Українська самобутність — і в степу

Донецький регіон завжди був великим простором для кочових племен. Тутешній степ і досі залишається диким полем. «День» переконався в цьому, відвідавши заповідник «Хомутовський степ» — центральне відділення Українського степового заповідника, який занесено до списку природних пам’яток ЮНЕСКО.

Заповідник «Хомутовський степ» розташований між трьома селами: Конькове, Самсонове та Хомутове. Найближче з них — Самсонове. Це — невеличке село в одну вулицю. Мешканці живуть за рахунок аргохолдингу. Магазинів майже немає, немає лікарень, міліції. Є лише одна школа-дев’ятирічка, в якій навчаються лише 30 учнів. Село може здатись занедбаним, проте це не так. Тут панують спокій і чистота. Люди в Самсоновому привітні й доброзичливі: ми не зустріли дорогою жодного «комірного» замка на дверях — люди довіряють одне одному. Така ж ситуація й в інших населених пунктах, які огороджують дикий степ від причесаної цивілізованості.

До степу можна дістатись із Донецька маршруткою Донецьк —Новоазовськ. Їхати години дві з половиною. Водій зупинить на трасі, й вам доведеться ще йти до села Самосонове, потім мостом перейти річку Грузький Єланчик — і ви вже на місці. Вас зустріне співробітник заповідника: ходити влітку без нагляду не можна — дуже багато змій. Спочатку відвідайте музей, де зібрано інформацію про заповідник. Потім —невеличкий зоопарк та тераріум. Тут тільки декілька видів тварин: ті, що не можуть жити на відкритій місцевості, — качка, павич тощо. А вже потім вас відведуть до самого степу.

Найкращий час для відвідування заповідника — травень — червень. Саме зараз тут усе буквально цвіте та пахне, а до неба можна дістати рукою.

Запахи в степу неймовірні, адже тут зростає 546 видів рослин, деякі з яких занесено до Червоної книги. Саме тут можна відчути пахощі того євшан-зілля, про яке писав Микола Вороний. Тут квітнуть маки і гнеться ковила.

А посеред степу пасеться табун коней. За ними слідкує єгер. Взагалі, коні — це одна з особливостей заповідника. Тут усе розпочиналось саме з цих тварин. Спочатку тут вигулювали коней скіфські та сарматські племена. Потім, уже набагато пізніше, була так звана Хомутовська табунна толока, яка належала Області Війська Донського і використовувалася як пасовище для молодих коней. Після революції 1917 року цю територію включили до складу Державного земельного фонду й продовжували використовувати як пасовище та сінокіс.

Червень 1925-го став для Хомутовського степу визначальним. Адже саме тоді співробітники Маріупольського краєзнавчого музею спільно з представником Маріупольського окружного управління провели обстеження степу й відзначили його велике наукове значення. І 24 серпня 1926-го Хомутовський степ оголосили заповідником місцевого значення. Із 1961 року він увійшов до складу Українського державного степового заповідника.

Щоразу степ поповнюють новими рослинами та новими тваринами. Деякі з них не приживаються, а деякі почуваються тут як удома. Так, тут оселились лебеді та єнотоподібні собаки.

З’явились тут і дво-чотириметрові скульптури з каменю, чиє виготовлення датується орієнтовно VI — III стст. до н.е. Це знамениті скіфські баби. У степу зараз їх налічується двадцять. Як розповіла нам співробітниця музею, їх завезли сюди з Маріуполя. Фотографуватись з бабами вона нам не радила, казала, що наразі невідомо, яку саме енергетику вони несуть, адже зазвичай їх ставили на захоронення. Проте баби не пов’язані безпосередньо з похованням. Це — частина культу пращурів, воїнів. Ще їх називають символом вічності та небесного світу. Скіфи частіше використовували зображення чоловіка-воїна, який у своїх руках тримав меч (кинджал) та чашу (ріг). Жінка-ідол схрещувала руки на животі — це був символ продовження роду. Такі баби є й у Хомутовському степу.

Як нам розповіла співробітниця Донецького обласного краєзнавчого музею Олена ГЛУБОКА, скіфські та половецькі баби були розкидані по всій території Донецького регіону. Спочатку їх знаходили місцеві жителі, використовували їх у будівництві. Потім, коли археологи почали вивчати цю тему й встановили культурну та історичну цінність скульптур, баб почали віддавати в музеї та заповідники. Скіфських баб, які зараз стоять у степу, було знайдено в Маріуполі й завезено саме звідти.

Ще одна з місцевих пам’яток — камінь, на якому написано, що свого часу тут екранізацію на «Степ» Чехова зняв Сергій Бондарчук.

Одна з легенд, про яку розповідають у степу, має романтичний характер. За часів Давньоруської держави по різні боки гори вночі в степу зупинилися на відпочинок два ворожі табори — русичів і половців. Русичі послали на розвідку молодого воїна на ім’я Ковил, а половці — дівчину Типчак. Молоді зустрілися на горі й одразу закохалися одне в одного. До ранку вони спілкувались, не знаючи мови іншого племені. Коли військові з обох боків попрокидалися й побачили, що їхні розвідники закохані, вирішили їх не чіпати й відпустили разом. Отак пояснюють існування поруч таких рослин, як ковил і типчак.

Історію кочових племен тут помічаєш у всьому: в пахощах, у повітрі, коли лежиш на землі. Всюди відчувається сила степу та сила тих воїнів, які тут боролися за своє місце під сонцем. Саме в степу повинен побувати той, хто хоче відчути справжній сарматський дух і хоче зрозуміти самобутність як Східного регіону, так і в цілому України. Адже саме в історії — наші особливості.