Життя на мості
Довідка з мережі про Коста-Ріку містить лише стандартний набір даних: назва країни «Costa Rica» перекладається як «багатий берег», відкрита Колумбом у 1502-му, незалежність від Іспанії здобула в 1821-му. Столиця — місто Сан-Хосе. Коста-Ріка — одна з найменших держав у Центральній Америці: 4,3 мільйона населення (менше, ніж на Донеччині). Розташована в найвужчій частині перешийку, що поєднує два континенти, межує з Нікарагуа на півночі та Панамою на південному сході. Південно-західне узбережжя — тихоокеанське, на сході — Карибське море. Індіанські племена були нечисленні, але лишили по собі загадкові кам’яні кулі (петросфери) розмірами від дюйму до двох метрів, вагою до 16 тонн; призначення тих артефактів досі не з’ясоване. Охорона природи — важлива для Коста-Ріки справа, 74 заповідники займають чверть території країни. Острів Кокос (24 квадратни кілометри) — найбільший у світі незалюднений, названий Жаком-Івом Кусто «найгарнішим у світі», а за Робертом Льюїсом Стівенсоном, саме на Кокосі мешкав знаменитий флібустьєр Флінт. Економіка Коста-Ріки базується на туризмі, сільському господарстві, виробництві й експорті електроніки.
Щоб оживити цей схематичний краєвид, треба говорити з кимсь із місцевих мешканців, і тут нам пощастило: вже 10 років у Коста-Ріці живе колишній львів’янин художник Андрій Галашин.
— Як ви опинилися в Коста-Ріці?
— У 1999 році я вчився в коледжі у Львові, вже його закінчував. В один прекрасний день директор запросив до себе в кабінет. Його знайомому, який робив вітражі, загалом проекти для католицьких церков у Коста-Ріці, були потрібні люди, які помагали б йому в роботі. Оскільки я був добрим рисувальником, то директор запропонував мені поїхати туди. Я навіть не знав точно, де це, поставився до того не дуже серйозно, але вислав свої роботи тій людині, а паралельно вступив в Академію мистецтв у Львові на монументальний живопис. Провчився там три місяці. Потім прийшла відповідь: мене запрошували приїхати й попрацювати. Тож я, залишивши навчання, подався до Центральної Америки.
— Якими були перші враження?
— Найперше, — це тропіки, що відчувається в усьому, починаючи з клімату, зі структури самого міста Сан-Хосе. Не ризикнув би порівнювати з Києвом або жодним містом Європи, геть інакша річ. Поділ сезонів — на сухий і дощовий, вони називаються літо і зима. Хоча насправді другий — не зима, просто безперервно дощить. Сан-Хосе розташовано на висоті 1170 метрів і містить дуже багато мікрокліматів. Для себе можна вибрати кліматичну зону, до якої ти більш звик. Якщо подобається постійна туманність чи сирість, то варто підніматися в гори, а якщо хочеться спеки, краще спуститися до пляжу. А загалом температура коливається від 20 до 30 градусів. У нас зараз грудень, найхолодніший місяць року, температура падає аж до 16 градусів. Це вважається холодно, до того ж, іде дощ... А ще вразили кольори, точніше, насиченість кольорів. У нас в Україні, та й у Європі загалом, усе набагато більш сіре. А тут усе колоритніше. Потім це далося взнаки в моїх роботах. Що ж до культури і мови — спочатку я нічогісінько не розумів, це звучало як чиста абракадабра. А потім, коли трохи освоїв іспанську, — більше зрозумів самих мешканців, втямив, що й до чого.
— Що й досі вас тут вражає?
— Мені здається, що тутешня природа має певну містику. Вона поділяється на різні пояси, в горах вона інакша. Але найбільше вражають кратери вулканів, тут є три діючих. Коли під’їжджаєш до вулкана, то відчуваєш таку неймовірну силу, що йде саме із землі, почуваєшся незахищеним абсолютно. Вночі можна побачити розпечену лаву. Такі речі важко передати словами. А недавно тут, до речі, був сильний землетрус. І ще джунглі. З нашою природою контраст колосальний.
— Помітно, що ви досі у захваті.
— Люблю одну річку з крокодилами, завжди спиняюся подивитися на них із мосту — дуже цікаво. До речі, незрозуміло, що вони там їдять, бо кожного року їх усе більше... Папуги декількох видів, поширені, мов у нас горобці. Я ходжу тут бігати в один парк, а вони сидять зграями на деревах... Ще дуже подобається, що тут є два океани. Взагалі коста-ріканський пляж відрізняється від європейського тим, що він не настільки забитий людьми, не так комерціалізований, не перевантажений готелями, як, наприклад, у Бразилії. Дуже добре, що довкілля менше експлуатоване, є місця, взагалі не зіпсовані комерцією: там тільки невеличкі готелі, які мають живлення від дизельних генераторів, а решта — чудова природа, таке враження, що потрапляєш на тисячу років назад, коли ще Колумб не приїхав. До речі, тут, у Порт-Ліворно, була його друга зупинка, коли він доплив до Америки. Потім він вже піднявся трохи вище й зробив свої відкриття.
— Вам до смаку така певна провінційність?
— Я не є сильним любителем міста як такого. Якщо я хочу до міста, то можу поїхати до Нью-Йорка чи в Маямі. А так Сан-Хосе — це не те що б село, але маленьке містечко, де будинки в основному — до п’яти поверхів.
— До чого ви тут ще не звикли?
— Я до всього пристосований... Єдине, що коли довго живеш в тропічному кліматі, зранку прокидаєшся, дивишся у вікно і бачиш перед собою одну й ту саму картинку, то, — як наслідок, хочеться змін. В Україні може бути в один день дощ, а потім сніг, після зими настає весна, потім літо. Тут же все однаково. Постійно все зелене, лише в деяких місцях може трава підсохнути, а так — одна й та сама картинка.
— Чи є у вас відчуття, що ви живете в маленькій країні?
— Так, воно завжди існує. І певним чином тисне. Є такий вислів, зараз точно не згадаю, але звучить так: мале село — велике пекло. Місцеві мешканці одне одного знають, пліткують одне про одного.
— Але це, здається, найвищий рівень конфлікту, адже Коста-Ріка одна з перших у світі відмовилася від армії.
— Так, взагалі відмовилася в 1949 році. З іншого боку, вона також є першою країною, що в 1941 році оголосила війну Гітлеру. І те рішення досі не скасоване. Тобто вони досі в стані війни з Німеччиною!
— Відсутність армії — доволі рідкісне явище для Латинської Америки, де армія зазвичай утворює окремий клас і має сильні позиції в державі.
— Це випливає зі складу самих людей. Вони не люблять конфліктувати. Всі конфлікти породжують в основному заїжджі, наприклад, колумбійці, щось ділять, влаштовують розборки. Войовничості в самій країні нема.
— Хотілося б трохи поговорити про місцевих мешканців. Наскільки я знаю, тут змішалися індіанська культура, іспанська, африканська...
— Коста-Ріка є міст Америки, свого роду перехід із півночі на південь континенту. Історично тут не було великих поселень індіанців, як у Мексиці, — бо там і землі більше, і природа багатша; їхня культура кидається у вічі, щойно ти виходиш із аеропорту. Тут такого немає. Тут трохи запозичено з Європи, трохи зі Штатів, а сутнісного, такого, що можна сказати, що це Коста-Ріканське, не відчувається. Що подобається, те й запозичують. Є лише одне індіанське селище. Держава їм допомагає, вони живуть у цій резервації у своїх будинках, побудованих із дерева, у них там свій лад. А з афроамериканцями сталося наступне: коли тут будували залізницю — завезли чорношкірих робітників з Ямайки, пообіцяли їм великі гроші, і після того як ті свою роботу зробили, їм не те що не заплатили, а ще й вигнали їх у місто біля Тихоокеанського узбережжя. Я коли вперше туди приїхав, почувався як біла ворона, у прямому сенсі слова. Там таке враження, що знаходишся в Сомалі або у Гарлемі: бідність, повно наркотиків, не дуже приємне місце для туризму. До речі, до 1967 року чорношкірим навіть було заборонено в’їжджати в Сан-Хосе.
— Продовжуючи розмову про костариканців, хочу процитувати один інтернет-пасаж щодо місцевих звичаїв: ви надто довго живете в Коста-Ріці, якщо ви не можете жити без рису і квасолі, у спекотний день вимагаєте, щоб вам поклали лід у «Кока-колу»; в розпал зими, виходячи з будинку, забуваєте одягти пальто, а коли бачите сніг, хочете покласти його в стаканчик і залити сиропом.
— Про «Кока-колу» — правда. Пиво тут теж із льодом п’ють. Це для мене було дико, але так є. Рис із квасолею — національна їжа, на смак дуже приємна, але від неї можна швидко погладшати. Що ж до снігу, то тут невідомо, що це таке. Костариканці не знають, як виглядає зима, для них опадання листя було би дивом із див. А є люди, з бідніших верств, які взагалі не знають географію далі Америки. Коли кажу їм, що я з України, вони питають: «А де це? Після Канади?» Я відповідаю: «Ну так, після Канади, навколо Землі доберешся».
— Ви вже кілька слів сказали про національний характер...
— Костариканці ніколи не кажуть «ні». Якщо попросиш щось, то напряму ніколи не відмовлять. Придумають цілу історію: пояснять, наприклад, що не може приїхати, бо дерево впало на хату, і все заради того, щоб не сказати «ні». То для них є типовим. Однак і усміхаються постійно. Прибрехати люблять просто заради мистецтва, щоб здивувати співрозмовника, і самі в те починають вірити. Попри це, люди щирі, у них все нагорі, назовні. То видно з того, як вони поводяться одне із одним: легко знайомляться, можуть говорити із сусідами чи з незнайомими, тут все так відкрито, що спочатку мені було якось незвично... Можливо, то пов’язано з кліматом та їхньою історією, бо тут ніколи не було серйозних потрясінь, як у Європі. Тож місцевий люд розслаблений, на все дивиться спокійно. Як наслідок, у них немає відчуття часу. Вони можуть домовитися з тобою на певний час, але приїхати через годину, і те для них нормально. Пунктуальності не існує. Але я до того звик, і сам уже не надто відповідально до часу ставлюся.
— Почали себе почувати костариканцем?
— Коли починаю так почуватися, прагну виїхати звідси на певний період в інше місце, щоб знову побути самим собою. ЯЯ як був українцем, так і лишаюсь ним.
— Та все ж Коста-Ріка впливає на ваш мистецький стиль? Звідси, мабуть, і інтенсивний колір ваших картин, і переважно політичні сюжети...
— Щодо кольору — так, я вже казав. А політичні теми я беру саме як українець. Я ж не забуваю батьківщину, часто їжджу. Беру ті дві речі та змішую, так що виходить те, що виходить. Загалом же, мені здається, впливає сам факт того, що я знаходжуся тут. Адже здалеку навіть звичні речі виглядають дещо інакше. Тож мої твори, можливо, пов’язані більше з нашою історією, на яку я дивлюся вільніше, бо живу далеко від України. І так само більш вільно ставлюся до певних принципів роботи, композиційних прийомів. Не ускладнюю собі життя, одне слово.
— Є щось у цій країні, чого ви не розгадали?
— Якось, може, склалося історично, але це не тільки в мене, а й у тих людей, які тут живуть: постійне відчуття того, що я, що ми тут тимчасово. Мовляв, буду тут ще трохи, і скоро поїду. Можливо, через те, що тут наче міст між Америками, або через те, що маленька країна, без потужних традицій. Відчуття тимчасовості, якого не було в жодній іншій країні світу.
