Дотик до Волошинської теми
Нещодавно в Україні майже одночасно відзначали круглі дати: 1800-річчя міста Судак і 80-річчя від дня смерті Максиміліана Волошина — поета, художника, філософа, завзятого мандрівника. Віддаючи данину славному та сонячному місту Судак та схиляючи голову перед його віками, мову поведу про М.Волошина - поета, художника, філософа, завзятого мандрівника, який ходив Судакською землею, оспівував її природу. Так сталось, що я, перебуваючи в Криму, захопився відновленням (створенням фотосесій) Волошинського маршруту з Коктебеля до Судака. Це дало свої плоди: 2010 року видавничий дім «АДЕФ-Україна» видав мій фотоальбом «Кіммерійські пейзажі». Про свої враження від дотику до Волошинської теми та природи Східного Криму я розповів у «Дні» від 16 грудня 2011 року у статті «Волошинськими стежками» та поділився добіркою фотографій в інтернет-версії газети й на сайті «Україна Incognita». Схвальні оцінки моїх фотографій читачами спонукали мене на нові розвідки теми цього року. Перед тим як познайомити читачів газети з новими світлинами, вважаю за необхідне висловити свій погляд на питання, які викликали неоднозначне ставлення під час обговорення публікації, а саме щодо подорожування М. Волошина як його творчого методу та національної значущості для України цієї яскравої, геніальної особистості.
У коментарях до моєї статті один з авторів покепкував, пов’язавши пристрасть М. Волошина до подорожей зі «свербінням в одному місці». Вважаю, що глузувати з потягу поета до подорожей, переходів, довгих прогулянок — усе одно що глузувати над любовними пригодами О. Пушкіна. Наведу один із спогадів А. Городницького (науковець, поет, письменник, визнаний корифей авторської пісні). Якось у школі на уроці літератури він захихикав над фразою вчительки, що О. Пушкін був однолюбом. Збурена вчителька зажадала, щоб А. Городницький покинув клас, а учнів запевнила, що жінок у житті класика було справді багато, але Пушкін був один, і любов щоразу була одна — велика, світла пушкінська любов. Правоту вчительки майбутній поет зрозумів лише через багато років.
Можна погодитися, що і «свербіння» в М. Волошина до подорожування також велике — волошинське. Спробую пояснити. Сам М. Волошин обумовлював пристрасть до подорожування своїм творчим кредо. Він вважав, що «художник должен перестрадать ту землю, которую он пишет. Он должен пережить историю каждой ее долины, каждого холма, каждого залива. Опыт сердца, исходившего тоской в ее сумерках, и опыт ступней, касавшихся всех ее тропинок, ему дают не меньше, чем впечатление глаза». .
Разом із тим «враження ока» дало змогу М. Волошину писати акварельні пейзажі не на пленері, а в майстерні. Справді, у цих картинах не було конкретних видів околиць (автор до цього і не прагнув). Художника не цікавила об’єктивна реальність, головним було передати «внутрішнє бачення» пейзажу. Тут М. Волошин застосовував ще один вид творчого досвіду — «досвід чутливості». У цілому процес створення акварелей у Волошина був схожий на дихання, без якого неможливо жити. Вираз Булата Окуджави «каждый пишет, как он дышит» влучно підходить до характеристики творчого процесу М. Волошина.
Цікавий і поетичний процес у М. Волошина. Кредо («досвід серця та ступнів») тут було одночасно і методом: «заглиблення у свої думки та в споглядання» під час тривалих ходінь стежками. За зізнанням автора, вірші чи рядки, які виникали в цей час, не повністю відповідали тому, на що дивився поет, але тісно були пов’язані із загальним настроєм пейзажу. За спогадами балерини З. Єлгашиної, іноді М. Волошин зупинявся і стояв, немовби прислуховуючись до того, що відбувалося в ньому самому, порівнював це з довколишнім. Думка його працювала з напругою, яку відчували ті, хто був поруч.
У коментарях до статті навіть ставили запитання, чи вартий нашої уваги М. Волошин, чи важливий він для України та яке його ставлення до неї. Треба зважити на те, що поет народився в Російській імперії і помер у радянській Росії. Адептом визволення України він не був. Але сприймати творчість М.Волошина через призму ставлення до України не можна, бо так дійдемо до гасла «Геть кацапів з українських тюрем!», почутого від «щирого» героя з оповідання Володимира Винниченка. Якщо треба було, сам М. Волошин безстрашно ставав на захист честі і гідності інших і пішов би до реальних радянських тюрем 30-х років.
У своєму заповітному вірші «Будинок поета» (1926 р.) він передрікає крах державності взагалі: «Пойми простой урок моей земли: как Греция и Генуя прошли, Так минет все — Европа и Россия».
Росію поет звинувачує в руйнуванні Криму: «Покамест мы — Россия не пришли. За полтораста лет — с Екатерины — Мы вытоптали мусульманський рай, Свели леса, размыкали руины, Расхитили и разорили край». Певен, якби М. Волошин жив і нині, Україні також було б непереливки за недбале ставлення до природи Криму. Серце стискається від картини спустошених вогнем цього року західних пагорбів і передгір’я Меганому: земля й каміння, зрідка — кущик каперсів (відновився через довге коріння). А де ті духовні коріння, які відродять у нас відповідальне відчуття краси кіммерійської землі, яка вже волає про захист? Та, може, вони починаються з поезій та акварелей М. Волошина?
Знайшов у книжці «Сила м’якого знака» посилання на думку М. Гоголя про те, що «поет может быть и тогда национален, когда описывает совершенно сторонний мир, но глядит на него глазами всего народа, когда чувствует и говорит так, что соотечественникам его кажется, будто чувствуют и говорят они сами». Вважаю, що М. Волошин нині набуває національної значущості хоча б через свій поетичний, художній погляд на Кіммерію — прадавню та сучасну Україну.
У неосяжному бажанні М. Волошина «пройти чрез мир одной дорогой», тобто прожити життями всіх людей, поет більш ніж космополіт. Цікаво, що в цьому бажанні з ним рідниться Євген Євтушенко — яскравий представник нової поетичної епохи, який народився в рік смерті М. Волошина. Є. Євтушенко у вірші «Я хотів би…» хоче народитись у всіх країнах, бути тисячоликим, побувати у будь-якій іпостасі, у всіх землях, але спочити «на тихом холме на зеленом, где впервые себя я почувствовал всеми».
М. Волошин 80 років спочиває на тихому пагорбі над Коктебелем. Він іде до нас через всі ці роки.
Пропоную читачам добірку нових фотографій із циклу «Кіммерійські пейзажі», пов’язаних із Волошинськими стежками.
