Обпалений час Києва. Завершення бесіди
23 травня ми опублікували інтерв’ю про Київ з одним із найрозумніших і найвитонченіших знавців нашого міста, чудовим співрозмовником Мироном Петровським. Мирон Семенович із тих людей, яких хочеться розпитувати й слухати годинами; вже тому бесіда вийшла незакінченою, і ми обіцяли завершити її. Сьогодні ми виконуємо обіцянку.
— Хотілося б продовжити нашу розмову питанням про ваші дослідження міського фольклору...
— Я займався напівфольклорним романсом і повністю, звісно, фольклорним анекдотом.
— Хіба анекдот — це фольклор у традиційному розумінні? Адже його створюють наші з вами сучасники...
— Анекдот — це мікроновела, крихітне оповіданнячко з гострим фіналом, який, власне кажучи, й викликає сміх. Але письменництво передбачає певне свідоме ставлення до свого заняття. Проте ніхто ніколи не бачив людини, яка створювала в радянську епоху анекдоти. Зараз створенням анекдотів займаються всі — від журналістів до клубних працівників, що публікують це як свої дотепи, але в той час анекдот з’являвся хтозна звідки і поширювався зі страшною швидкістю. Складалося таке враження, що за день він покривав увесь міський простір, ніби його наклад був мільйон примірників. Але, повторюся, ніхто ніколи не бачив людини, яка створила анекдот, хоча нібито хтось мав його складати. І річ тут зовсім не у конспірації.
— Хто ж цей автор?
— Я гадаю, що той, хто створював анекдоти, не знав, що він їх створив. Парадокс: автор анекдоту не знав про те, що він автор.
— Хіба таке можливо?
— Ось приклад. Якось у Москві я з групою колег ішов у районі Новодівичого поля. Там, у сквері, на трав’яній грядці — на куртині, як казали за старих часів, — стояв маленький пам’ятник Льву Толстому. Це поблизу Хамовників, толстовський район. Робота скульптора Меркурова, причому без будь-якого постаменту. Стоїть такий старенький, руки за опоясочку заткнув, просто постать, укопана в землю. Скромний, дуже елегантний пам’ятник. Тоді ж там споруджувався величезний, думаю, з чотириповерховий будинок заввишки, монумент Толстому. Його будували з величезних гранітних квадрів. І коли ми проходили, там стояли поряд дві величезні постаті, точніше, сиділи — Толстого було зображено сидячи у кріслі, просто як фідієвського Зевса. Одна — гіпсова модель, а інша — майбутній пам’ятник, над яким працювали ще навіть не скульптори, а мармурники. Адже робота йде так: спершу трудиться мармурник, який створює болванку, а потім приходить скульптор і вже доводить до кондиції. Ми йшли, балагурили, і вигляд цих двох Толстих... Коли унікальне тиражується, це саме по собі викликає дивне відчуття й насмішку. А тут два величезні монументи. Причому в гіпсового голова була ще й обв’язана ганчіркою. І мої супутники почали балагурити з приводу того, що їх два, що ганчіркою голова пов’язана. І хтось із компанії, не пам’ятаю хто, кинув таку репліку — причому з інтонацією, з якою в радянських фільмах говорять актори, які грають Леніна: «Какая глыбища, а?» Цей каламбур — метафора Леніна, буквально перетворена на реальність, — був, певно, найбільш вдалим з усіх жартів, що прозвучали в цю мить. І я раптом відчув себе в казані, де википають анекдоти. Я збагнув, що потрапив у ситуацію, коли народжується анекдот, а присутні про це навіть не здогадуються. І найбільше з усіх не здогадується той, хто скаламбурив.
Уявіть собі, що з усіх жартів цей би запам’ятався присутнім. І, переказуючи ситуацію, вони могли б піти кількома шляхами. Один би сказав, припустімо, приписавши собі авторство: ось ми йшли, я таке сказав. Інший, який більше поважає поняття авторства, сказав би: ось ми йшли, і приятель сказав такий дотеп. Під час чергового переказу неминуче мала б виникнути така форма: Ленін, проходячи мимо, сказав: «Какая глыбища, а?» Все. За поняттями того часу це вже анекдот. Причому ніхто з його учасників не знав, що він створює анекдот. Вони були зайняті зовсім іншою справою. Інакше кажучи, пошуки автора анекдотів, якими були стурбовані не лише фольклористи, але і КДБ, були від початку приречені на невдачу. Це у повному розумінні фольклор, колективна несвідома творчість. Пригадайте, скільки в ту епоху в журналах і газетах було рубрик, що друкували різноманітні жарти, фрази, «апичятки», — ось цей матеріал для останньої сторінки газети й був невикористаною сировиною анекдотичної творчості. А оскільки анекдот був абсолютно неофіційним жанром, натомість уся преса могла бути лише офіційною, то виходило, що заготовки неофіційної творчості потрапляли на сторінки офіційної преси. Я б порівняв це з захороненням радіоактивних матеріалів на ворожій території...
— А в чому особливість анекдотичного фольклору в Києві?
— Дуже багато мені у моїх заняттях анекдотом пояснив час Чорнобильської катастрофи. Мене цікавило питання, якщо можна так висловитися, про динаміку анекдотичної творчості. Дещо смішно звучить, але саме про це я задумувався.
— І до яких висновків ви дійшли?
— Мабуть, активність міської маси у творенні анекдотів — а сам жанр суто міський — різко зростає у часи тотальної небезпеки. Якщо уявити собі, що в анекдотичної творчості городян є певний середній рівень, то у миті загальної загрози ця творчість дає різкий пік. У чорнобильські дні місто просто кишіло анекдотами. На анекдот перетворювалося все: і безглузде висловлювання когось із лідерів, і газетний заголовок, і каламбур, що виник випадково. Причому всі ці анекдоти буквально кипіли якимись відчайдушними веселощами. Просто за класикою: «Есть упоение в бою и бездны мрачной на краю». Цей словесний гумористичний бенкет на краю атомної прірви поділявся всіма. І я тоді пригадав, що щось подібне помічав у своєму довоєнному дитинстві десь у 1937—1938 роки, потім у 40-ві роки і під час уже повоєнних репресій у достопам’ятну епоху боротьби з космополітизмом, — інтенсифікація анекдотичної творчості відбувалася саме тоді. І таких митей, як ви знаєте, у вітчизняній історії було більш ніж достатньо. При цьому основні теми анекдотів зосереджувалися у певній опозиційній відповідності тим страшним подіям. Вони цю трагедію перетворювали навіть не на комедію, а на фарс.
І у зв’язку з цим у мене з’явилася ще одна здогадка — не знаю, наскільки вона вірна, — що анекдот також має функцію психологічного захисту. Люди від страху захищаються сміхом, переплавляючи, сублімуючи свою тривогу в насмішку. І таким чином анекдот виконує особливу терапевтичну функцію. Адже основні теми анекдоту — найбільш заборонені в даному соціумі, те, про що не можна сказати вголос. Найбільш забороненими темами були політика й еротика. Ось вони і стали головним змістом анекдотів. Є ще якісь, але цими двома рубриками більшість анекдотів покривається. І одного разу я помітив, що головні теми марення при психічних розладах — ті самі. Якщо відвідати заклади для душевнохворих, послухати їх, поговорити з лікарями, то ви зрозумієте, що все марення пацієнтів психіатричних закладів зосереджене на цих темах: політиці й еротиці. Отже, можна припустити, що живучи в безумному суспільстві, люди борються за своє душевне здоров’я, створюючи й розповідаючи анекдоти. Ось це я називаю терапевтичною функцією анекдоту. Люди захищаються від безумства, вкладаючи в анекдот певний здоровий глузд у його агресивно-глузливому втіленні.
— Коли я свого часу переїхав до Києва, мені часом доволі анекдотичною здавалася велика кількість різноманітних «зачарованих», містичних місць на карті міста. Хоча деякі з них — наприклад, руїни Зеленого театру або будинок, де жив Булгаков, зачаровували всерйоз. А в чому, на вашу думку, містицизм Києва?
— Сам я ставлюся до містики скоріш як до предмета вивчення, ніж як до певної своєї особистої поетичної чи ліричної необхідності. Якщо ви не образитеся на мій жарт, то я в цьому сенсі вульгарний матеріаліст. Бачте, є таке явище, як міський міф. Це сума поетичних уявлень маси городян про своє місто. Поетизувати місце свого перебування — цілком природне й вельми поважне людське прагнення. Схили Дніпра біля нинішнього Зеленого театру, відьмина могила, Лиса гора — останніх у Києві, за спостереженнями професійних краєзнавців, нараховується чи то три, чи то чотири, і так далі, можна ще поставити якісь назви... Тексту цього міфу, зафіксованого письмово, немає. Але міф, якщо мати на увазі під словом «текст» щось зафіксоване на папері, в такому вигляді й не може існувати. Він є ніби властивістю свідомості, а не фіксованої літератури. Більше того, коли він фіксується, він стає вже не стільки міфом, скільки казкою. Він втрачає довіру до себе й розповідається просто як цікавий сюжет, а не те, що підлягає якщо не сповіданню, то, принаймні, безумовній довірі. До речі, величезну роль у створенні подібного київського міфу зіграв уже названий вами Булгаков. Зауважте, що, описуючи Київ із найбільшою художньою достовірністю, що визнається як його однодумцями, так і опонентами, він називає його просто Містом — з великої літери. Це вже початок міфу. Бо у європейській свідомості так іменуватися дозволялося лише одному місту.
— Риму?
— Риму, звичайно! Лише Рим не вимагає у європейській традиції власного імені. Місто — це Рим, зрозуміло. До чого ж приводить ця міфологізація за Булгаковим? Київ одразу перетворюється на такий собі міфологічний двійник Рима, Вічного міста. І тоді все, що описується в булгаковському романі, набуває характеру не скороминучості — «тут і зараз», а вічності — «завжди й усюди». Роман перетворюється на містерію, стає грандіозним міфом про Київ завдяки лише одному ходу — його називанню Містом з великої літери. А далі йдуть послідовні зусилля з міфологізації, поетизації цього Міста. До речі, можливо, тільки кияни помітили, що якщо сумістити події роману з міською топографією, то виявиться, що вся дія в «Білій гвардії» триває на одній майже прямій лінії завдовжки півтора-два кілометри — від будівлі колишньої Олександрівської гімназії на колишньому Бібіковському бульварі до церкви Миколи Доброго внизу на Андріївському узвозі. Сюжет рухається вздовж цього відрізка, плюс кілька точок з боків: це, скажімо, стрілка Політехнічного інституту, де гине Най-Турс, а Ніколка вибирається звідти на Поділ, гетьманський палац на Печерську, клуб «Прах» на Миколаївській вулиці... Тим часом виникає образ грандіозного міста, в якому відбуваються події світового значення. Частина стає більшою за ціле. Для мене це містика не реального, а художнього простору. Цілком природно, що в реалістичному полотні «Білої гвардії» у Булгакова вже є кілька моментів, які показують, що й містика «Майстра і Маргарити» не виникла на порожньому місці, що вона вже була закладена у київському романі. Це я не через патріотичні почуття, це просто літературний факт.
— Можна про це трохи детальніше?
— Якщо ви пригадаєте сцену втечі Олексія Турбіна після зустрічі з петлюрівськими стрільцями на розі Володимирської та Прорізної в бік Малопідвальної — в романі Малопровальної — то далі його, пораненого і задиханого від погоні, рятує Юлія Рейсс, затягнувши через хвіртку до якихось садів. І далі вони біжать через сади й потрапляють до її будиночка. Причому бігти в ці сади вони можуть єдиним шляхом — униз схилом Старокиївської гори, у бік Хрещатику. Та коли вони пробігли рівно три сади — зауважте, три, як у казці, — вони опиняються далеко й високо над тією Провальною вулицею, якою біг Олексій. У Булгакова сказано ясно і недвозначно: високо. Іншими словами, він біг униз — і опинився вгорі. Як Данте, спускаючись із Вергілієм колами пекла, потім несподівано опиняється вгорі, всупереч реальному простору, але відповідно до логіки простору фантастичного. Тут явно містичний момент: вони з київського простору йдуть у якийсь фантастичний, міфологічний. І коли наївні київські краєзнавці нишпорять тими місцями в пошуках хоч би залишків будиночка Юлії Рейсс, то це викликане, по-перше, неуважним читанням роману, а, по-друге, цілковитою і знов-таки наївною впевненістю, що устрій простору в романі відповідає реальному. Точнісінько так само втеча Ніколки від Політехнічного інституту, що відбувається паралельно і майже одночасно за романним часом. Звідти дістатися на Поділ, у принципі, можливо. Довго, але можливо. Але в Булгакова він потрапляє з однієї вулиці на іншу зовсім немислимим шляхом. Тобто він або повітрям перелітає, або під землею проходить, але явно не в реальний спосіб.
— У чому ж річ?
— Обидва вони — і Турбін, і Ніколка — перебувають на межі смерті. Вірніше, на межі життя. Їм загрожує загибель, їхній порятунок — це диво. Вони біжать ніби краєм подвійного буття — тутешнього і тамтешнього, однією ногою тут, у Місті, у грудні 1918 року, а іншою — в тих просторах, про які ми нічого не знаємо. І тоді в Булгакова з’являються такі містичні моменти. Пояснити це реальністю вже неможливо. Ось вам ще два моменти з містичної топографії Києва, але вже відображені в літературі. І вони, звісно, входячи у свідомість читачів, стають частиною київського міського міфу. Як на мене, це не позбавлено сенсу, і певною мірою відповідає на ваше питання, хоча, можливо, дещо бічним ходом...
— Чесно кажучи, я так ніколи навіть не дивився на це. Ви пропонуєте просто дивовижний погляд...
— А ось перечитайте і ви побачите, що трактування цих місць як місць містичних — адекватне, коректне. При цьому, зауважте, якщо у «Майстрові й Маргариті» містичні моменти просто кричать про себе, то тут Київ занесений грудневим снігом 1918 року, і цей сніг немов припорошив входи в містичні куточки міста, вони ніби законспіровані, лише вгадуються під цією сніговою ковдрою.
— А в якому місці Києва зосереджена ваша особиста містика?
— Я можу відповісти і на це питання, але тоді ми знову повернемося у двір мого дитинства на Лютеранській, про який я вже розповідав. Так, там для мене трапляються дива... І тогочасні люди, і тогочасні діти, й батьки — відчуття, що там їхні душі, або насправді просто моя душа там. Та ми знову туди повертаємося — чи варто? Не будемо копирсатися в минулому, як кажуть у таких випадках.
— Ну що ж, тоді, можливо, як і під час нашої попередньої зустрічі, поговоримо насамкінець про символи й метафори? З чим або з ким вам здається найбільш доречним порівняти Київ?
— Десь років сто тому англійський архітектор Ебінез’єр Гордон випустив у світ книгу, присвячену місту майбутнього, яке він назвав містом-садом. Суперечність між природою та культурою, яка на той час різко позначилася на буржуазному місті, він намагався подолати архітектурним проектом, значною мірою, вочевидь, утопічним. Адже недарма хтось сказав, що головна небезпека утопій у тому й полягає, що вони здійснюються. Гордон вимріяв і склав докладний проект міста-саду, яке б подолало ту суперечність. Між іншим, саме у нього поети та вчені, серед них — і Маяковський, запозичали формулу «місто-сад». Так ось, той Київ, який я знаю і люблю з дитинства, мені уявляється здійсненим не за визначеним заздалегідь проектом, а містом-садом, який примудрився якимсь дивом у своєму природному розвитку сумістити свої цивілізаційні зусилля зі своєю природною основою, з цими пагорбами, з цими потоками зелені, які разом із київськими вулицями стікають схилами з висот у низини. Цей образ Києва — міста-саду — для мене завжди був найдорожчим.
— А зараз?
— Дуже шкода, та останні десятиріччя здійснюється жахливий за потужністю наступ на його природну основу, що перетворює Київ з того міста-саду, яким він був упродовж сторіч, на пересічне буржуазне місто, забудоване кам’яними велетами, які витісняють його зелену масу. При цьому відбувається цікаве, проте невеселе дійство. Захисниками зеленої основи Києва — тобто в цьому випадку його культурної основи, бо природа у місті стає частиною його культури, — так ось, захисниками основи існування міста є соціально найменше впливова частина городян, а в опозиції до них — нова міська буржуазія, яка по-хижацькому розтягує шматочки зеленої міської території та забудовує їх без плану, без урахування міських особливостей, просто виключно задля прибутку — за дивної байдужості влади. Погляньте, що виходить: городяни, котрі захищають міську культуру, — проти міської буржуазії — за нейтралітету влади. Я бачу, як благословенні шматочки київської землі перетворюються на скупчення висотних будівель, торгових центрів та інших безсумнівно корисних, але тут цілковито недоречних споруд. Легендарна слава Києва як міста-саду, по суті, вже перетворюється на міф минулого. Те, чим Київ насолоджувався і пишався (насолоджувався — я маю на увазі у бік міського життя, звернутого до городян, а пишався — у той бік міського життя, який апелює до світу), це вже не реальність, а факт з історичного минулого. Замахи на Черепанову гору, на сквери Подолу та Деміївки, на Русанівську набережну, на сквери, на дитячі та спортивні майданчики, на Пирогове... Страшний тиск осатанілих від жадібності забудовників пройшовся і продовжує йти містом, як важкий танк. Я гадаю, що цей натиск ворожих місту сил ще можна спинити, втихомирити, ввести у якісь цивілізовані рамки. Пора, бо вже зараз київські природні вкраплення перетворюються на раритети... Я з дитинства чув, що Берлін — сіре казармене місто. Та запевняю вас, берлінська зелень набагато багатша за київську. Про Чикаго мені стверджували, що це місто, яке смердить випарами бойні та металургійних підприємств. Але де там Києву до Чикаго, яке справді справляє враження міста-саду. Для мене люди, які в погоні за наживою навісніло й бездумно зводять на міській зелені свої залізобетонно-скляні споруди, — просто вороги міста. Отже, я не боюся цього слова — вороги народу, даруйте... А може, трапиться диво, і непідкупна влада стане на бік городян у цьому протистоянні, можливо, все ж репутацію Києва як міста-саду буде врятовано?
