Життя в сьомому вимірі

"І все це відбувається, гадаю, тому, що люди уявляють, нібито людський мозок знаходиться в голові; але ж ні: його приносить вітер з боку Каспійського моря."

М.В. Гоголь "Записки божевільного"

"За сімома огорожами, за сімома запорами" подалі від очей людських, аби не заважати нам, здоровеньким (для довідки: професор Леонгардт у своїй книжці "Акцентуированные личности" стверджує, що немає жодної людини у світі, у котрої з досягненням 30-річного віку не сталися б певні зміни в психіці), живуть ті, кого ми називаємо божевільними. З ким, як вважаємо, неможливо спілкуватися, хто, як вважаємо, нічого не розуміє ні про себе, ні про світ. І ключі від цих запорів зберігаються в людей у білих халатах. Туди, на територію лікарні, яку називають у народі Павлівською, я й вирушила.

Повітря було чисте, і в ньому кружляло різнобарвне осіннє листя. Величезною територією лікарні діловито і заклопотано снували родичі хворих, їздили машини. Мене вів до сьомого чоловічого відділення його завідувач, кандидат медичних наук, молодий лікар Ігор Юрійович Коростишевський. Підійшли. Поруч із дверима - дзвіночок. У відповідь на дзвінок з того боку в замку повертається ключ - санітарка відчиняє двері. Заходимо в невеликий, але чистий коридорчик. Наступні двері - і знову замкнені. Це для відвідувачів. Тут хворі, котрих не помістили до палати суворого нагляду, зустрічаються з родичами. Вони відразу помічають нову людину - мене, вітаються перші. Дуже високий і дужий юнак виявляє надмірну життєрадісність. "Привіт!", - кричить він, рвонувши мені назустріч, але шлях йому тут же перекриває нянечка, ненав'язливо підштовхуючи пацієнта до наступних замкнених дверей - ці ведуть уже до відділення, де в палатах - 70 чоловік...

Відділення Коростишевського незвичайне для нашої психіатрії. Тут немає атмосфери закріпаченості, тут доброзичливо ставляться до пацієнтів, поважаючи їхнє почуття людської гідності. Санітари тут не б'ють хворих, а медперсонал не пиячить, як було чотири роки тому, до того, як Коростишевський став завідувачем, та було й ще раніше, 1922-го року, про що Коростишевський прочитав у нотатках тодішнього головлікаря лікарні доктора Капистинського. "Так не можна далі працювати, - вирішив для себе Коростишевський, - не можна знущатися з хворих, ображати їх нескінченними матюками, використовувати їх для прибирання туалету за дві-три сигарети, за зайвий шматок хліба, за чайну заварку, яку вже раз заварювали". Він вирішив будувати стосунки на принципі партнерства лікаря й пацієнта, відповідним чином підбираючи й медперсонал. Адже не таємниця, що вивести пацієнта з гострого періоду, з кризи можна лише медикаментозними засобами, а щоб утримати його в цьому "поліпшеному", відносно спокійному стані, потрібні засоби інші... Так виник Клуб Спілкування. Приміщення для нього не було, та й начальство лікарняне це не вітало, тож сиділи вони в підвалі. Це була хата-читальня, де їх періодично заливало фекаліями (з пісні слова не викинеш) і одна стіна обвалювалася...

Сьогодні в них є майстерня - невеличка, але духовно наповнена кімната. Тут пишуть картини, ліплять скульптури, випалюють по дереву, роблять інсталяції, проводять хепенінги і згодом усе це описують у місцевій стінгазеті "Сьомий вимір". Вони скористалися фразою Курта Воннегута: "Усі загадки психічних захворювань криються в четвертому вимірі, і тримірним лікарям-землянам ніколи не дано їх розгадати", й назвали вимір сьомим за номером відділення. Були в них і семихвилинки, на яких планувалося, як хворі допомагатимуть медперсоналу на добровільних засадах: прибрати, сходити за їжею на роздавальну, помити підлогу. А ввечері, коли на сімдесят чоловік залишається дві нянечки, хто, на вашу думку, вгамує хворого, коли той розбуяниться, щоб медсестра мала змогу зробити ін'єкцію? Інший хворий, котрий у кращому стані. Бо вони одне одному довіряють.

"Коли людина потрапляє до психіатричної лікарні, вона замислюється про свій стан, - каже Дмитро Сірик, колишній архітектор, нинішній пацієнт. - Усі ці граничні стани викликають думки про смерть: "Бути чи не бути?" Усі ми певною мірою Гамлети". Кілька років тому Дмитро вперше після тривалої перерви почав тут у майстерні малювати. Він чудовий колорист, його праці - живі ніжні акварелі вже побували на чотирьох виставках, одну з яких "Територія душі" відкрито в Києво-Могилянській академії сьогодні. "Арт-терапія" - поняття давно відоме на Заході - спосіб лікування душі, вповільнення її руйнування, що відбувається внаслідок хвороби, допомагає їм, інвалідам, позбавленим змоги працювати, надбати віру в себе, підвищити самооцінку. Недавно в Дмитра у відділенні була фотовиставка з негативів тих далеких часів, коли він відзняв безліч чудових архітектурних пам'ятників Пскова, Новгорода, Ленінграда й інших міст. Коли він розповідає про те, як, захворів, втратив роботу, але все одно ще три роки продовжував проектувати "у стіл", охоплює сум.

У менеджера майстерні й галереї "Арт-перехід" (її також розташовано у відділенні, тож хворі розуміють цю символічну назву як перехід із хворого стану в здоровий, а Коростишевський - як перехід з "підвальної" психіатрії в цивілізовану). В Ігоря Булгакова є ідея оформити працями Дмитра палати, змінивши їх зовнішній вигляд, перетворивши на просто спальні кімнати. З цією метою в Дмитра купили 20 робіт. Заплатили скільки могли, але йому приємно. Усі хворі знають, що Ігор зі своєї скромної зарплати постійно вкладає гроші в їхні заходи, затримується на роботі на 2 - 3 години, коли вони творять у майстерні.

Леонід Клєщов, колишній електрик, випалює по дереву, робить мініатюри, маски. "У нас затишно в майстерні, - каже він, - ми ставимо чайник, заварюємо чай, і певною мірою це задовольняє ностальгію за минулими часами, коли працювали, а на роботі в обідню перерву збиралися, балакали, пили чай чи каву. І на душі стає легше й тепліше".

Володимир Горб - редактор стінгазети й завідувач бібліотекою (а бібліотека у відділенні чудова, її збирав бібліограф за фахом хворий Михайло Хомич) робить чудові колажі. Їх, як і Леонідові маски, можна побачити на виставці в Києво-Могилянській академії. Володимир не полюбляє виписуватися з відділення: "Тут я почуваюся набагато краще, ніж у великому світі, - говорить він. - тут мене розуміють, тут, хоч і не вельми ситно, але все красиво, культурно". Володимир Горб закінчив кінознавчий факультет Київського театрального інституту, його останнє місце роботи - кіностудія ім. Довженка, редактором об'єднання "Луч". Любить класичну музику. Коли був здоровий, не пропускав концерти у філармонії та консерваторії, а тепер користується фонотекою відділення: тут є музика на будь-який смак. Розробив свою теорію існування, приміром, коли він бомжував, хтось подарував йому теплі речі. Звідси висновок: поки доля робить "подарунки", допомагає - слід жити далі.

Віктор Андрійович Копосниченко зараз у відділенні не лікується, але члени Клубу Спілкування приходять сюди запросто "на вогник", і навіть після виписки вважають своїм обов'язком допомагати один одному. Він лагодить парасольки всій лікарні й таким чином трішки заробляє. Загалом пацієнти мені розповідали, що найлегше тим із них, у кого "фах у руках", як ювелір, приміром. Такі працюють удома, беруть шлюб із нянечками й санітарками, медсестрами, й "живуть не тужать". Віктор Андрійович - чемпіон місцевих шахових турнірів. Розповідати про життя Клубу Спілкування ввічливо відмовився: "Я що - я робітник, вони творчі", - але дуже уважно стежив за розмовою, і, як мені здалося, потай мене вивчав і робив висновки.

Ще у відділенні свій спортзал, гирі (що, здавалося б, вельми небезпечно, але ніяких інцидентів не було), тенісний стіл: багато хто тут уперше взяв у руки ракетку, а тепер беруть участь у турнірах.

Планують організувати й поетичний салон, де можна буде читати свої й чужі вірші, обговорювати їх. У стінгазету також пишуть вірші, так само як і біографії відомих людей, котрі слабували на душевні хвороби: Гоголь, Ван Гог, Достоєвський. А я, до речі, й не знала, що Хемінгуей переніс майже 200 електрошоків і його смерть - результат хвороби.

Недавно у відділенні пройшов хепенінг на тему "Японія" під назвою "Біла хризантема". На такі заходи запрошують гостей: хворих з інших відділень, родичів (вони ж спонсори), студентів зі Школи Соціальної праці Києво-Могилянської академії, психологів з університету (вони займаються реабілітацією хворих). Михайло Хомич - шоколадного кольору мулат, вбраний у подобу японського кімоно, зустрічав гостей на порозі. Готували рис, усюди було розвішано японські ієрогліфи, намальовані на папірцях і поставлені у пластикові, знайдені на смітнику, клясери. Хепенінг - це завжди імпровізація на теми. Читали японські вірші - хонку, слухали музику, розповідали одне одному, що знали про Японію... Хепенінг може бути й на тему осені й Нового року, це може бути спільне малювання картини, приготування й поїдання продуктів - аби весело було.

Провели дуже ризикований захід: запросили у відділення професійних манекенниць з агентства "Лінія-12", і вони демонстрували моделі жіночого вбрання. При згадці про це мої співрозмовники заусміхалися, а на запитання: "Чому жіночого?" - відказали, що чоловіче їх не цікавить. Це було дуже зворушливо, вважають вони, і приємно, що їм показали авангардну моду: авангард їм ближчий за духом. Розглядаючи фотографії дівчат у чорних бікіні на струнких стегнах, які просвічувалися крізь білі спідниці, я запитала Коростишевського: "Чи не боявся він неадекватної реакції хворих?" І він визнав, що дуже хвилювався, але хлопці були на висоті. "Ну й нерви ж у нього!" - подумала я.

Коростишевський, будучи також Головою Міського відділення Асоціації Психіатрів України, загалом чоловік ризикований. Коли Міжнародний фестиваль "Женевська ініціатива в психіатрії" проводив триденну акцію арт-терапії в Житомирській психіатричній лікарні, він потай від головлікаря, з котрим був у конфлікті через свої новаторські методи лікування, вивіз художників відділення нелегально прибулим на територію лікарні ("за гривню охоронцю") мерседесі, завантаживши туди й символ відділення - ганчір'яну ляльку Тяпу, прапор Клубу Спілкування й картини. У Житомир приїхали інструктор з Голландії, пацієнти з п'яти областей України. Культурна програма, концерти, екскурсії, - все це пішло на користь хворим.

Проте не слід себе тішити. Усі мої співрозмовники невиліковно хворі. Вони інваліди другої групи, періодично переживають жахливі галюцинації, марення, нав'язливі ідеї. Приміром, людині здається, що її думки чують усі навколо, або що його думки - не його думки, й він відчайдушно намагається їх контролювати. Кожен такий напад щось віднімає, руйнує душу, руйнує особистість. Є в психіатрії такий термін - "руїнування душі". Кошти, що є в Клубу Спілкування, який намагається цю душу, ніби птаха Фенікс, відродити, вельми жалюгідні - це все добровільні пожертви.

"Якось наш уряд нами зовсім не переймається, думають: а цей дурень жебракує - він і так проживе, - говорить Дмитро. - Ми вчора тут говорили поміж себе: все життя поспішали - і що з цього вийшло? А либонь свідомість - це потужний творчий потенціал. От є сузір'я Ван Гога, а Кучми навряд чи буде". А Леонід Клєщов колись такий опус написав: "Стою перед старою українською хатою. Засунув руку під стріху, дістав куркульський обріз. Пішов до Верховної Ради, сів у засаду. Вийшов Кравчук - пустив йому кулю в лоб... Прокинувся вночі від жаху: боронь мене, Боже, від цих думок".

"Ні, ні, ми тут люди богобоязливі, усі мирні, - сміється Дмитро, побачивши вираз мого обличчя: реакцію на Леонідів твір. - Він же пише, що це сон. А коли людина залишається наодинці зі своїм горем... Та хіба можна прожити на наші пенсії? Я тут хочу відзначити, що за законом душевнохворих інвалідів 2-ї групи не позбавлено виборчих прав. Тобто їхню оцінку дій уряду вважають адекватною".

...А ніжність жива у випаленій душі, пробивається тендітними ростками.

Як у цьому, приміром, вірші одного з хворих, що його я побачила в стінгазеті. Шкода тільки, думки моїх співрозмовників про те, хто з їхніх товаришів його написав, розділилися:

Лунными ночами по степи безбрежной
Белая лошадка скачет рысью нежной.
Нежные копытца с трав росу сбивают,
В небе нежно-нежно звезды проплывают.
Проплывают звезды в месяцевом свете,
А за ними нежные месяцевы дети.
Освещают месяцу нежные картины
В шелковистых нитях нежной паутины
На боках лошадки - нежные цветочки
Для моей любимой самой нежной дочки

...Коли входиш у майстерню, з порога відразу бачиш своє відображення в дзеркалі, яке вінчає хрест. Трішки вище над ним - маска зварювача. "Зазирни в дзеркало, але як у душу, - говорить ця інсталяція, - чи в душу, як у дзеркало". Робота душі... душевний стан - як зварювання. Збоку годинник - час на ньому зупинився. Час, коли люди не відверталися від них, коли вони не були вигнанцями й не згадували про можливість прийти на роботу як про найбільше людське щастя... А ось і темні окуляри - захиститися від безжального яскравого світла для сьогоднішнього... І свята вода: відпити ковток - жити далі...

Підсвідомість - вона є в кожного з нас. Хто знає, які немислимі пожежі палахкотять у ній...

"Вот - полный на верфи! Натянуты нервы.
Конец всем печалям, концам и началам...
Но помните нас!"

У статті використано уривки з вірша В. Висоцького "Спасите наши души"