, і став одним із найкращих акторів-франківців.

У нас зі Ступкою впродовж багатьох років були дуже теплі стосунки. Навіть його похід у чиновники, коли став міністром культури (1999—2001 рр.) нічого не змінили — завжди щирий...

«МРІЯВ ПРО ГОЛЛІВУД, АЛЕ НЕ ВСТИГ... ДУМАЮ, АБИ ТРОХИ ДОВШЕ ПОЖИВ, ТО «ОСКАР» ТОЧНО ОТРИМАВ!»

Поліна ЛАЗОВА, актриса Національного театру ім. I. Франка:

— Вперше побачила Богдана Сильвестровича, коли була студенткою Київського театрального інституту. Він тоді працював у Львівському театрі ім. М. Заньковецької, знявся у Юрія Іллєнка у «Білому птасі з чорною відміткою». Ми всі були причаровані Ступкою. Вважали його зіркою, бо вже тоді він був одним із найкращих акторів України. Навіть і мріяти не могла, що будемо не тільки колегами, партнерами, а й навіть сусідами... У трупу франківців мене взяв С.К. Сміян (десь за місяць його звільняють) і художнім керівником призначають С.В. Данченка. Зі Львова з ним приїхали два провідні актори — Ступка і Розстальний. Дебютом цього творчого тандема у столиці стало «Украдене щастя», вистава, яка згодом стала візитівкою нашого театру, а роль Задорожного — одна з найкращих у доробку Богдана Сильвестровича.

З 1978 року ми були колегами зі Ступкою. По молодості грали у кількох вистав. Моя перша робота — «Дикий ангел» за п’єсою Олексія Коломійця (роль Таньки). Богдан Сильвестрович — маляр (не головна, але дуже помітна), як все, що робив на сцені цей майстер. Його Король Лір, Тев’є, дядя Ваня та інші шедеври захоплювали і, можливо, не всі спочатку розуміли, який діамант ми маємо не тільки у трупі, а й в країні...

Ступку обожнювала публіка не лише України, а й ближнього і дальнього зарубіжжя. Він працював зі знаменитими театральними і кінорежисерами, мріяв про Голлівуд, але не встиг... Думаю, аби трохи довше пожив, то «Оскар» точно отримав!

Як партнери ми грали у виставі  «Майстер і Маргарита», але після того, як мати Богдана Сильвестровича, жінка дуже набожна, подивилась цю постановку, він відмовився від ролі Майстра. Бо вона сказала, що М.Булгаков у цьому творі пішов проти Бога, переписав Євангеліє і обожествив диявола Воланда. Тепер я розумію, що це правда і тому, всі, хто грав у театрі і кіно персонажів із роману, потім несуть свій хрест — втрати, хвороби, біди, напасті, смерті...

Впродовж роботи у нас були різні періоди, але найтеплішими вони стали від час народження вистави «Істерія», а потім «Лев і Левиця». Нагадаю, п’єсу «Поганські святі» написала Ірина Коваль (українська емігрантка). Вона — про непрості взаємини класика Льва Толстого та його дружини Софії Андріївни (ми зі Ступкою грали головні ролі). Спочатку вистава йшла у Молодому театрі, а потім С. Мойсеєв зробив нову версію постановки, адаптувавши її до франківської сцени. І з того часу ми ставилися одне до одного, як не тільки колеги, а й як товариші. Цю виставу показували на різних фестивалях і завжди її гарно сприймала публіка. Знаєте, мене дивувало, як Богдан Сильвестрович міг перекликатися. Сидимо в потязі чи у літаку. Бачу, що він стомлений, кілька годин поспав (навіть у незручному кріслі) і вже готовий вийти на сцену. Партнер — суперчудовий, на якого завжди можна покластися, і все буде класно.

Завдяки авторитету Б. Ступки, після багатьох років консервації будівлі, вдалося відкрити Камерну сцену. Ми, франківці, часто називали його батьком, бо він вважав театр рідним домом, допомагав не лише словом, а й ділом. Інколи після вистави разом йшли додому (бо були сусідами), жваво обговорюючи постановку. Мене дивувало, що після виснажливою роботи на сцені, у нього немов відкривалося нове дихання, чи крила виростали за спиною...

Про те, що Богдан Сильвестрович невиліковно хворий, він ніколи не говорив, але його 70-річчя і бенефіс у стилі джаз фактично стали прощанням зі сценою. Йому вже було важко ходити, а тому сидів за барабанами, шуткував, пригадував яскраві моменти молодості і... зрілості. Це було так зворушливо, але серце стискалося, дивлячись  на його схудле обличчя... Нам усім дуже не хватає Ступки...