Андрій ЦАПЛІЄНКО: «Ми не хочемо, щоб глядач лякався і втрачав схильність думати під час програми»

На сьогодні не кожен журналіст наважиться знімати цикл програм не просто про війну в Ірані, Афганістані, Палестині, а вести репортажі з «гарячих точок». Також не кожному вдається увійти в довіру місцевих жителів. Андрій ЦАПЛІЄНКО, кореспондент телеканалу «Інтер» — один із не багатьох таких сміливців. До речі, він відразу вміє позитивно налаштувати до себе людину. Тому не дивно, що його сюжети не просто цікаві, а й показують добру душу людини у тяжкий для її країни час — час війни. Саме в день захисника вітчизни читайте далі розмову про війну, мораль та просто про життя.

— На сьогодні вашу діяльність зараховують до екстремальної журналістики. Як почали цим займатися, з чого все починалося?

— Досить просто. Ми почали займатися соціальною журналістикою. Якось так трапилося, що непомітно перейшли до жанру розслідування. Першим випадком, коли ми зіткнулися безпосередньо з бойовими діями, було відрядження до Македонії у 2001 році. Скажу, що та поїздка була подвійною ініціативою: і моя, оскільки не так вже й багато на той момент знайшлося людей, які бажали б поїхати в «гарячу точку», і каналу, оскільки вони хотіли мати репортаж із Македонії. До того ж фактичного досвіду роботи українських каналів в «гарячих точках» до цього не було, хоча багато українських журналістів працювали на замовлення західних компаній і в Чечні, і в Африці, і на тих же Балканах. Але й до того ми також бували в місцях, де були катастрофи, землетруси, в повоєнних містах, де щойно закінчилася війна. Таким чином, це був досить плавний рух до того, чим наша команда займається сьогодні. А саме — військовою журналістикою.

— Що відчуваєте, коли їдете в чергову «гарячу точку»? Не боїтеся?

— Завжди маю відчуття впевненості і надії, що повернуся додому. Іноді боюся, іноді ні. Це все залежить від ситуації. Загалом, страх як відчуття — це певний контролер, який допомагає тобі не втратити розуміння сенсу того, що відбувається навколо та не втратити почуття реальності. Будь яка людина відчуває страх. Просто треба знайти в собі сили його подолати, або забути про нього на певний час. Тим паче, вже потім, під час роботи, виникає захоплення. Бажання відзняти найкращий кадр, зняти яскраву людську історію, людяну. Хоча з часом це відчуття, здається, проходить.

— Створюючи програму про війну, що, перш за все, намагаєтеся донести до глядача?

— Ми намагаємося показати глядачам реальне життя. Намагаємося донести до людей суть проблеми. Наприклад, чому відбувається та чи інша війна, що відчувають мирні жителі, за чиї помилки вони розплачуються. Але в той же час даємо можливість глядачеві зробити висновки самостійно. Якщо нам це вдалося, то вважайте, що свою місію ми виконали.

— Чи всі зняті вами матеріали потрапляють до фільму? Що ви ніколи не покажете глядачам?

— Є багато речей, які я не хочу показувати. Наприклад, є ситуації та історії, які з моральної точки зору не варто показувати. Є крупні плани жертв, які також не потрібно показувати. Треба поважати не лише тих людей, що дивляться програму, а також і тих людей, яких ми знімаємо. Ми не хочемо, щоб глядач лякався і втрачав схильність думати під час програми. Часто буває, що страшні кадри його просто дезорієнтують. У журналістів є певні зобов’язання перед людьми, з якими вони домовляються про зйомку. Наприклад, якщо нас попросять не показувати щось (історію, епізоди із життя людей), і я з цим погоджуюся, то кадри до фільму не ввійдуть. І журналіст повинен тримати своє слово.

— А були випадки, коли ви не йшли на поступки?

— Так, були. Наприклад, у деяких проектах про Палестину, Африку, Кот ді Вуар. Тепер мені дуже шкода, що я вчинив по-своєму.

— Якими принципами, критеріями керуєтеся під час вибору теми, сюжету..?

— Принцип дуже простий — принцип душі, я б так його назвав. Якщо у тебе не лежить душа до сюжету, чи то програми, чи до історії, то не варто цього робити. Були випадки, коли ми їхали у країну, знімали там, але програми не виходили, тому що просто до цього не лежала душа. І до того ж зіштовхувалися з такими випадками, коли наше уявлення, про те, що відбувається в регіоні, не співпадало з фактичним змістом подій. І загалом, не варто їхати в іншу країну, знімати програму, якщо ти відчуваєш якийсь сумнів. Обов’язково потрібно мати інтуїцію, хоча б як контролера ситуації.

— Яким проектом пишаєтеся найбільше?

— Напевне, «На лінії вогню». Оскільки, фактично до нас такого регулярного проекту ще не було. І на сьогодні у світовому телебаченні немає подібного жанру. Ми пишаємося, що зробили таку справу.

— А глядачі зможуть побачити продовження цього циклу?

— Чесно кажучи, не знаю. Як то кажуть, як карта ляже. Навіть тоді, коли ми закрили «На лінії вогню», виходили документальні проекти. Наприклад, про Іранську війну, як окремий формат.

— Проект «Сім вершин світу» не дуже схожий на ваші попередні роботи…

— Програми про сходження на різні вершини світу — це, скоріше, хобі, яке переросло в професію. Оскільки є друзі, які організовують такі експедиції, які спочатку запросили зробити спробу у сходженнях. В мене вийшло і дуже сподобалося. Це перетворилося в проект, який ми назвали «Сім вершин світу». На сьогодні є вже дві програми, а найближчим часом зробимо інші п’ять. Це також довготривалий проект, оскільки більше двох програм на рік зробити складно, тому що група має бути підготовлена і психологічно, і фізично, і фінансово.

— Які проекти найближчим часом зможуть побачити ваші глядачі?

— По перше, готуємо чергове сходження на одну із вершин світу. А на яку, ще остаточно не вирішили. У нас є вибір: або Північна Америка, або Австралія: Океанія. По-друге, буде також низка інших документальних фільмів. І не обов’язково про війну. Наприклад, є ідея створити проекти про людей, які торгують частинами тіла. Оскільки ця тема нам знайома ще з того часу, коли ми робили програму розслідувань. До речі, спочатку з’явилася низка програм на цю ж тематику на телеканалі ВВС. Я гадаю, що наші британські колеги не досить об’єктивно підійшли до висвітлення цієї проблеми. І нашій команді спало на думку зробити свій варіант не просто розслідування, а сфокусуватися на людських історіях. Чому люди йдуть на це, як вони живуть після цього. Адже є легальні речі, коли людина продає власні органи. Є нелегальні речі, наприклад, коли людина їде в Пакистан робити трансплантацію, яка заборонена тут. Зараз ми на стадії розробки, підбираємо матеріал. Про решту, я не можу розказати, тому, що це комерційна таємниця телеканалу «Інтер». Але скажу, що планів у нас багато.