Як нам навчитися свого не віддавати?

Маршрут Київ — Крути — Батурин — Київ, ідея якого належить головному редакторові «Дня» Ларисі Івшиній, став одним із завершальних акордів роботи цьогорічної Літньої школи журналістики «Дня». Разом зі студентами-практикантами в подорож вирушили журналісти й керівники редакції «Дня».

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Як уже, мабуть, встигли відзначити читачі «Дня», слідкуючи за газетними публікаціями, програма Літньої школи-2009 була особливо концентрованою. Музей Івана Гончара, Чечельник, Конотоп, відтворене козацьке поселення «Мамаєва Слобода», етнічний фестиваль «Країна Мрій», численні виставки та цікаве спілкування: спроби молодих журналістів проаналізувати ці події та висловити свої враження ви щодня бачите на шпальтах «Дня».

Інтелектуальний туризм повинен стати однією зі складових журналістики. На цьому «День» наголошував неодноразово. Адже хіба може журналістика, яка називає себе якісною, не знати в обличчя власної країни, а горизонти свої обмежувати київськими пагорбами? Саме тому програму Літньої школи журналістики «Дня» ми намагалися максимально «розтягнути» — не тільки тематично, а й історико-географічно. Такі «світоглядні походи» (якщо ці мандрівки сприймати саме так, а не спрощено — як екскурсії) вимагають відповідної книжково-довідково-енциклопедичної амуніції. Бо на зустрічі з історією з порожніми руками не ходять. Саме тому цей вид туризму «День» називає інтелектуальним — ви знаєте, куди, за чим і навіщо їдете.

Найзнаковішою для студентів (принаймні судячи з їхніх відгуків) виявилася подорож до історично насичених місць — залізничної станції Крути та містечка Батурина. Знаковою, бо Крути та Батурин належать до розкиданих по всій Україні — в часі та просторі — «історичних вузлів», які утворюють «візерунок» української сучасності. Знаковою — бо воскресає. Годі говорити про те, що «жива», уречевлена історія — не в тільки в іменах і датах, а й у конкретних місцях, деталях, прямих посиланнях — значно доступніша для сприйняття та розуміння. Вона не осідає десь у закутках пам’яті мертвим багажем, а стає доступною для пропускання через фільтри сьогодення, для співставлення з явищами і характерами нинішніми. «Жива» історія має характер світоглядний, вона «працює», допомагаючи відрізняти добро від зла, союзників — від лицемірів, свободу — від її імітації.

Пригадуєте передмову Ольги Герасим’юк до першої книги «Україна Incognita» з серії «Бібліотека газети «День» під заголовком «Кожен українець хоч раз повинен побувати у Чигирині»? Шаблон: «Кожен українець хоч раз повинен побувати у...» можна застосовувати до безлічі міст і містечок України, серед яких, безумовно, і Батурин, і станція Крути. А далі — Холодний Яр, Хортиця, Канів... Зрештою, такий обов’язковий краєзнавчий лікнеп-список може скласти кожен для себе сам. Тоді «розтлінна» справа будь-яких політтехнологічних фокусників не матиме жодного впливу на українців, які усвідомлюватимуть історично зумовлену, світоглядну єдність всього народу України, що втілена в потребі власної державності. Ця потреба стала невід’ємною частиною нашої ментальності. Учасниця Літньої школи журналістики «Дня» Олена АВДІЄНКО, вловивши цей зв’язок, написала: «Відвідавши Крути й Батурин, переконуєшся, що хоча події, які там відбувалися, розділяє не одне століття, українська мета в обох випадках була одна — захистити свою країну, не шкодуючи власного життя».

Тож Крути та Батурин як об’єкти інтелектуального туризму були обрані Ларисою Івшиною не випадково. Поза сумнівом, там повинен побувати кожен українець — аби на власні очі побачити не вкриту ідеологічною іржею давнину, яку вже протягом 18 років добувають українські вчені-історики. «Тут живе все те, з чого проростала наша держава», — емоційно пише у своєму відгуку про подорож учасниця Літньої школи журналістики «Дня» студентка Інституту журналістики Київського національного університету Анна СЛЕСАРЄВА.

Цей, можливо, дещо пафосний пролог повинен наштовхнути й вас на прагнення маршрутом №1 для своєї наступної подорожі обрати Батурин, Чигирин, Канів, Хортицю... Бо є безліч місць, де обов’язково має побувати кожен українець, але наразі побували одиниці.

Не зайвим був би інтелектуальний туризм і в освіті. Параграфи шкільних підручників із історії потребують візуалізації, а молодь — емоційного досвіду переживання історії. Так видається, коли згадуєш свої уроки з історії. Чому б не вивчати постання Київської Русі та політику руських князів біля Золотих Воріт або Софії Київської? (До речі, саме так журналісти «Дня» колись слухали лекцію Сергія Кримського про святу Софію. Її фрагменти подані в книзі «Україна Incognita» в статті «Софія Київська. Ефект високого неба».) А лекцію про Запорозьку Січ не прочитати на Хортиці? А про Галицько-Волинське князівство найліпше розповідати не в чотирьох стінах, а десь у місті Лева... Звичайно, це швидше скидається на якусь напівфантастичну мрію, особливо з огляду на те, що Міністерство освіти історію останнім часом взагалі вважає дисципліною другорядною...

До речі, після нашої мандрівки один із учасників Літньої школи студент Запорізького національного університету Олександр КАРПЮК зізнався, що завдяки декільком годинам у Батурині йому вдалося відійти від сприйняття подій трьохсотрічної давності як сухого факту. «Коли я навчався в школі, то захоплювався історією. Навіть був учасником обласної олімпіади з улюбленого предмета, — пише Олександр. — У той час я просто вивчав різні дати, імена, намагався розібратися в непростій політичній ситуації різних країн, познайомитися з багатьма народами. Незважаючи на всю серйозність мого зацікавлення, складно було уявити собі історію «живою», відчути її, а не приймати як факт. Хто б міг подумати, що через стільки років я опинюся в Батурині, про який стільки чув і читав.»

ІСТОРІЯ НА РЕЙКАХ

«Такі місця потрібно відвідати, щоб відчути себе українцем і почати цінувати те, що живеш у незалежній Україні. Тоді усвідомлюєш свою свободу як надбання багатьох поколінь», — написала у своєму відгуку про подорож Євгенія КРИКУН з Острозької академії.

Невеличка станція Крути, що розташована за 130 кілометрів на північний схід від Києва, зажила собі саме такого, героїчного місця протягом усього-навсього однієї доби. Сьогодні вже кожен школяр знає (або принаймні повинен знати), що 29 січня 1918 року тут відбувся бій між більшовицькою армією під командуванням Михайла Муравйова та військами Української Народної Республіки. Саме на прикладі цієї баталії, яка одразу стала символом героїзму, виховували членів ОУН та вояків УПА. Сергій БУТКО, представник Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області й співавтор експозиції Музею Меморіального комплексу «Пам’яті Героїв Крут», розповідає про документ №33 Української Повстанської армії від 20 січня 1945 року, що повідомляє про відзначання Дня пам’яті Героїв Крут. Одночасно на рівні офіційному протягом довгих років події 29 січня 1918 року залишалися викривленими відповідно до інтересів партії. Сьогодні експозиція, створена в рамках музею біля станції Крути, покликана спростувати ряд неправдивих стереотипів щодо бою. Зокрема, легенду про 300 студентів.

— Легенда про 300 студентів виникла в діаспорі в 30-х роках, — розповідає пан Бутко. — Вона почалася з поховальної промови професора з Української школи імені Кирило-Мефодіївського братства, який порівняв учасників бою під Крутами з трьомастами спартанцями. Одразу ж забули про 20 офіцерів, які брали участь у бою і без яких жоден бій взагалі неможливий. Насправді на боці УНР виступила сотня Першої юнацької військової школи імені гетьмана Богдана Хмельницького. У перекладі на сучасну мову, ця назва означає «військове училище». Тобто йдеться не про студентів, а про підготовану молодь, яка пройшла фронти. Говорити, що ці нещасні не знали, з якого боку братися за гвинтівку, — нісенітниця! Вони професійну солдатню клали на сніг! Щоправда, серед них було 30 «зайців», гімназистів Української школи імені Кирило-Мефодіївського товариства, які обманом потрапили на поле бою.

Саме наймолодших бійців спершу захопили в полон, а потім безжально розстріляли більшовицькі матроси. У музеї представлено моторошний документ-свідчення у справі Муравйова від 10 травня 1918 року. Наведені нижче слова належать члену Комітету першої революційної армії Сергію Ізмаїловичу Мойсеєву: «На станции Круты были захвачены в плен около 20 гайдмаков, среди которых было много гимназистов лет по 17. Их вывезли за станцию и стали расстреливать самым беспардонным образом. Был возмутительный случай, когда один юноша убежал от этого места, но его нагнали, привели к прежнему месту в одном белье и расстреляли. Это было произведено в поезде, которым командовал Егоров (майбутній сталінський маршал, який був розстріляний у 1939 році. — Прим. «Дня»). Все-таки считаю, что это было последствием приказа Муравьева, который говорил очень часто, что надо расправляться беспощадно».

Як закінчився бій, відомо, та попри це Сергій Бутко стверджує, що він був переможним.

— Бій під Крутами — бій переможний. Підтвердження — це бойовий договір УНР з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. По суті, він є результатом бою, який затримав більшовиків на декілька діб. Це дозволило зберегти українську владу в Києві, з якою іноземні держави й підписали договір. Ці хлопці знали, на що йшли, вони знали, за що боролися. І поки інші плакалися, вони виграли цей бій, — наполягає пан Сергій.

Меморіальний комплекс «Пам’яті Героїв Крут» складається з декількох об’єктів. Зокрема, пам’ятного знака, встановленого 1996 року. Хрест на цьому місці ставили в 1991 році. Утім, зовсім нещодавно Сергій Бутко дізнався зі спогадів, що насправді були й більш ранні знаки. Як виявилося, найперший хрест був встановлений тут київськими та львівськими студентами ще восени 1990 року. Щоправда, вже за декілька днів його ліквідувала влада.

Музей молодший за пам’ятний знак більш ніж на десятиліття. Офіційне його відкриття відбулось у жовтні 2008 року. Своєю появою він завдячує спільній роботі наукової та творчої інтелігенції Києва та Чернігова. У створення музею не було вкладено жодної державної копійки, все — за рахунок меценатів. Але не фінансові вкладення в ньому найцінніші. У музеї відчуваються душевні інвестиції — як у формі, так і у змісті. Через це він наполегливо вимагає до себе уваги — не побіжної, а ретельної, майже дослідницької. Більшою мірою він розрахований на інтелектуальний, а не на візуальний ефект. Хоча й зовнішній вигляд музею не залишає нікого байдужим. Він втілений у формі перону Київського вокзалу, звідки в січні 1918-го майбутні герої вирушали у свій останній бій. На коліях — вагони ще тих часів, які з величезними зусиллями вдалося віднайти, відреставрувати й встановити тут, біля станції Крути. Основою експозиції є більше ніж 300 копій унікальних архівних документів і фото, пов’язаних безпосередньо з боєм 1918 року та Українською революцією загалом. Цих свідків доби творча група, що працювала над меморіальним комплексом, збирала по різних українських архівах. Серед представлених документів є, наприклад, універсали Центральної Ради, фото першого українського уряду. Сергій Бутко акцентує нашу увагу на фотокартці, де зафіксовано засідання Українського генерального штабу в липні 1917 року. На стіні — портрет Тараса Шевченка.

— У всіх штабах українських армій це був найважливіший портрет, — коментує пан Сергій.

Зовні вагони завішані експресивними революційними плакатами: «Ми гайдамаки всі ми однакі», «Краще померти за волю, ніж жити рабами», «Не ридать, а добувать», «Життя той один достоїн хто на смерть що дня готовий». «Чужого не хочу а свого не віддам» — стверджує виставлена в експозиції поштівка тих років. По суті, в зображеній на листівці жінці з дитиною на руках, що відбивається від двоголового орла, й у процитованій короткій фразі сконденсована світоглядна позиція українців. Щоправда, «треба навчитися свого не віддавати», зазначає Сергій Бутко.

У кожного з учасників Літньої школи експозиція викликала свої думки та рефлексії.

«Музей на рейках — це символічно, — вважає Євгенія Крикун. — З одного боку, це демонстрація умов бою, а з іншого — потужна алегорія: війна, що «пересувається», досягаючи всіх куточків країни».

«Розумію, не від цих хлопців залежала зміна людської свідомості, та ця непоодинока історична трагедія для мене стала черговим набатом, який вимагає зміни ставлення до війни як такої. Військові паради, навчання, демонстрація збройних потужностей вже давно не викликають у мене захоплення та гордості. Швидше навпаки», — написала Анастасія САМОШИНА, студентка Інституту журналістики Київського університету.

«Врізалася в пам’ять фотокартка із зображенням чекістів — такі відгодовані обличчя, добротна одежа. Замислилася: що змушує людину стати катом, як взагалі можна жити, коли відбираєш це право в інших. За спокійним статичним зображенням криється насправді дуже страшне фото...» — розмірковує Людмила ЖУКОВИЧ, студентка Острозької академії.

У героїзмі крутян очевидне продовження традицій української волелюбності. Ці ж волелюбні мотиви вчуваються й у Норильському повстанні. «Що важать виступи окремих політв’язнів проти цілої системи?«— запитають скептики. Те саме, що виступ жменьки молодих бійців (хай і з 20-ма офіцерами) з мінімумом озброєння проти більшовицької армії. Об’єднує ці два «історичниі вузли» також те, що й крутяни, й ті, хто піднімав концтаборові повстання, чудово усвідомлювали, що мають на увазі скептики. Але їхні, як здається з першого погляду, занадто амбіційні вчинки з точки зору історичної перспективи виявилися переможними. На рівні не локальному, а глобальному. Життєва історія Євгена Грицяка свідчить, що одна самовіддана душа здатна розхитати багаторівневу та непорушну тоталітарну машину.

Тільки цьому, на жаль, у школах не навчають...

МІСТО НАД СЕЙМОМ

«Його спіткала та сама доля, що Ніневії, Трою, Карфаген, Єрусалим. Тільки з однією різницею: названі міста знає весь світ, а згадка про Батурин випалювалася, викорчувалася з українських душ упродовж кількох віків — як єресь, як злочин, а тим більше про його роль, його велич, його потаємний зміст — як символ змагань за свободу», — так написала про Батурин письменниця Наталка Поклад.

Сьогодні Батурин, що пам’ятає гетьманування Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи та Кирила Розумовського, знову «ожив» — завдяки ініціативі Президента Віктора Ющенка. Відродження міста (завдяки тому ж таки президентському, а отже, й потужному фінансовому фактору) відбулося рекордними темпами: за шість місяців 2008 року зусиллями сотень працівників було відновлено пам’ятки, пов’язані й з гетьмануванням Івана Мазепи, й із останнім українським гетьманом Кирилом Розумовським. Великою мірою цю ініціативу Віктора Ющенка вдалося реалізувати завдяки небайдужій позиції місцевого керівництва. Голова Чернігівської обласної державної адміністрації Володимир Хоменко розуміє історичні проблеми свого регіону, а тому особисто доклався до справи відродження Батурина. А незабаром у Чернігові буде зведено пам’ятник Мазепі. Причому рішення про встановлення монумента було прийняте не особисто головою адміністрації, а, так би мовити, в громадській дискусії.

Рівно через 300 років після варварського спалення Батурина у 1708 році тут виросла цитадель з українським прапором на вежі, яка оточує гетьманський будинок, Воскресенську дерев’яну церкву, скарбницю та криницю. Палац Розумовських тепер приголомшує своїми розкішними залами, хоча експозицію увйого межах ще до кінця не сформовано. У Батурині працює також сучасно облаштований Археологічний музей, де, зокрема, зберігається найбільша в Україні колекція кахлів — понад 180 різновидів.

За словами Людмили Кияшко, заступника генерального директора з наукової роботи Історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця», за минулий 2008 рік Батурин відвідала 41 тисяча туристів, а вже за перше півріччя 2009-го кількість відвідувачів сягла 83-х тисяч. Попри те, що у відновлення історичних пам’яток були вкладені астрономічні суми, інфраструктура традиційно залишилася на узбіччі. Так, у Батурині працює всього-навсього один готель.

Місто над Сеймом, гетьманська столиця Батурин пережив декілька занепадів, але неодмінно відновлювався знову. Тому часто його порівнюють із Феніксом. «Та з невеликою поправкою: на відміну від міфічного птаха, який постає з попелу після самоспалення, місту згоріти вщент допомогли російські війська», — гірко іронізує журналістка Анастасія Самошина. До речі, в Батурині на час його спалення було 32 млини. Близько 16 тисяч жителів (для порівняння, сьогодні їх близько трьох тисяч). Місто мало магдебурзьке право, тобто, по суті, було частиною європейського простору. І все це було знищено.

Садиба генерального судді Василя Кочубея (колишній суд Лівобережної України) — єдина батуринська споруда, що вистояла в 1708 році. У поемі «Великий льох» її згадує Тарас Шевченко: «На тім пожарищі Одна тілько й осталася В Батурині хата...». Будинок Кочубеїв сьогодні функціонує як музей. Поруч — тінистий парк, де колись ріс так званий дуб Мотрі, який був свідком розгортання одного з класичних історичних та літературних сюжетів української минувшини — трагічної любові сімдесятирічного Івана Мазепи та сімнадцятирічної доньки Василя Кочубея Мотрі. «Сама знаєш, як шалено люблю вашу милість. Ще нікого не любив так», — цитує один із Мазепиних листів до Мотрі Людмила КИЯШКО. Кочубеї виїхали з Батурина в 1917 році внаслідок відомих подій. Відтоді жоден нащадок цього роду на батуринській землі не з’являвся.

Відновлення Батурина, руйнування якого російська історія сприймає як крапку в прагненнях українців до здобуття власної державності, є принципово важливим для країни.

— Постання Батурина з попелу — дуже символічне, — зазначила журналістка «Дня» Ольга Решетилова, відчувши дух гетьманської столиці. — Надто сьогодні, через 300 років після його винищення, коли Росія дедалі більше посилює свій тиск на Україну, особливо в історичному та ідеологічному сенсі, прагнучи довести своє домінування в спільній українсько-російській історії.

Батурин — це передусім постать гетьмана Мазепи, якого тепер ми намагаємося реінкарнувати у своїй генетичній пам’яті. Студентка Острозької академії Ганна ВАКУЛЕНКО історичне значення Батурина для себе визначає так: «До цих пір залишаються відкритими для багатьох питання: «Чи є Мазепа зрадником?», «Хто відповість за Батурин?»... Як на мене, відповіді залежать від того, хто ставить питання і хто відповідає. Але саме це місто стало ключовою ланкою в Північній війні, оскільки було столицею гетьманської України й вважалося символом її національної нескореності, та обрано Петром І для відплатної акції за те, що Мазепа перейшов на бік Карла ХІІ, намагаючись врятувати Україну від східного тиску.»

«День» у справі повернення гетьмана Мазепи із забуття зробив свій необхідний крок уперед, проголосивши в жовтні минулого року разом із Національним музеєм історії 2009-й Роком Мазепи. Адже своєю увагою, як стверджує Лариса Івшина, ми оживляємо наших героїв, а неувагою — вбиваємо знову. Між іншим, минулого тижня головний редактор «Дня» Лариса Івшина та Євген Марчук подарували Батурину картину «Козак і смерть» (2002 рік) — центральну роботу з циклу «Мазепіана» видатного українського художника-графіка сучасності Сергія Якутовича.

ЗАМІСТЬ ПІДСУМКІВ

«Чужого не хочу, а свого не віддам» — вже згадана формула, проілюстрована поштівкою, може слугувати резюме до маршруту Київ — Крути — Батурин — Київ. А може, — до української світоглядної позиції. Але якщо на чуже ми справді ніколи не зазіхали, то своє роздавали занадто легко.

— Держава зараз у складній ситуації. Поки підростає молоде покоління, вже з іншим світоглядом, дуже складно воювати з радянським модернізмом і малоросійським холуйством, — аналізує Сергій Бутко. — Українська еліта не сконсолідована (особливо з українськими інтересами), і вона ще не відчуває своєї відповідальності за стан у країні. Наша проблема в тому, що ми — постколоніальна країна. Це не образа, але якщо ми цього не усвідомимо, то не зможемо стати нормальною європейською державою. Нам треба навчитися самоповазі. Ще від Шевченка...

Так само, як Батурин, так само, як пам’ять про Героїв Крут, Україна відновлюється, відтворюється, оживає — повільно, але вперто, суперечливо, проте безповоротно. І, здається, цього разу її ніхто не зможе придушити.

От тільки треба навчитися свого не віддавати...