Змінюйте і змінюйтеся, панове! Все одно доведеться...

«Розумні стали розумнішими, дурні — дурнішими, а тисячі інших ні в чому не змінилися», — цей вислів Георга Ліхтенберга найперше спадає на думку, коли міркуєш про театральний сезон, який щойно завершився.

У 2013—2014 рр. якось різко постав вододіл між старим і новим, віджилим — та перспективним, тими, хто ментально застряг у «совку» — й тими, котрі живуть у сучасному світі й діють відповідно до його викликів та ризиків, причому це не залежить від паспортного віку конкретного митця. З часом ця тріщина лише поглиблюється, але остаточного розриву з минулим не відбувається. Те, що прямує вперед — просувається, те, що окопалося у власному болоті — гниє далі...

Коли вдатися до формальної ревізії, то всі театри — на місцях, навіть із «поповненням»: відновив свою діяльність на підконтрольній Україні території Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр, а в Києві нішу головного порушника спокою облаштовує незалежний «Дикий театр».

ФЕСТИВАЛЬНА ПАЛІТРА

Відбулися також усі регулярні театральні фестивалі та драматургічні конкурси.

Підтверджує своє реноме «Мельпомена Таврії» — наймасштабніший театральний захід в Україні: уже 18 років поспіль Херсон «натягує носа» столиці, котра наразі так і на спромоглася влаштувати у себе щось подібне. Цьогорічний херсонський тріумф Чернігівського обласного театру ім. Т. Шевченка з «Комедією помилок» (ось що значить театр почав багато їздити — тонус просто шалений!) та успіх інших, доволі епатажних, як на традиційні смаки, постановок свідчать, що фестиваль не «закисає» у форматі дружнього «мєждусобойчика», а крокує в ногу з часом, подаючи палітру вітчизняного театру в широкому спектрі, з усіма здобутками та проблемами.

ПРОГНОЗ: «РІЧАРД ІІІ» (УКРАЇНСЬКО-ГРУЗИНСЬКИЙ АРТ-ПРОЕКТ, РЕЖИСЕР АВТАНДІЛ ВАРСІМАШВІЛІ) НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ ім. І. ФРАНКА МОЖЕ СТАТИ НАЙКРАЩОЮ ДРАМАТИЧНОЮ ВИСТАВОЮ 2016 РОКУ / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Тримається — незважаючи на труднощі, «системотворчий» фестиваль молодої режисури. Це річище навіть розширилося — завдяки започаткованим в Україні конкурсам-лабораторіям для молодих режисерів. Минулого вересня перший із них відбувся в Одесі, а цієї осені нас чекає «подвійний» формат: конкурс у жанрах оперети/мюзиклу/опери-буф — у Національній опереті, конкурс малої форми — в Театральному центрі ім. І. Козловського (спільно з театром «Золоті ворота»).

Ще активнішою стає міжнародна співпраця. Щойно завершуються попередні проекти Британської ради — розпочинаються наступні; режисери Олександра Сінчук, Станіслав Жирков, Максим Голенко поставили п’єси наших же драматургів Тетяни Кіценко, Наталі Ворожбит та Павла Ар’є в Магдебурзі з німецькими акторами.

Не можу також не звернутися зі словами подяки тій же Британській раді за проект «Британській театр у кіно». Наразі, на жаль, ще не всі міста України мають змогу бачити це на великому екрані, але Києву, Дніпру, Херсону, Чернігову та Харкову пощастило навіть долучитися до прямих трансляцій «Гамлета: Камбербетча», «Ромео і Джульєтти», «Річарда ІІІ». Мої особисті фаворити тут — шекспірівські «Коріолан» із Томом Хідлстоном (Театр «Донмар», постановка Джозі Рурк) та «Як вам це сподобається» Королівського національного театру в режисурі Поллі Фіндлі. Після таких вистав повертатися до наших «домашніх радощів», ніде правди діти, вже нема такого бажання.

Що ж до вітчизняних репертуарних цікавинок, то час уже, напевно, проводити окремий фестиваль драматургії Павла Ар’є — настільки впевнено крокують Україною його баби Прісі (до Києва та Львова приєдналися Харків, Дніпропетровськ, Полтава, Біла Церква), а в конкуренцію Центру та Заходу між тими ж Києвом (у кооперації з Івано-Франківськом) і Львовом щодо «Слави героям!» втрутився схід: у Маріуполі ця вистава стала першою україномовною постановкою після того, як тамтешній Донецький обласний театр офіційно перестав бути «російським» та «ордену Пошани».

...Усе це так. Та не полишає відчуття, що розгортається наступ по флангах — а в «центрі» триває стагнація, і з тамтешніх «окопів» найчастіше лише «відстрілюються».

ТЕАТРАЛЬНИЙ «ТРОМБОЗ»

«Лінія вогню» пролягає по території контрактної системи, яка саме цього сезону набула конкретних рис і фактично стартувала.

Не занурюватимусь у юридичні хащі — багато вже з цього приводу сказано, багато розтрощено списів. Скажу лише, що кадрове «розблокування» зцементованих труп — річ необхідна, але за відсутності планової та неодмінної ротації художнього керівництва, за нерозробленості системи відповідних стримувань і запобіжників наші театри, особливо поза столицею, ризикують зберегтися як феодальні вотчини, тож театральна «кров» і надалі буде застоюватися, а не вільно циркулювати.

Шанс на подолання цього «тромбозу» у кровообігу вітчизняної сцени — конкурси на заміщення посад керівників театрів, які вже оголошені по всіх усюдах, а в Києві один навіть встиг відбутися. Ці конкурси — реальний лакмусовий папірець стосовно наявності — або відсутності політичної волі до змін: адже досить «правильно» сформувати конкурсні комісії — і все (і там, де треба, і там, де становище, навпаки, волає про зміни) залишиться як було, і всі ті самі люди кермуватимуть далі, бо отримують чергову індульгенцію, як каже персонаж того ж Ар’є, «за сукупність героїчних бойових подвигів» у війнах, які вже давно — у минулому.

Наразі видається — принаймні, за підсумками першого конкурсу — що домінуватиме, на жаль, друга тенденція. Незважаючи на те, що претендентів було багато і різних (причому і Максим Голенко, і В’ячеслав Жила, і Ігор Білиць — це не «зелені» дебютанти, а досить знані в Україні люди із серйозним постановочним та менеджерським досвідом), малопомітний на мапі Києва невеличкий театр, «скалок» студійного буму рубежу 1990-х, який відтоді жодного разу не став збудником спокою і балує своїми виставами вкрай рідко, — «зненацька» очолило попереднє керівництво.

На наступних конкурсах, хочеться сподіватися, до складу комісій увійдуть представники громадських організацій (як і передбачено законодавством) — принаймні, більше людей пробуватимуть щось змінити.

Адже надовго законсервувати ситуацію все одно на вдасться. Приклад — обидва київських театри ляльок, щодо яких минулого року було застосовано половинчасті кадрові кроки: суто природні, фізіологічні причини спонукають нині наново повернутися до розв’язання цих проблем.

Залишається сподіватися, що саме життя не дозволить тим, хто приймає рішення у державі (якщо ширше глянути на речі), довго тривати за формулою М. Салтикова-Щедріна: «Вони сиділи й думали, як би то з їхнього збиткового господарства зробити прибуткове, нічого в ньому не змінюючи».

Змінюйте і змінюйтеся, панове! Все одно доведеться — рано чи пізно, так чи інакше.

P.S.: Оскільки я не планую більше брати участі у роботі експертної групи «Київської Пекторалі», принаймні доки не постане давно анонсоване, але наразі не реалізоване її реальне переформатування і нормальне організаційно-фінансове забезпечення, — дозволю собі назвати тут своїх фаворитів серед столичних прем’єр першої половини 2016-го: найкраща драматична вистава — «Річард ІІІ» Національного театру ім. І. Франка; найкраща вистава камерної сцени — «Слава героям!» (копродукція «Золотих воріт» та Івано-Франківського обласного театру); найкраща вистава для дітей — «Чудернацькі забавки на даху» тих же «Золотих воріт». Але, безперечно, далі буде!