Гра в Керч
Життя несправедливе до приморських міст у тому сенсі, що їх сприймають як певний додаток до набору стереотипних південних розваг; за межами ж курортного сезону це місто наче й не існує. Тим часом, такі міста за своєю значущістю часом не поступаються столицям. Підтвердження того — Керч. Бесіда про неї відбулася з людиною, по-справжньому закоханою в це кримське місто — поетом, публіцистом, мандрівником Ігорем СІДОМ (СИДОРЕНКОМ).
— Невже Керч дійсно найдавніше місто в Україні?
— Поза сумнівом. Хоча документальних указівок щодо заснування Керчі немає, існують перші культурні нашарування, що належать до певних епох. Я особливо люблю такий факт: 2000 року археологи — вони з’їжджаються звідусіль: і греки там копають, і американці, й росіяни — погодилися, що в міста є конкретний вік. Просто віце-мер Керчі ходила до археологів і впросила визначити конкретну дату. Рік, коли вона з ними говорила, був позначений як 2599-й із дня виникнення древнього Пантікапея. Відповідно, наступного року місто шикарно відсвяткувало своє 2600-річчя. Це не точне датування, просто домовилися між собою.
— Ну, це часто буває з датами заснування міст...
— Нерідко є якісь конкретні згадки: наприклад, перший козак на береги Дніпра в районі нинішнього Дніпропетровська прибув ось тоді, і відповідно маємо точну дату, або нога першого ординського воїна ступила на берег Керченської протоки ось такого року, і це час, з якого існує Кримський улус Золотої орди, що перетворився потім на окрему націю. Але щодо древності нашого міста — повторюся, жодних сумнівів немає.
— Чим іще унікальна Керч?
— Вона має унікальні властивості пограниччя. По-перше, це кордон України з Росією. Мої знайомі в Росії при слові «Керч» говорять: «А, це десь у нас на Тамані» — тому що Лермонтов, коли писав свої невеликі повісті, не дуже виразно описував місцеположення Керчі — згадується човен із Керчі в Тамань, ніби це десь поряд... А також тут межа між Європою й Азією. Річ у тім, що є розділення по середині Кавказу, і тоді виходить, що Тамань начебто теж Європа, проте давніше, античніше розділення між Європою й Азією йшло завжди через Боспор Кіммерійський — тобто Керченську протоку, через Меотіду, точніше, Меотійські болота — так тоді називалося Азовське море — й угору річкою Танаїс — нині Дон — до Ріфейських гір, тобто Уралу. Тобто Керч — історично крайній форпост Європи. І, відповідно, через Керченську протоку останні 2000 років запліскували хвилі східних кочовиків, завойовників, тобто Азія багато в чому через Керч, через Крим проникала до Європи.
— А в чому виявляється європейськість Керчі?
— Пам’ятаєте, у Набокова є порівняння італійської Фіальти з Ялтою? Ось мені здається, що якщо Ялта — це щось частково італійське, то Керч дуже нагадує невеликі грецькі прибережні містечка, наприклад, передмістя Афін, де знаходиться порт Пірей. Інакше кажучи, якщо Південний берег Криму подібний до Італії, то Керч — це така Греція. Елліністична цивілізація проглядає скрізь. Якщо обвалиться яка-небудь круча, то там виявляють бляхи з амуніцією грецьких воїнів, частини збруї, монети. До речі, в Керчі живе єдиний на сьогодні у світі живий першовідкривач елліністичного міста — Олексій Куликов.
— Невже таке можливо?
— Місто Акру шукали десятки років. Але, будучи ще старшокласником, Олексій — фанатик археології — пірнаючи з маскою і ластами кілометрах у 15 від Керчі на глибині декількох метрів, виявив залишки міської стіни і будівель. І потім багато років підводні археологи розкопували місто ще за наміченим його руками планом... А якщо говорити про відмінності, то вони не дуже позитивні: Керч — це місто, яке поки що не знайшло себе наново. Фахівці знають, що це одне з найцікавіших місць на планеті — така там концентрація культурних пластів. Але місцеве населення навіть не пишається. Є чудові краєзнавці, та без широкої трибуни. Тож завдання культурних діячів — донести до населення, в якому приголомшуючому місці ми живемо. Я з січня цього року навмисне повернувся до Керчі, щоб займатися цим, і дуже радий, що ми говоримо про неї.
— Що ж особисто вас пов’язує з Керчю?
— Перший поклик у цьому плані був, мабуть, випадковим. Річ у тім, що я починав свою трудову діяльність після студентських років, коли на території СРСР існувало всього кілька інститутів, що займалися дослідженнями у тропічних країнах. Я з дитинства хотів у тропіки й у цьому сенсі для мене Крим і Керч стали не просто місцем дослідження й роботи, а портом, з якого я здійснював свої навколосвітні подорожі. Тоді була мережа інститутів, присвячених океанографії та рибному господарству по всьому СРСР, і мені найбільше сподобався ЮГНИРО (Південний НДІ морського рибного господарства й океанографії) в Керчі. Це зараз основна наукова установа України, яка досліджує рибні запаси практично всього світового океану. Тоді, в середині 1980-х, Керченський інститут займався переважно Індійським океаном і Антарктидою. І перша моя експедиція була не у тропіки, як я мріяв, а в Антарктиду. Та потім я дістався і до тропіків. Спочатку моє сприйняття Керчі було надто романтичним, але поступово я пересвідчився, що мої захоплення обґрунтовані.
— Яким було ваше перше, і, можливо, найяскравіше враження про місто?
— В кінці 1980-х років я майже випадково знайшов людину, яка колись училася на історичному факультеті Сімферопольського університету. Вона зберегла ключ від тоді закритого для відвідувачів Керченського некрополя на горі Мітрідат. Гора ця — знане місце, туди Пушкін піднімався під час свого одноденного візиту в Керч. Це, фактично, пагорб близько 100 метрів заввишки, який має кілька сідел — додаткових вершин, що тягнуться в глиб півострова. А сама гора знаходиться на березі Керченської бухти. Некрополь у цьому випадку неточна назва, тому що це звичайна сукупність гробниць, задумана як єдине ціле. А тут — сотні одиничних поховань, сполучених грабіжниками вже у ХIХ сторіччі підземними ходами. Поховання влаштовувалися сім’ями боспоритів, мешканцями Пантікапея, під територією кожного двору. Вони являли собою камери, вирізані в суглинку на глибині біля трьох метрів. Туди вів вузький вертикальний хід. Коли хтось помирав, його ховали всередині камери. При цьому покійний забезпечувався для мандрівки в замогильний світ домашнім начинням і коштовностями. Вхід ретельно охоронявся. Коли у ХIХ сторіччі Крим відійшов Росії, то російські авантюристи почали грабувати могили. Стіни кожної з них продовбували довгими шлямбурами. Оскільки камери знаходилися близько одна від одної, всього в кількох метрах, подібна практика спрацьовувала краще, ніж викопування ям навмання. Коли такий шлямбур, що в певному напрямі вбивається у стіну, виявляв пустоту, то в той бік робився лаз — дві камери ставали сполученими між собою. Нову камеру також грабували, з неї також робили дослідження навколишнього простору, й таким чином безліч камер були сполучені павутиною ходів. І все це в сукупності вчені називали некрополь. Я спускався туди тричі. Це вражаюче: ти опиняєшся в затишному, але страшному просторі, де лежать залишки скелетів, на стінах напутні графіті, які свідчать, що в той час — на початку першого тисячоліття — християнство вже проникало в ці краї, щоправда, в перетворених формах, накладаючись на культ кінного бога Сабазія. Тому тогочасних мешканців Пантікапея називали сабазіастами. Ми там практично скрізь лазили навколішки. Ось це було сильне враження. Взагалі Керч — дуже незвичайне місце, і відносини між людиною і оточуючим її простором дуже дивні.
— Яке з імен міста вам здається найбільш адекватним?
— Річ у тім, що нинішня назва мала середньовічний варіант «черкіо» в італійському написанні і, що цікаво, співпадає з евфемізмом у російській мові, також середньовічним, оживленим поезією Пушкіна й Баркова; здається, в останнього вживається «керч мохнатый» без м’якого знака — мається на увазі фалос. Тому нинішнє значення мені здається найсмішнішим і тому цікавим. А якщо серйозно, Пантікапей походить від назви річки Пантікапа. Нині вона тече містом під назвою Мелек-Чесме — це кримськотатарською «янгольське джерело». А Пантікапа означало «рибний шлях». Я в січні цього року, коли велика частина криги ще не скресла, став свідком дивовижного явища: багатотисячне стадо молодої кефалі — про великі косяки риб кажуть «стадо» — ввійшло в гирло річки, яка насправді дуже нечиста в останні десятиріччя, оскільки в неї в багатьох місцях ідуть викиди міської каналізації. Річка вузенька, щонайбільше метрів десять — і риба заповнила перші 100 метрів гирла. Вийшла така каша з живої риби, що виблискувала металом, ворухлива поверхня. Фантастичне видовище. Можливо, таке відбувалося й раніше, тому й річку, і відповідно місто так назвали. Це моя гіпотеза. Насправді Керченська протока — єдиний природний шлях для риби з Азовського моря в Чорне і навпаки. Оселедець ходить нереститися тут, червона риба піднімається в Азовське море й у ріки. А взагалі офіційних назв у Керчі було близько 12 за ці 2500 років. Слово «Боспор» перетворювалося, наприклад на Воспоро та Воспро, дуже можливо, що назва Керч споріднена з його скіфським варіантом «Карх»; у Керчі навіть якось була можливість стати столицею Російської імперії — про це думав Петро. Але і зараз Керч могла б стати на рік культурною столицею Європи: вона — одна з найгідніших претендентів.
— Та чи усвідомлюють це самі керчани?
— Одним із головних параметрів міста є своєрідна амнезія. Це місто з великим минулим. Але через те, що під час Другої світової війни партійне начальство міста вирішило не евакуювати значну частину населення, а практично загнало людей у каменоломні для проведення партизанських дій, а фашисти зі свого боку їх дуже прискіпливо шукали і знищували, то в результаті переважна частина городян загинула. Потім пусті або відновлені будинки були заселені людьми з Тамані або інших районів Росії. Дуже мало залишилося городян, які б пам’ятали Керч довоєнну. А тим часом у 1920 ті роки в Керчі знаходився так званий Боспорський університет. Зараз про нього мало хтопам’ятає, це було всього кілька років, однак там викладали чудові вчені, столичні професори. Інший надзвичайно цікавий епізод розкопав мій товариш, історик. Виявляється, історія футуристичного руху як єдиного цілого закінчилася саме в Керчі, коли під час гастролей під назвою «Олімпіада футуризму» Маяковський, котрий заснував кубофутуризм, та Ігор Северянін — голова фракції егофутуризму, — остаточно розплювалися. Або давніший приклад: на території Керчі, ще за часів Боспорського царства, в одному зі стародавніх міст, територія яких зараз об’єднується Керчю, жили два відомі філософи — Сфер і Діфіл. Їх праці не збереглися, але, згідно зі свідченнями сучасників, вони мали серйозний інтелектуальний вплив на тогочасний елліністичний світ — аж до Середземномор’я. Або ще такий факт: знаменитий Демосфен був лобістом Керченського — Боспорського — культурно-політичного простору. Він просував серед грецької еліти інтереси Боспорського царства. Про все це мало хто знає.
— Не можу не спитати про це: ви тут згадали про забруднення... Як позначиться на екології міста нещодавня катастрофа з добрим десятком російських суден?
— Покваплюся вас заспокоїти: за рахунок сильних течій на більшості ділянок акваторій все буде досить швидко змито в Чорне море — тож до літа залишаться одні спогади.
— Вочевидь, Керч бачила безліч народів, і кожен із них вносив у вигляд міста щось своє. Вплив якої культури відчувається найбільше?
— Тут є одна драматична історія. Пам’ятаю, директорка книгарні на центральній вулиці — зараз там уже, звичайно, якийсь бутік — носила прізвище Ламброзо. Керч до мого приїзду 1985 року була осередком залишків італійської діаспори у Криму. Італійці — не дуже типове явище для Керчі й узагалі для Криму, та живуть вони там уже біля 500 років, це нащадки двох італійських республік — Венеційської та Генуезької, свідченням чого є добре відоме місце — Генуезька фортеця. А за останні років 200—300 італійці з усього узбережжя Криму з’їхалися до Керчі для компактного проживання. Під час Другої світової італійці, як і кримські татари, німці, греки, були репресовані. Всіх поголовно відвезли до Середньої Азії та Казахстану, дуже багато загинуло в дорозі. І, наскільки я знаю, вони останні з репресованих народів Криму, які ще не домоглися реабілітації. Серед живих свідків репресій майже не лишилося, проте їхні діти все ще чекають юридичного рішення щодо цього питання... А брендовий етнос для Керчі — звісно ж, греки. Гора Мітрідат названа вже в новий час на честь такої знаменитої персони, як Мітрідат VI Евпатор, який загинув під час облоги Пантікапея, де були його війська. Цей малоазійський цар мріяв створити Циркумпонтійську імперію, намагався протистояти Риму, причому досить успішно. Але оборону його війська вдалося зламати. Є легенда про його смерть. Загальновідомо, що він навмисно все життя вживав у гомеопатичних дозах різноманітну отруту, щоб його не отруїли, тому йому не вдалося отруїтися в ту мить, коли було знищено його загін, і він попросив свого друга — за іншими джерелами, слугу — його заколоти. «С Атридом спорил там Пилад, Там закололся Митридат» — так про це написав Пушкін. Ще у 1950-ті роки було зламано прекрасну білокам’яну копію афінського храму Тезея, збудовану на початку XIX століття на середині Мітрідата, на майданчику, який видно за десятки кілометрів. Я бачив старі фотог рафії — це просто було диво. Будівлю зламали і збудували ресторан, що згорів буквально за рік. І досі щось недолуге там стоїть. А протягом 150 років Керч була пізнавана з моря саме завдяки цьому. Я вже не кажу про грецькі поліси на берегах Керченської протоки — а її протяжність понад 30 кілометрів, приголомшуючі назви: Мірмекій, Німфей, Тірітака, Порфмій, Парфеній, Гермісій... Це все міста, очолювані Боспором, що знаходився навколо гори Мітрідат.
— Який характер Керчі зараз? Це ветеран багатьох воєн, змучена проблемами пострадянська провінція, місто-музей, легковажний курорт?
— Ви дуже точно визначили кілька ликів міста. Все це присутнє водночас. Нинішня Керч шукає своє обличчя; вигляд курорту починає розпрямляти плечі й займати місце в думках і самих керчан, і приїжджих. Оскільки бюджет наповнюється багато в чому завдяки туризму, то це дуже важливо і з економічної точки зору, та й узагалі для того, щоб сприймати себе як європейське місто: чим більше Керч спілкується з зовнішнім світом, тим це корисніше. Адже страшніше, що залишилося в місті з радянських часів, — провінційність. Я як керчанин і в собі багато цього знаходжу і з цим борюся, і Керч із цим бореться. Між іншим, варто сказати, що нинішнє керівництво міста дозволило собі одне зухвальство, яке я особисто підтримую. Вони міняють дерева, представлені в міському озелененні. Безліч в’язів і лип зрубано й замінено на типово південні субтропічні рослини — на платани й кипариси. Це дуже важливо. Керч завдяки попередньому флористичному набору виглядала як звичайна частина середньої смуги Росії — тепер все більше стає справжнім середземноморським містом. Хіба що пальм немає. Шкода, в Керчі, на відміну від Ялти, взимку досить сильні вітри, й пальми не можуть утриматися. Хоч у дворі мого рідного інституту ЮГНИРО під горою Мітрідат завдяки захисту від вітру росте інжир, зовсім уже така тропічна рослина, родич баньяна, вид фікуса, і я цим пишаюся.
— Які ще характерні риси міського ландшафту?
— Протока, завдяки тому, що береги постійно розмиваються, вельми скеляста. Взагалі, Керченський півострів — це степ із пагорбами. Причому багато з цих пагорбів — і особливо на території Керчі — штучні. І є термін Юз-Оба — «Сто вершин» — так татари назвали таврські і тавро-скіфські могильники. Багато з цих поховань — серед них і знаменитий Золотий курган — знаходяться на території міста. Мені дуже подобається ця пересічена місцевість. Окрім того, маємо абсолютно фантастичне явище — грязьові вулкани. За околицею знаходяться Булганакські грязьові вулкани з лікувальною гряззю, а вже на території міста, буквально за десять хвилин від моєї квартири, — вулкан Джарджава, що означає Вражий Яр. Він вибухнув 1984 року. Двометрові шматки глини злітали в повітря, було гудіння впродовж кількох днів, розжарена глина вилилася і створила новий пагорб. Що стосується ландшафту культурного — це типове приморське містечко за своїми будівлями. Чудові топоніми — провулок Босфорський, вулиця Еспланадна... Я сам виявив дуже цікаву деталь: на вуличках уздовж гори Мітрідат підворіття або арки будинків мали донедавна невеликі кам’яні стовпчики заввишки до коліна й завтовшки з ногу слона, які майже торкаються кутів воріт. Виглядає так, ніби підворіття — це рот бегемота зі здоровенними іклами. З’ясувалося, що це сліди відомої в середні віки традиції захищати подібними стовпчиками побілені краї підворіття від коліс возів, що вкочувалися у двір... До речі, я сам узяв посильну участь у зміні Керченського ландшафту.
— Яким чином?
— Ми з друзями проводили Боспорський форум культури у 1993—1995 роках. І на горі Мітрідат створили за допомогою землерийної техніки курганчик, який назвали Юз-Один-Оба, що в перекладі з нашої макаронічної мови означало «Сто перша вершина»; і в нього учасники форуму, знамениті російські літератори Василь Аксьонов, Тімур Кибіров, Фазіль Іскандер кинули свої творчі талісмани. Така напівартистична, напівмістична акція: ми говорили, що ми сіємо розумне, добре, вічне. Кожен вигадував щось своє. Сімферопольський поет Юрій Поляков кинув туди свою дівчину, але відразу ж її дістав. Фазіль Іскандер кинув один лист своєї чернетки. Кибіров кинув свій газовий балончик, невикористаний, із заклинанням «за всезагальне роззброєння!» А Аксьонов кинув свою ручку золотистого кольору. Ми гадали, що це золотий «Паркер», і він не заперечував, що саме цією ручкою 15 роками раніше він дописував знаменитий роман «Острів Крим». Про це я розповів на радіо «Свобода», і коли повернувся до Керчі, весь пагорб було розрито. Потім я чув про кількох людей, котрі мають у себе вдома золотий «Паркер» Аксьонова, яким він писав «Острів Крим»...
— Якщо говорити про острови, то під Керчю є ще Тузла...
— Керч невіддільна від цієї чудової ділянки земної поверхні. Всі знамениті учасники форуму — письменники та художники — робили акції на Тузлі. Справді, цей острівець колись являв собою закінчення коси, тягнувся від мису Тузла на російській території. Потім коса була розмита, в радянські роки цю ділянку колись азіатського узбережжя передали під юрисдикцію міста Керч, а оскільки є загальноєвропейський постулат про непорушність кордонів, то сперечатися про приналежність не варто. Тим більше, що це місце, де можуть відбуватися різні культурні інтеракції. Тоді, 2003 року, було важливо, що Україна відстояла цю територію, а зараз Україна може, я гадаю, надавати цей острів для різних художніх акцій. Я, до речі, раджуся з моїми високопосадовими партнерами з цього приводу.
— Хто зараз живе в Керчі?
— Це дуже цікаво. Тому що післявоєнний тип міщанина був нудний, нецікавий. Але через те, що Керч — це порт, а також частково через те, що Керч — це осередок дослідницької роботи з вивчення океану, є незвичайне заломлення менталітету кримчан. Адже кримчани багато в чому моряки. Той же Куликов розповідав, як вулицею Леніна, колишньою Дворянською, в радянські роки фланірували одягнені в усе закордонне моряки торгового і риболовецького флотів із дружинами й дітьми, що приїжджали ненадовго між рейсами. Вони гуляли, демонструючи куплене в закордонних портах, а також у керченському магазині «Берізка», і це була така субкультура: вони своїм яскравим виглядом протистояли совковій сірості, яка поступово зникала з оточуючого їх простору. Те, що Керч стала більш строкатою ще в радянські роки — дуже важливий момент. У цьому сенсі спасибі самому факту мореплавання. Зараз, звичайно, вже інакше. Тоді був один-єдиний ВУЗ, і то філія Калінінградського рибного інституту, а зараз у місті, по-моєму, вже близько десятка інститутів, і молодь активно живе в інтернеті. Причому, що цікаво, дуже розвинуте фотодокументування простору. Тому мені здається, що процес пішов: нинішні керчани все більше закохуються у власний простір — і культурний, і географічний. Заповідна гора Опук на південь від міста, грязьові вулкани, розкопки приголомшливі... Ми на Боспорському форумі завжди возили учасників грецькими городищами протоки — вони вбирали цю ауру елліністичного прибережного життя, археологи їм розповідали про все нещодавно відкрите, а другу половину дня велися наукові й художні дискусії. Це працювало на зміну свідомості гостей, що дуже важливо. Ось уже минуло років 15 після форуму, а знамениті гості досі пам’ятають його.
— Невже ніякого продовження не було?
— Зараз досі проводиться вельми яскравий театральний фестиваль «Боспорські агони». Мені як фахівцю з фестивалів абсолютно зрозуміло, що кілька форумів на різні теми можуть пройти в цьому фантастичному місці.
— Фантастики або містики в такому місті повинно бути справді немало.
— На околицях Керчі в різний час я двічі переживав містичне відчуття, що минулі віки проглядають неясними образами в навколишньому просторі. Обидва рази це відбувалося на заході, коли я з друзями йшов через пагорби до моря. Захід сонця — взагалі дивний час, міняє сприйняття. Мені здавалося, що я бачив арби, вози, биків, воїнів, які йдуть майже поряд зі мною. Йдуть нескінченні народи, така хвиля, в яку я випадково потрапляв. Я не дуже люблю езотерику, та, звісно, все це існує... А що до історичних місць, пов’язаних із містикою, — Максиміліан Волошин, який жив у Коктебелі, свого близького друга Марину Цвєтаєву, зовсім ще юну, в дореволюційні роки на човні покатав у бік Керчі й десь тут показав вхід в Аїд. Це історично зафіксований факт, точно невідоме лише саме місце.
— Де ж це може бути?
— Гадаю, це каменоломні на території міста — місця досить страшні, виходи з них є в різних місцях. Цвєтаєва потім розповідала про це багато разів. Річ у тім, що Аїд, згідно з грецькою міфологією, — величезний простір, але вхід знаходиться саме на Боспорі. Й тут є геологічнe підґрунтя. Геологи стверджують, що у Керченського й Таманського півостровів є спільна система підземних течій розжареної глини. Нещодавно я чув навіть таку історію, що в Булганаці кинули пляшку з запискою і за кілька місяців вона нібито вистрибнула у вулкані на Таманському півострові. Це, безумовно, блискуча, але брехня, однак вона говорить про те, як ці місця впливають на фантазію. І я вважаю, що насправді неважливо, брехня це чи ні. Багато міфологічних речей не слід перевіряти на правдивість, адже недаремно є такий вислів: якби цього не було, це варто було б вигадати.
— Насамкінець нашої бесіди — несподівано просте питання: за що ви любите Керч?
— Буду максимально егоїстичним. Це місце, де я сформувався. Я туди приїхав абсолютно інфантильним студентом, і на мене відразу впали приголомшуючі експедиції, а у проміжках між ними я то займався боротьбою з Кримською атомною станцією, тобто змужнів політично, то лазив у некрополь, дізнавався неймовірні речі про нашу історію. Це найбільш насичений період мого життя. З 1995-го я жив у Москві, там також багато що відбувалося, та це не мало наді мною такої магічної влади, бо я був на той час сформований, уже приїхав туди керчанином. Я щасливий, що повернувся. Тому що це місце, з яким треба дуже багато працювати. Це такий величезний запас пазлів, які треба складати, — якісь культурні факти, феномени... Це матеріал для людей із художнім мисленням, яких я маю намір запрошувати. У Керчі варто грати — у сенсі гри в бісер за Ґессе — з її власною історією, не ставлячи зовнішніх завдань. На форумах ми поєднували стародавню античну історію з постмодерністським і авангардним мисленням гостей, змушували крайніх експериментаторів говорити про старовину, на вічні теми — й виходило дуже цікаво. Одним словом, Керч — величезна задача, яка стоїть переді мною та багатьма іншими.
— З чим або ким би ви ще порівняли Керч?
— Це своєрідний скарб, який уже майже простукали. Ось ми з вами грабіжники, які постукували по різних місцях планети, і раптом — щось гучне, хвилююче... Більш літературно Керч можна порівняти з палімпсестом. Палімпсест — це текст, написаний поверх колись існуючого, але вискребенного іншого тексту. Адже загинула велика частина населення, яка пам’ятала не лише довоєнну, але й дореволюційну Керч, дуже багатьох освічених людей. Заповнювалося ж місто багато в чому людьми без вищої освіти, і вийшло так, що новий культурний простір під собою має величезні стерті шари. Парадокс: те, що собою являє Керч зараз, написане поверх того, що було багаторазово знищено. Зусилля Керчі, щоб представити себе курортним містом, цінне вже саме по собі. Проте для Керчі також дуже важливо позбутися свого випадання пам’яті. У міста на шляху до свого минулого стоїть така заслонка, і треба її розламати або просто прорости її корінням — як рослині, що потрапила на асфальт і прагне прорости крізь нього у грунт, дуже багатошаровий і багатий.
