30 січня – день народження мого улюбленого поета

Ще зі шкільних років поезія навіювала на мене нудьгу. І, звісно, справа  була не в поезії як такій. Певно, сама атмосфера школи вбивала в мені поетичне чуття. Але історія зовсім не про це. Мова піде про поета, який мене «розчарував». Це — Річард Бротіган.    Колись давно мені до рук потрапила його проза, але навіть у прозі він був Поетом. І це відкрило в мені якісь потаємні дверцята та причарувало назавжди. Усі його оповідання пронизані любовною іронією до невибагливих дрібниць. Спочатку це здається сумним, але потім, поринаючи в цей світ, починаєш по-іншому дивитися на все навколо... А його вірші — ніби концентрат його ж прози — суцільний сум, але не безпорадне ниття, а скоріше, той сум, який відчуваєш. дивлячись на зрізану квітку... Це поєднання захоплення красою та відчуття її недовговічності.

Сам Річард Бротіган колись сказав про себе: «У всіх нас своя роль в історії. Моя — хмара». А я б хотіла додати, що це не просто хмара, а та хмаринка, із якої мрячить дрібним дощиком. Комусь це може видатися нудним, а хтось, врешті, помітить, як цей дощик прибив пил навколо та освіжив усі кольори, оголивши беззахисну красу світу.