Знак тире

Одна зі світлин Буве, котра запам’ятовується майже одразу, — настроювач на вулиці Грушевського. Туманного дня, на тлі барикад, складених із мішків, на закопченому помості над синьо-жовтим піаніно схилився, вслухаючись, чоловік із ключем у руці. Кращого знімку про події зими годі й уявити.

Виставка в НХМУ складається з циклів «Київська втома» і «Герої Майдану», які виставлені зовні: «Герої»  — на стендах перед входом у музей, а «Втома» — на огорожі уздовж тієї-таки вулиці Грушевського. Всередині, в залі на першому поверсі, — фотоколажі, однак найцікавіші — саме репортажні серії.

Ці зображення сильні не тільки відчуттям схопленої на лету події; деталь — цей головний доказ якості роботи фотографа — тут на висоті. Брудні пальці хлопця в масці, що уп’ялися у фанерний щит під час бою; погляд старої жінки в балаклаві прямо в камеру; нерівна решітка каркаса обгорілого автобуса, котра прорізає постаті людей на барикаді; апокаліптична хмара чорного диму над Майданом; протестувальник у касці, що тре собі око, плачучи чи то від газу, чи то від смутку, — оптика Еріка і точна, й повна співчуття водночас.

ЕРІК БУВЕ

Авторові — 53 роки, одружений вже 27 років, має двох дітей — 23 і 18 років. Як каже сам фотограф, «вийшов із робітничого середовища». Репортажною фотографією займається більш ніж 30 років, побував у Афганістані, Іраку, Чечні, Сомалі, Югославії, Ізраїлі. Публікувався в Time, Life, Newsweek, Paris Match, New York Times, Der Spiegel, Figaro Magazine. Роботи відзначено п’ятьма нагородами конкурсу World Press Photo, двома Visa d’Or, премією журналу Paris Match, публічною премією Bayeux-Calvados для воєнних кореспондентів.

Уперше Ерік Буве приїхав до Києва на початку лютого з власної ініціативи — знімав на Грушевського, другу поїздку 18 — 20 лютого підтримав журнал Paris Match — тоді він опинився на Інститутській у кривавий ранок 20-го.

На відкритті виставки автор фотографій поспілкувався з публікою, а також відповів на запитання кореспондента «Дня».

— Еріку, за що ви любите свою роботу?

— Бо від неї можна отримувати задоволення в різний спосіб. Наприклад, одного разу я робив репортаж про річницю Жовтневої революції в Москві. На вулиці було приблизно -100С. Повернувшись до Парижа, я за репортерською звичкою побіг до телефонної кабіни в аеропорту, щоб зателефонувати своєму агентові, й він сказав: на Гаїті заколот, їдь туди. Я одразу вскочив до другого літака і вже через кілька годин опинився на Гаїті, де було +350С. Коли я був молодим, то думав, що це дуже класно — отак пересідати з літака на літак. А потім заспокоївся, мабуть, трохи постарів. Тепер, коли знімаю, підбираю такі теми, котрі мені більше до вподоби, бо витрачаю власні гроші на поїздки.

    — Тож чому ви приїхали до нас у лютому?  Що вас зацікавило?

    — Ви дуже близькі до Європи. Я відчував, що це стосується нас усіх, європейців,  — і безпосередньо мене як європейця.

— Ви були в багатьох країнах і бачили багато конфліктів. Чим вони відрізняються одні від одних, а що є спільне?

— Кожний конфлікт відрізняється від решти. Так само й події в Києві не схожі ні на що, оскільки це відбувалося тут, у цьому місті, в цей час. Коли я опинився нагорі на вулиці Інститутській, де стріляли снайпери, біля мене вбили близько 20 людей, однак і поранені, й  ті, що вмирали,  не кричали й навіть не стогнали. Вони падали з великою гідністю. Це мене дуже вразило. Такого я ніколи не бачив.

— Що загалом здалося вам найгіршим, а що — найкращим тут?

— Найкраще — зустрічі з людьми на Майдані, їхня гідність. А найгірше — бачити, як люди падали мертвими, це просто якесь страхіття.

— Чи поїдете ви на схід, у Донецьк? Там теж гаряча точка...

— Розумієте, преса зараз хвора. У неї більше немає грошей. Раніше я мав покриття своїх подорожей: отримував, наприклад, замовлення від «Парі Матч» або від «Таймс». Тепер мушу подорожувати власним  коштом, і тому якщо їхати на схід, то куди їхати, з ким домовлятися, кому потім продати цей репортаж? Усе дуже непевно, це — партія в покер. Мої діти ще вчаться в університеті, тож я не можу дозволити собі зайвих витрат. Одне слово, зараз не дуже хороші часи для фотографів.

— Ви часто відчуваєте особисту фізичну небезпеку?

    — Чи я маю відповідати? Якщо ви — нормальна людина, то, безумовно, є страх. Але я можу керувати ним. Страх лишається десь на дні шлунку й не підіймається до голови. Тому що, якщо це присутнє в голові,  ви не зможете адекватно реагувати й поводитися. (Зі сміхом.) Водночас я знаю, чому в мене весь час болить шлунок.

— Чи мали ви поранення?

— Не дуже люблю говорити про це... Так, я був поранений чотири рази. Підрізало волосся, зачепило з правого боку, також у стегно й у спину. Близько десяти разів мене відкидало вибуховою хвилею. Але мені дуже щастило. У мене є чимало друзів, яких немає в живих, чи вони було серйозно поранені.

— Бувало, що на вас нападали? Брали колись у заручники?

— Безумовно. Навіть гірше. Але ми вже трохи поговорили про небезпеку, не хочу цьому приділяти забагато уваги. Зрозуміло, що ті, хто не переживав подібних конфліктів, не знають, що це таке. Цифрове фото стало дуже поширеним, і багато людей думає, що вони теж можуть робити досконалі світлини. Вони не уявляють, яка велика робота відбувається ще до зйомки; а ще треба  мати мужність, стійкість на місці, щоб фотографувати. Бути готовим не їсти по кілька днів,  лежати десь на землі, піддаватися насильству. Фотографія — це не моє захоплення, це — моє життя.

— Ви бачите багато різних речей, зокрема страшних. Де  межа дозволеного для вас?

— Я сам себе цензурую. Те, що ви бачите на виставці, — ніщо порівняно з тим, що я вам не показав. Вважаю, що треба показувати `образи, котрі змушують глядачів задаватися запитаннями, аніж фото, які просто шокують.

— Окрім ризиків та поневірянь, у вашій роботі є й адреналін — зізнайтеся, це вас теж приваблює?

— Якби я сказав, що цього нема, це було б неправдою. Але я хотів би переформулювати запитання: ось якби ви в мене спитали, чи повторив би я знову те, що зробив у тій чи іншій ситуації,  я б сказав, що — ні, я не пішов би туди вдруге.

— Чи спадало вам на думку змінити фах?

— Так, спадало  (З іронією). Бути фотографом. Це таке багатство! Мені випало завдяки професії бути присутнім при історичних подіях. Я був у вас на Майдані. Я був біля Берлінського муру, коли він впав. Я бачив Нельсона Манделу, коли той виходив із в’язниці, — бачив просто перед собою. А найголовніше — це стосунки, зустрічі з людьми. Мені довелося зустрічатися з надзвичайними особами. Цей маленький інструмент, який в мене є — фотоапарат, — являє собою зв’язок, наче тире, яке ми ставимо в реченні (французькою слово «тире», перекладаючи буквально, означає «тире зв’язку». — Д.Д.). Ось такий зв’язок я маю зі світом.

— Після всіх цих років роботи на війнах  ви не зневірилися в людстві?

— Те, що я дізнався під час роботи, — що людина завжди готова все зруйнувати. Ми нічого не вчимося, не пам’ятаємо  уроків минулого. Разом із тим, я лишаюся оптимістом, вірю в людину й сподіваюся, що одного дня настане мир на Землі. Але це, скоріше, утопія.